Над прірвою у житі (Ловець у житі) - Селінджер Джером Девід

Там усе було про шкільну виставу, в якій грала й вона. Фібі писала, щоб я ні з ким не домовлявся на вечір у п'ятницю і прийшов на виставу.

— То як ваша п'єса? — питаю.— Як вона, кажеш, називається?

— "Різдвяний карнавал для американців". Узагалі погань, але я граю там Бенедікта Арнольда. У мене, вважай, найбільша роль,— хвалилася Фібі. Слухайте, сну в неї ніби й не було! Коли вона розповідає про таке, то вся аж горить.— Починається з того, що я лежу при смерті. На святвечір приходить дух і питає, чи не соромно мені й те де. Сам знаєш. Мовляв, що зрадив батьківщину й те де. То ти прийдеш? — Вона аж підхопилася в ліжку.— Про це ж я тобі й написала. То як? [132]

— Звісно, прийду. А то ж як!

— А тато не прийде. Мусить летіти в Каліфорнію,— розповідала Фібі. Слухайте, їй-богу, сон у неї мов рукою зняло! Якихось кілька секунд — і вже ніби й не спала. Сидить чи, краще сказати, стоїть навколішки в ліжку й тримав мене, каналія, за руку.— Чуєш, а мама казала, що ти приїдеш додому в середу,— не вгаває.— Сказала, аж у середу/

— Я змився раніше. Не кричи так. Розбудиш усіх.

— А котра година? Мати сказала, що вони будуть удома дуже пізно. Вони поїхали в гості до Норфолка в штаті Коннектикут. А вгадай, що я сьогодні робила? Знаєш, який я дивилася фільм? Угадай!

— Не знаю. Чуєш, а вони не сказали, о котрій...

— "Лікар"! — правила своєї каналія Фібі.— Це фільм особливий, його показували у фонді Лістера. І тільки один день — саме сьогодні. Там про одного лікаря з Кентуккі, він накидає дівчинці на голову ковдру. Вона каліка, не ходить. Ну, його потім садять у в'язницю і те де. Такий класний фільм!

— Та стривай! Чуєш, вони не сказали, о котрій годині...

— Йому страшенно її шкода, лікареві. Того ж він і накидає їй на голову ковдру, щоб вона задихнулась. Тоді вони зачиняють його на все життя у в'язницю, але та дівчинка, якій він накинув на голову ковдру, весь час являється йому і дякує за те, що він її задушив. Лікар убив її з милосердя. Та вій однаково розуміє, що заслужив на таку покару, бо лікар не має права робити те, на що воля божа. Нас узяла з собою мати одної дівчинки з нашого класу. Аліси Голмборг. Це найкраща моя подруга. Вона одна в цілому...

— Та зажди ж хвилинку, чуєш! — кажу.— Я тебе питаю: вони сказали чи не сказали, о котрій годині приїдуть додому?

— Не сказали, але приїдуть дуже пізно. Тато взяв машину, щоб не поспішати на поїзд. А в нас тепер у машині радіо, ага! Тільки мама каже, що коли їдеш по місту, його вмикати не можна.

Я з полегкістю зітхнув. Тепер, думаю, нема чого хвилюватися, що вони застануть мене вдома. Мені вже взагалі було на все начхати. Застануть, то й застануть!

Та побачили б ви каналію Фібі! Піжама синя, а на комірці — червоні слоники. Вона просто схиблена на слониках.

— То фільм непоганий, еге? — питаю.

— Чудо! Але Аліса шморгала носом, і мати всю дорогу питала її, чи вона не схопила грип. Просто серед фільму. Тільки-но почнеться щось цікаве, а вона перехиляється [133] через мене й питає Алісу, чи її не морозить. Аж на нерви діяла.

Потім я згадав про платівку.

— Чуєш,— кажу,— я купив тобі платівку, але по дорозі розбив.— Я вигріб з кишені той гамуз і показав Фібі.— Вмазаний був.

— Віддай ці уламки мені,— каже Фібі.— Я їх збережу.— Вона хутко згребла у мене з долоні весь гамуз і сховала до нічного столика. Цирк!

— Д. Б. приїде на різдво додому? — питаю.

