Над прірвою у житі (Ловець у житі) - Селінджер Джером Девід

На щастя, вони не приїхали. Містер Антоліні розмовляв зі мною душе привітно. Сказав, щоб я, коли хочу, приїздив хоч зараз. Я, мабуть, розбудив його з дружиною, бо трубку збіса довго ніхто не брав. Містер Антоліні відразу запитав, чи в мене нічого не сталося, а я відповів, що ні. Тільки, кажу, я вилетів з Пенсі. Розповім, думаю, хоч йому всю правду. А він мені:

— Слава богу!

Почуття гумору він мав, це правда. Приходь до нас, каже, хоч зараз, якщо хочеш.

Кращого вчителя, ніж містер Антоліні, я, мабуть, ніколи не мав. Ще досить молодий, не набагато старший від мого брата Д. Б. З ним можна було й пожартувати, подуріти, не втрачаючи до нього поваги. То він тоді перший підняв з землі отого хлопчину, що вистрибнув з вікна, Джеймса Касла,— я про нього вже розповідав. Містер Антоліні помацав у Джеймса пульс, тоді скинув з себе куртку, накрив тіло і сам ніс його на руках до самої лікарні. Йому було байдуже до того, що вся його куртка в крові.

Коли я повернувся до кімнати Д. Б., каналія Фібі вже ввімкнула радіо. Передавали танцювальну музику. Фібі притишила звук, щоб не розбудити служницю. Ви б тільки побачили нашу Фібі! Сидить посеред величезного ліжка на ковдрі, підібгавши під себе ноги, немовби якийсь йог, і слухає, каналія, музичку! Вмерти можна.

— Вставай,— кажу.— Хочеш, потанцюємо?

Я навчив її танцювати, ще коли вона була пуцьвірінком.

І знаєте, в неї дуже добре виходить. Власне, я їй тільки трохи показав, а навчилась танцювати вона, вважайте, сама. Адже танцювати по-справжньому нікого не навчиш, якщо він сам не навчиться.

— Ти ж узутий,— каже Фібі.

— Я роззуюсь. Уставай!

Фібі не встала, а сплигнула з ліжка й зачекала, поки я скинув черевики. Потім ми пішли танцювати. Танцює вона справді так, що сказитися можна. Взагалі я не люблю, коли дорослі танцюють з дітьми,— видовище, звичайно, кошмарне! Скажімо, коли в ресторані який-небудь старий цап виходить на середину з малою дочкою. Сукенку ззаду в неї він завжди підсмикав, а танцює вона взагалі як теля — одне слово, гидко дивитись. Але я з Фібі ніколи не танцюю на [142] людях. Ми дуріємо лише вдома. Хоч вона — це зовсім інше. Вона танцювати вміє. Відчуває, каналія, кожен твій рух. Треба тільки держати її ближче до себе, тоді зовсім не заважає те, що в тебе ноги багато довші, ніж у неї. Тоді вона не вислизатиме. Викручуй її, як хочеш, роби з нею найчудернацькіші па, хоч джіттербаг танцюй — вона як прив'язана. Та з нею хоч танго танцюй, чорт забирай!

Потанцювали ми разів чотири. А в перервах Фібі була така кумедна. Спиниться, як танцювала, застигне і жде. Навіть не розмовляє. І ти також повинен стати, як танцював, і чекати, поки знов заграє музика. Кумедія, та й годі. Але й сміятися чи там що Фібі не дозволяла.

Одне слово, прогоцали ми танців чотири, і я вимкнув радіо. Тоді каналія Фібі знов шусть під ковдру!

— А в мене вже краще виходить, правда ж? — питає.

— Ще й як! — кажу. Я знову сів біля неї на ліжку. Ху, чорт, аж дух забило! От накурився — сопу, як ковальський міх. А їй, каналії, хоч би що, навіть не захекалась.

— Помацай мій лоб,— раптом каже вона.

— Навіщо?

— Помацай. Один разочок!

Я приклав руку, але нічого не відчув.

— Дуже горить? — питає.

— Ні. А в тебе що — температура?

— Угу. Я її саме наганяю. Помацай ще раз.

Я приклав руку ще раз і знов нічого не відчув. Проте сказав:

— Начебто підіймається.— Не хотілося ж, щоб у неї виник отой клятий комплекс неповноцінності.

