Над прірвою у житі (Ловець у житі) - Селінджер Джером Девід

ін. Я заходив до них кілька разів, бо, коли покинув Елктон-хілл, містер Антоліні часто приїздив до пас додому поцікавитись, як мої справи, й залишався вечеряти. Тоді він ще не був одружений. Потім, коли він одружився, я частенько грав з ним та місіс Антоліні у теніс на Лонг-Айленді — у Вест-Сайдському тенісному клубі, у Форест-хіллі. Місіс Антоліні родом з того острова. Грошей у неї хоч греблю гати. Вона старша за містера Антоліні років так на шістдесят, але живуть вони, по-моєму, як одна душа. По-перше, обоє дуже начитані, особливо містер Антоліні, хоч, коли з ним розмовляєш, він більше скидається на такого собі жартуна, ніж на освіченого чоловіка,— одне слово, як наш Д. Б. Зате місіс Антоліні — жінка куди серйозніша, її дуже мучила ядуха. Обоє читали всі оповідання Д. Б.— місіс Антоліні також,— і коли Д. Б. зібрався до Голлівуду, містер Антоліні зателефонував йому й умовляв не їхати. Але Д. Б. однаково поїхав. Містер Антоліні казав, що людині, яка вміє писати так, як Д. Б., в Голлівуді робити нема чого. Та й я казав, по суті, те саме.

Я б дійшов до їхнього будинку й пішки — не хотілося тринькати на дрібниці гроші Фібі, які їй дали на різдвяні подарунки,— та коли опинився на вулиці, то відчув себе досить кепсько. Наче аж голова запаморочилась. Мусив узяти таксі. Не хотів, але довелось узяти. Насилу зловив вільну машину.

Коли ліфтер — от собака! — кінець кінцем упустив мене до будинку й підвіз нагору, я подзвонив, і містер Антоліні відчинив мені сам. Він був у халаті й капцях, а в руках тримав високу склянку — віскі з содовою та льодом. Натура він був тонка, але пив, як слон.

— Голден?! Любий ти мій! — вигукнув він.— Господи, та ти ж витягся на цілу голову! Заходь, я тобі дуже радий!

— Як поживаєте, містере Антоліні? Як місіс Антоліні?

— Та в нас усе чудово! Скидай пальто.— Він допоміг мені роздягтись і повісив пальто.— А я вже думав, ти приб'єшся з байстрям на руках. Без дому, без притулку. На віях паморозь...— Любить, каналія, іноді пджартувати! Потім обертається й кричить на кухню: — Ліліан! Як там кава?

Дружину містера Антоліні звати Ліліан. [147]

— Готова! — крикнула вона й собі.— Це Голден? Привіт, Голдене!

— Доброго здоров'я, місіс Антоліні!

У цьому домі завжди доводиться кричати, бо обоє господарів ніколи не бувають в одній кімнаті разом. Цирк, та й годі.

— Сідай, Голдене,— мовив містер Антоліні. Було видно, що він уже під чаркою. Квартира мала такий вигляд, ніби щойно розійшлися гості. Повсюди склянки, блюдця з арахісом.— У нас розгардіяш, вибач,— каже він.— Приходили знайомі місіс Антоліні з Буффало. Одне слово, буффарики з Буффало!

Я засміявся, а місіс Антоліні щось крикнула мені з кухні, тільки я не розчув, що саме.

— Що вона сказала? — питаю в містера Антоліні.

— Щоб не дивились на неї, коли ввійде. Вона щойно встала. Бери сигарету. Ти зараз куриш?

— Дякую,— кажу. Я взяв з коробки, яку він простиг, сигарету.— Не часто. Так, вряди-годи.

— Ага, розказуй! — І дав мені припалити від величезної настільної запальнички.— Та-ак. Виходить, ти й з Пенсі не поладнав,— каже. Він завжди так дивно висловлюється. Часом мені смішно, а часом і ні. Просто він перебирає міру. Не хочу сказати, що він не. дотепний абощо, ні, але іноді це діє на нерви, коли хто-небудь весь час видає фрази на взірець: "Виходить, ти й з Пенсі не поладнав" — і т. ін. Д. Б. теж інколи перебирає міру.