— Мама казала, може, приїде, а може, й ні. Це не від нього залежить. Може, йому доведеться сидіти в Голлівуді й писати сценарій про Аннаполіс.

— Чому саме про Аннаполіс, чорт забирай?!

— Фільм буде про любов, про все. Вгадай, хто там гратиме? Яка кінозірка? От і не вгадаєш!

— А мені байдуже. Про Аннаполіс, дідько його матері! А що він знає про той Аннаполіс, чорт забирай?! До чого тут Аннаполіс і те, що він пише? — Слухайте, від цього сказитися можна. Щоб він пропав, той Голлівуд! — А що це в тебе з рукою? — питаю.

На лікті у Фібі був-чималий шматок пластиру. Піжама ж у неї з короткими рукавами, тому я той пластир і помітив.

— Мене штовхнув один хлопець з нашого класу, Кертіс Вайнтрауб,— каже Фібі.— Я саме йшла сходами в парку. Хочеш подивитись? — І вже хотіла була здерти пластир.

— Не треба! А чого це він зіпхнув тебе зі сходів?

— Не знаю. По-моєму, він ненавидить мене,— каже каналія Фібі.— Ми з однією дівчинкою, Сельмою Еттербері, обляпали йому чорнилом весь светр.

— Це погано. Ти що — маленька, чорт бери?!

— Ні, але він завжди ходить у парку за мною назирці., Я в парк — і він за мною. Просто на нерви діє.

— Мабуть, ти йому подобаєшся. Не можна ж за це обляпувати чорнилом...

— Дуже м"ні потрібно йому подобатись! — каже Фібі. А тоді так дивно якось подивилась на мене й питає: — Чуєш, Голдене, а чого це ти приїхав додому до середи?

-— Що?

Слухайте, від цієї малої каналії щохвилини так і жди якоїсь капості. Якщо ви думаєте, що воно ще зовсім дурне, то у вас не всі дома.

— Чого це ти приїхав до середи? — знов питає вона.— Тебе часом не вигнали знов зі школи, га? [134]

— Я ж тобі вже казав: нас розпустила раніше. Розпустили всю...

— А от і ні! Тебе вигнали! — вигукнула Фібі. Та як лусне мене, каналія, кулачком по коліну! Вона так дошкульно б'ється, коли на неї щось набіжить.— Ой, Голдене, тебе вигнали! — Вона аж рота затулила долонею. Дуже вразлива дівчинка, їй-богу.

— Хто тобі сказав, що мене вигнали? Ніхто не...

— Бо й вигнали! Вигнали! — А тоді знов як лусне мене кулачком по коліну. Думаєте, не боляче було? Ну й дурні, якщо так думаєте.— Тато вб'є тебе! — каже. А тоді геп ницьма на ліжко й накрила голову отою клятою подушкою. Вона, каналія, часто так робить. Ніби на неї щось находить.

— Не дурій,— кажу.— Ніхто мене не вб'є. Ніхто мене й пальцем не... Чуєш, Фіб, скинь з голови цю ідіотську подушку. Ніхто мене не вбиватиме.

А вона лежить, подушку й не думає скидати. Фібі як упреться, то їй хоч кіл на голові теши. Лежить і одно бубонить під подушкою:

— Тато тебе вб'є!

її з-під тієї чортової подушки ледве чути було.

— Ніхто мене не вб'є! — кажу.— Ти поворуши своїми мізками. По-перше, я їду звідси. Знаєш, що я зроблю? Наймуся десь на ранчо абощо і трохи попрацюю. Я знаю одного хлопця, його дід має в Колорадо ранчо. Може, там і наймуся. Якщо я туди поїду, я тобі напишу. Ну, годі тобі. Вилазь із-під подушки. Чуєш, Фіб! Ну годі, прошу тебе!

А вона сидить під тією проклятою подушкою — хоч умри! Я вже пробував навіть стягти з неї подушку, але ж те мале чортеня таке дуже! З Фібі нелегко впоратись. Коли вже вона сховає голову під подушку, то її сам дідько не стягне.

— Ну, Фібі, будь ласкавенька! Вилізь, чуєш! — благав я.— Не треба... Чуєш, Везерфілд! Вилазь!