Вона кивнула головою.

— Я можу нагнати так, що й термометра не вистачить!

— Термометра,— поправив я.— Де це ти навчилася?

— В Аліси Голмборг. Сідаєш, схрещуєш ноги, затримуєш дихання і думаєш про щось дуже-дуже гаряче. Про батарею чи про щось таке. І весь лоб починає так горіти, що руку можна опекти.

Слухайте, я ледве не гигнув! А руку відсмикнув від її лоба так, ніби злякався, що опечуся.

— Спасибі, що сказала,— промовив.

— Не бійся, тобі руку я не опечу! Я сама спинюся... Тсс! — І вона, сама мов опечена, підхопилася в ліжку.

Я аж похолов з переляку.

— Чого ти? — питаю.

— Вхідні двері!-шепоче вона на всю кімнату.-Це вони! Я схопився на ноги, підбіг до столу й вимкнув лампу. [143]

Потім роздушив об черевик сигарету й засунув недокурок до кишені. А тоді заходився, мов навіжений, махати руками, щоб розігнати дим. І нащо було тут курити, дідько б мене взяв! Після цього я схопив черевики, заліз у шафу й причинив за собою дверцята. Слухайте, а серце калатало, як скажене!

Я почув, як у кімнату ввійшла мати.

— Фібі! — покликала вона.— Годі прикидатись! Я бачила, як у тебе горіло світло, люба моя!

— Привіт! — озвалася каналія Фібі.— Я не могла заснути. Як погуляли?

— Чудово! — відповіла мати, але по її голосу було чути, що це не так. Вона не дуже любила ходити в гості.— А чого це ти, дозволь спитати, не спиш? Тобі не холодно?

— Ні, тепло. Просто не спиться.

— Ти що — курила тут, Фібі?! Ану признавайся, люба моя!

— Га? — перепитує каналія Фібі.

— Ти добре все чула!

— Та я тільки попробувала, один разочок. Тільки потягла, і все. А тоді викинула у вікно.

— Навіщо, дозволь запитати?

— Не могла заснути.

— Мені це не подобається, Фібі. Дуже не подобається! — сказала мати.— Укрити тебе ще одною ковдрою?

— Ні, дякую. Добраніч! — сказала каналія Фібі. Видно було, що вона хоче як можна швидше випровадити матір з кімнати.

— А як фільм? — питає мати.

— Клас! Тільки Алісина мати заважала. Всю дорогу перехилялася через мене й питала Алісу, чи не захворіла та на грип. А додому їхали на таксі.

— Дай-но я помацаю твій лоб.

— Та ні, я не заразилася! В неї нічого не було. То все її мати!

— Гаразд. А тепер спи. Обід був смачний?

— Гидота!

— Фібі, ти знаєш, що сказав тобі тато про це слово. Гидотою тебе не годують! Тобі дали свіжу відбивну котлету з баранини. Я обійшла всю Лексінгтон-авеню, поки знайшла...

— Котлета була смачна, але Чарліна завжди дихає на мене, коли що-небудь подає. Вона й на їжу дихає, на все. Дихає й дихає.

— Гаразд, спи вже. Поцілуй маму. Ти проказала молитву? [144]

— Угу, ще в ванній! Добраніч!

— Добраніч. Зараз мені спи! У мене голова від болю розколюється,— сказала мати. В неї часто болить голова. Що правда, то правда.

— Випий таблетки дві-три аспірину,— каже Фібі.— А Голден у середу приїде, еге?

— Наскільки я знаю, в середу. Вкривайся і спи. Ось так. Чути було, як мати вийшла з кімнати й причинила за собою двері. Я посидів ще хвилину-дві в шафі й виліз. І відразу налетів на каналію Фібі — вона встала з ліжка й саме йшла по мене, а в кімнаті було зовсім темно.

— Боляче вдарив? — питаю. Доводилось розмовляти пошепки — адже батько й мати були вже вдома.— Мені пора брати ноги на плечі! — кажу. Я знайшов навпомацки ліжко, сів і почав узуватися. Сказати по правді, нервувавсь я жахливо.

— Не йди ще! — прошепотіла Фібі.— Зачекай, поки вони поснуть.

— Ні, піду. Якраз пора,— кажу.— Вона у ванній, а він, мабуть, слухає останні вісті. Якраз пора.