— То що там сталося? — питає мене містер Антоліні.— Як у тебе з англійською? Якби ти засипався на англійській, я показав би тобі зараз на двері. Ти ж був король переказів!

— О, англійську я добре склав. Правда, ми вчили переважно літературу. Я за цілу чверть писав твори всього разів зо два,— кажу.— А от з усної мови провалився. Був у нас такий предмет — усна мова називався. Там я й провалився.

— Чому?

— Сам не знаю.— Неохота було про це розводитись. У мене ще не минуло запаморочення, а тут, як на те, раптом страшенно розболілася голова. їй-богу. Але містерові Антоліні, видно, дуже кортіло все про мене знати, і я вирішив трохи розповісти.— Це такі уроки, коли кожен учень у класі встає і каже промову. Ну, самі знаєте. Без будь-якого обдумування й те де. І коли хто-небудь відступить від теми [148] абощо, всі зразу в крик: "Збився! Збився!" Мене це просто бісило. Я й заробив кілок.

— Чому?

— А я знаю?! Оті крики виводили мене з терпцю. Найгірше те, що мені подобається, коли відступають від теми. Так куди цікавіше, і взагалі.

— Хіба не краще, коли людина розповідає все до ладу?

— Звісно, краще! Я люблю, коли мені розповідають усе до ладу. Але не люблю, коли виступають надто гладенько. От не знаю. Мабуть, мені просто не до душі, коли хто-небудь розповідає до ладу весь час. Хлопці, які виступали гладенько весь час, заробляли найвищі оцінки. Що правда, то правда. Але був у нас один такий Річард Кінселла. Ніяк не міг говорити довго про щось одне, і йому весь час кричали: "Збився! Збився!" Просто жах. І найбільше тому, що він був дуже нервовий хлопець — розумієте, дуже нервовий, у нього навіть губи починали тремтіти, коли наставала його черга виступати, і говорив він так тихенько, що заднім нічого й чути не було. Та коли губи в нього переставали тремтіти, розповідав він, як на мене, найкраще з .усього класу. Але й Кінселла, вважайте, теж провалився. Дістав двійку, бо йому всю дорогу кричали: "Збився! Збився!" Скажімо, розповідає Річард про ферму, яку його батько купив у Вермонті. Він говорить, а йому весь час кричать: "Збився! Збився!" І наш учитель, містер Вінсон, ліпить йому одиницю — за те, що Кінселла, мовляв, нічого не сказав про рослинний і тваринний світ — одне слово, про всю оту муру на фермі. А Кінселла виступав так: почне, бувало, про се, про те, а тоді раптом уже розповідає про листа, якого мати одержала від його дядька, як той дядько у сорок два роки захворів на поліомієліт і як він нікого не пускав до себе в лікарню, бо не хотів, щоб його бачили в отих залізних шинах. Я розумію, з фермою це не мало нічого спільного, зате ж як цікаво! Хіба не цікаво, коли хтось розповідає про свого дядька? Особливо, коли почне про батькову ферму, а тоді його занесе, і він уже розповідає про дядька. По-моєму, просто свинство перебивати хлопця вигуками: "Збився! Збився!" — коли він так захопиться, розхвилюється... Не знаю. Важко це пояснити.

А втім, не дуже мені й хотілося пояснювати. Вже хоча б тому, що в мене раптом жахливо розболілася голова. Я не міг діждатись, коли та каналія місіс Антоліні принесе каву. Це мене страшенно дратує — я маю на увазі, коли кажуть, Що кава готова, а насправді вона ще не готова. [149]

— Голдене... Дозволь поставити тобі одне коротенькі й досить банальне педагогічне запитання: ти не думаєш, що на все свій час і своє місце? Не думаєш ти, що коли хто-небудь почав розповідати про батькову ферму, то повинен доказати про неї до кінця, а вже тоді заводити про дядькові залізні шини? Або коли вже його так хвилюють дядькові шини, то чи не краще йому з самого початку обрати цю тему, а не ту, про ферму?