Але вона затялась, і край. Іноді взагалі не знаєш, з якого боку до неї підступити. Кінець кінцем я встав, пішов до вітальні, взяв кілька сигарет з коробки на столі й сховав у кишеню. Свої я всі викурив.

22

Коли я повернувся, Фібі вже зняла з голови подушку,— я знав, що так і буде,— й лежала горілиць, але на мене не дивилась.. Я підходжу до ліжка, сідаю на краю, а вона — "руть, кдядаія, і відвернула свій набурмосений писок до [135] стіни. Ігнорує мене, бачте, мале бісеня! Як ото хлопці з фехтувальної команди в Пенсі, коли я посіяв у метро оте чортове причандалля.

— А як там поживає каналія Гейзл Везерфілд? — питаю.— Що новенького ти про неї написала? Оте оповідання, яке ти прислала, у мене в саквояжі на вокзалі. Дуже непогана річ!

— Тато тебе вб'є!

Слухайте, ця мала каналія вже як забере щось у голову, то забере!

— Не вб'є. У найгіршому разі дасть прочуханки й пошле до отої чортової військової школи. Оце й усе, що він мені зробить. А крім того, мене тут уже не буде. Я буду далеко. Я буду... Мабуть, у Колорадо, на отому ранчо.

— Ох, не сміши! Ти ж навіть верхи не вмієш їздити!

— Хто — я? Ще й як умію! Що тут не вміти! Там тебе на раз навчать,— кажу.— Не віддирай пластиру!

Лежить, каналія, і все пробує відірвати пластир на лікті.

— Хто це тебе так обчикрижив? — питаю. Я аж тепер помітив, як по-дурному її підстригли. Стирчить, мов стерня.

— Не твоє діло! — відрубала. Часом воно таке затяте, каналія! Просто не знаєш, як підступити.— Видко, знов засипався на всіх предметах,— каже так само ущипливо.

Аж смішно стало. Розводиться, мов справжня училка, а в самої ще молоко на губах не обсохло.

— А от і не на всіх,— кажу.— На англійській пронесло.— А тоді чорт мені надав ущипнути її за попеня! Лежить на бочечку, а задок виставила. Власне, у неї того задка, вважайте, й нема. І не дуже вщипнув, але вона спробувала ляснути мене по руці, тільки не попала.

І раптом каже:

— Ох, нащо ти це зробив? — Вона хотіла сказати — нащо я вилетів зі школи. Але промовила це так, що мені аж сумно стало.

— О боже, Фібі, хоч ти не згадуй про це! — кажу.— Мені вже в печінках усі ці розпитування. Причин мільйон. Гіршої школи, ніж Пенсі, я не бачив. Кругом самий фальш і показуха. І пройдисвіт на пройдисвітові. Зроду не бачив такого зборища пройдисвітів в одному місці. Сидимо, наприклад, у кімнаті, мозолимо язики. І раптом стукав який-небудь вуграстий придурок. Думаєш, його впустять?! І хоч куди бідолашний поткнеться — скрізь двері перед ним замкнені. Там ще було оте дуремарське таємне товариство — я теж побоявся в нього не вступити. А Роберт Еклі, один зануда, весь у вуграх, теж захотів у те товариство. Все ходить [136] і ходить за ними, а вони його не приймають, і квит. Просто через те, що він зануда і весь у вуграх. Навіть гидко про це балакати. От уже смердюча школа! Можеш мені повірити.

Каналія Фібі мовчить, однак слухає. У неї на потилиці було написано, що вона слухає. А слухати Фібі вміє, молоток. І найсмішніше те, що вона все розуміє. Як треба розуміє.

Я розповідав про Пенсі далі. Хотілося вилити душу.

— Є там кілька путніх учителів, та й вони все роблять напоказ,— кажу.— Взяти хоч би того ж таки старого містера Спенсера. Його жінка завжди підсовувала нам гарячий шоколад і всяку таку погань. Узагалі обоє досить милі люди. Та побачила б ти його, коли старий Термер, наш директор, приходив на урок історії й сідав за останню парту! Він приходив частенько. Всядеться, каналія, за останню парту й сидить добрих півгодини. Мабуть, уявляв собі, що він у класі інкогніто абощо! Сидить, сидить на гальорці, а тоді й давай перебивати каналію Спенсера своїми ідіотськими жартиками.