Я так нервувався, що не міг навіть шнурки як слід зав'язати. Ні, я не боявся, що вони вб'ють мене абощо, коли застануть удома. Просто було б страшенно прикро.

— Де ти в біса ділася? — питаю каналію Фібі. Я її не бачив — у кімнаті було хоч в око стрель.

— Тут я!

Фібі стояла зовсім поруч. А я її й не бачив!

— Я покинув чортові свої саквояжі на вокзалі,— кажу.— Чуєш, Фібі, ти маєш які-небудь гроші? Бо я, вважай, на мілині.

— Тільки ті, що на різдвяні подарунки. Я ще нічого не купляла.

— А-а.— Гроші на подарунки я в неї забирати не хотів.

— А тобі потрібні гроші? — питає.

— Я не хочу забирати в тебе гроші, які тобі дали на подарунки.

— Я тобі трохи позичу,— сказала Фібі, і я почув, як вона підійшла до столу Д. Б. й заходилася висовувати мільйон шухляд та нишпорити в них. А темно ж було — хоч з око стрель.— Якщо ти поїдеш, то не побачиш, як я гратиму в п'єсі,— каже вона якимсь дивним голосом.

— Чого ж, побачу! Я не поїду, поки не побачу. Думаєш, мені не хочеться подивитись вашу виставу? — кажу.— Я, мабуть, поживу десь так до вівторка, до вечора, у містера Антоліні. [145]

А тоді прийду додому. Я тобі дзенькну. Якщо трапиться нагода.

— На ось,— каже Фібі. Вона, певно, хотіла дати мені гроші, але ніяк не могла знайти моєї руки.

— Де ти?

Вона вклала мені в руку гроші.

— Ой, та мені стільки не треба! — кажу.— Дай доларів два, і вистачить. Серйозно. Візьми назад.— Я все тицяв їй у руку гроші, але вона не хотіла брати.

— Бери все. Віддаси потім. На виставу принесеш.

— Господи, скільки ж тут?

— Вісім доларів і вісімдесят п'ять центів. Ні, шістдесят п'ять центів. Двадцять я витратила.

І раптом я заплакав. Просто не міг з собою нічого вдіяти. Мене, правда, ніхто не чув, і все ж я плакав. Каналія Фібі перелякалась на смерть, коли я почав схлипувати,— підійшла до мене, втішає. Та коли вже ти почав плакати, то дідька лисого так відразу спинишся. Сиджу скраю на ліжку, схлипую, а вона обійняла мене обома руками за шию, я її теж обняв і плачу — не можу спинитись. Я вже думав, що захлинуся тими клятими слізьми. Слухайте, страх як налякав бідолашну Фібі! Оте чортове вікно все _ще стояло розчинене, і я відчував, як Фібі тремтить,— вона була в самій піжамці. Я вмовляв її лягти й укритись, але вона не хотіла. Зрештою я таки перестав плакати, тільки не зразу, минуло ще багато часу. Потім застебнув на всі ґудзики пальто і сказав Фібі, що дам про себе знати. А вона відповіла, що я, коли хочу, міг би переночувати й тут, у неї. Але я відмовився — краще, кажу, піду, мене вже чекає містер Антоліні. Потім дістав з кишені свою мисливську шапку й подарував її Фібі. Вона любить такі дурнячі шапки. Спершу Фібі не хотіла брати, але я її вмовив. Бо вона ж, каналія, справді любить всякі такі шапки. Тоді ще раз пообіцяв їй при нагоді дзенькнути й пішов.

Вийти з дому виявилося в сто разів легше, ніж увійти. Дідько знає чому. По-перше, мені тепер було до лампочки — застукають мене чи ні. їй-богу. Застукають, думаю, то й застукають. Сказати щиро, я навіть хотів, щоб мене застукали.

Вниз я не поїхав у ліфті, а спускався пішки. Виходив чорним ходом. Мало не розвалив собі довбешку об бачки на сміття — їх там стояв цілий мільйон,— та зрештою таки вибрався на волю. Ліфтер мене й не бачив. Мабуть, і досі думав, каналія, що я сиджу в Дікстайнів! [146]

24

Квартира в містера та місіс Антоліні на Саттон-плейс була дуже шикарна — з передпокою до вітальні вели два східці, свій бар і т.