Я не мав великого бажання ні думати, пі відповідати. Боліла голова, і взагалі я почував себе препаскудно. Сказати правду, у мене й живіт болів.

— Звісно... Ні, не знаю. Мабуть, він так і мав би зробити. Тобто він мав би зосередити увагу не на фермі, а на дядькові, коли вже це його так цікавило. Але я хочу сказати ось що: здебільшого й сам не знаєш, що цікавіше, поки, не почнеш розповідати про таке, що тобі менш цікаве. Іноді тут уже нічого з собою не вдієш. Але я гадаю, що коли хто-небудь почне цікаво розказувати й захопиться, то не треба принаймні йому заважати, нехай вибалакається. Я люблю, коли розповідають захоплено. Це ж добре! Просто ви не знали нашого вчителя, містера Вінсона. Часом він міг довести вас до сказу, він і весь отой триклятущий клас. Розумієте, всю дорогу товче й товче: мовляв, узагальнюйте, спрощуйте... А хіба можна все узагальнювати й спрощувати тільки через те, що комусь так хочеться? Ні, ви того типа, того містера Вінсона, не знали. Він, звичайно, розумний, начитаний, але одної клепки в нього не вистачає, це зразу видно.

— А ось нарешті й кава, джентльмени! — сказала місіс Антоліні, вносячи тацю з чашками, печивом і таким іншим.— Тільки не дивись на мене, Голдене! У мене на голові таке робиться!

— Здрастуйте, місіс Антоліні! — кажу. Я хотів був устати, але містер Антоліні схопив мене за курточку й потяг назад. У місіс Антоліні вся голова була в отих залізних трубочках для завивки, губи не підведені й т. д. Вигляд вона мала справді не дуже привабливий. Стара якась.

— Я вам усе тут залишу, а ви вже самі пригощайтеся,— каже. Вона відсунула вбік батарею склянок на курильному столику й поставила тацю.— Як там твоя мама, Голдене?

— Нівроку, дякую. Я, правда, вже давно її не бачив, але востаннє...

— Любий, якщо Голденові буде щось потрібно, то все у шафі. На верхній полиці. А я лягаю спати. Бо вже з ніг [150] падаю,-.сказала місіс Антоліеі. Це й по ній було видно.— Хлоп'ята, ви постелите собі самі?

— Ми все зробимо самі. Іди лягай спати,— промовив містер Антоліні.

Він поцілував її, вона попрощалася зі мною і пішла до спальні. Вони завжди цілувалися при людях.

Я випив півчашки кави і з'їв половинку печива, твердого, як камінець. А містер Антоліні знов налив собі, каналія, віскі. Я помітив, що він його майже не розводить. Якщо містер Антоліні не стримуватиметься, то стане справжнім алкоголіком.

— Тижнів два тому я обідав із твоїм батьком,— раптом каже містер Антоліні.— Він тобі не писав?

— Ні.

— Але ти, звісно, знаєш, що він дуже турбується за тебе?

— Та знаю. Звичайно, знаю,— кажу.

— Видко, перед тим, як мені подзвонити, він саме одержав якогось довгого, досить тривожного листа від колишнього твого директора про те, що ти зовсім не хочеш учитися. Що прогулюєш школу, не робиш уроків. Одне слово, взагалі нічого...

— Та нічого я не прогулював! Нам не дозволяли пропускати уроки. Інколи, правда, не ходив на деякі предмети — на ту ж таки усну мову, про яку я вже розказував, але загалом я нічого не прогулював.

Неохота було заводити з ним дискусію. Після кави живіт трохи перестав боліти, але в голові так само тріщало.

Містер Антоліні закурив ще одну сигарету.