Гаррі Поттер і Смертельні реліквії - Роулінг Джоан

Ельф по цьому двічі низько вклонився Гаррі й Ронові, і навіть якось кумедно дриґнув рукою в бік Герміони, що можна було розцінити як шанобливий жест — і роз'явився зі звичним голосним ляскотом.

— РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ —

Хабар

Якщо Крічер зміг утекти з озера, що аж кишіло інферіями, то Гаррі не сумнівався, що на взяття в полон Манданґуса вистачить щонайбільше кілька годин, а тому цілий ранок він протинявся в будинку у стані збудженого очікування. Проте Крічер не повернувся ні зранку, ні навіть пополудні. Під вечір Гаррі почав занепадати духом і непокоїтись, а їхня надто скромна трапеза, що складалася здебільшого з запліснявілого хліба, що його Герміона не раз безуспішно намагалася трансфігурувати, аж ніяк не додала йому настрою.

Крічер не повернувся ні наступного дня, ні через день. А от на площі біля будинку номер дванадцять з'явилося двоє чоловіків у плащах, і вони стояли там навіть уночі, поглядаючи в бік будинку, якого не могли бачити.

— Явно смертежери, — сказав Рон, визираючи з Гаррі та Герміоною у вікно. — Гадаєте, вони знають, що ми тут?

— Навряд, — сказала Герміона, хоч видно було, що вона боїться, — бо інакше вони, мабуть, вислали б по нас Снейпа.

— Думаєш, він тут був і закляття Муді зв'язало йому язика? — запитав Рон.

— Так, — відповіла Герміона, — бо інакше він би сказав цим типам, як сюди зайти. Вони, мабуть, чекають, коли ми тут з'явимося. Вони ж знають, що дім належить Гаррі.

— А звідки це їм?.. — почав було Гаррі.

— Чаклунські заповіти перевіряють у міністерстві, пам'ятаєш? Вони вже знають, що Сіріус передав це все тобі у спадок.

Присутність смертежерів на площі погіршила й так гнітючий настрій мешканців будинку номер дванадцять. Вони не мали жодної вістки ні від кого поза межами площі Ґримо, відколи тут побував патронус містера Візлі, і внутрішня напруга давалася взнаки. Стривожений і роздратований Рон виробив прикру звичку гратися в кишені світлогасником. Це особливо сердило Герміону, котра заповнювала одноманітні години очікування Крічера читанням "Казок барда Бідла" і дуже дратувалася, коли світло постійно то гасло, то загорялося.

— Та годі, скільки можна! — обурилася вона на третій вечір Крічерової відсутності, коли лампи у вітальні вкотре погасли.

— Вибач, вибач! — клацнув Рон світлогасником, знову їх запалюючи. — Це вийшло ненароком!

— А ти не можеш знайти якесь корисніше заняття?

— Яке? Читання дитячих казок?

— Роне, мені цю книжку залишив Дамблдор...

— ...а мені він залишив світлогасника — може, я мушу ним користуватися!

Не маючи бажання слухати сварку, Гаррі вислизнув непомітно для друзів з кімнати. Пішов униз на кухню, яку тепер відвідував регулярно, бо був переконаний, що Крічер, найімовірніше, з'явиться саме там. Однак за кілька сходинок до коридору він почув стукіт у двері, а згодом металеве клацання й брязкіт ланцюга.

Його нерви натяглися, мов струни. Він вихопив чарівну паличку, сховався в тінь біля голів ельфів-домовиків і чекав. Двері відчинилися. На мить стало видно освітлену ліхтарями площу та постать у плащі, що прослизнула в коридор і зачинила за собою двері. Щойно непроханий гість ступив один крок, як голос Муді запитав: — Северус Снейп? — А тоді з кінця коридору звелася фігура з пороху й рушила до прибульця, піднявши мертву руку.

— То не я тебе вбив, Албусе, — промовив спокійний голос.

Закляття зламалося: порохова фігура знову вибухла, і прибулий зник за густо-сірою хмарою куряви.

Гаррі націлився чарівною паличкою в центр хмари.

— Не рухатись!

Він забув про портрет місіс Блек. Від його крику відхилилися портьєри, що її затуляли, й вона заверещала:

— Бруднокровці й нечисть ганьблять мій дім...

Рон з Герміоною злетіли по сходах до Гаррі, спрямувавши, як і він, чарівні палички на невідомого, що стояв, піднявши руки.

— Не стріляйте, це я, Ремус!

— Ой, слава Богу, — слабко пискнула Герміона й замість прибульця спрямувала паличку на місіс Блек. Щось бахнуло, портьєри знову затулилися й запала тиша. Рон теж опустив чарівну паличку, а от Гаррі не опустив.

— Покажися! — крикнув він.

Люпин вийшов під світло лампи, тримаючи руки вгору, наче здавався.

— Я Ремус Джон Люпин, вовкулака, іноді відомий під іменем Муні, один з чотирьох авторів Карти Мародера, одружений з Німфадорою, більше відомою як Тонкс, і я навчив тебе, Гаррі, вичакловувати патронуса у формі оленя.

— Ой, цього досить, — вибачливо сказав Гаррі й опустив чарівну паличку, — але ж я мусив перевірити, правда?

— Як твій колишній учитель захисту від темних мистецтв, я цілком з цим погоджуюсь. А от вам, Роне й Герміоно, не варто було так швидко знімати захист.

Вони збігли зі сходів до нього. Загорнутий у важкий чорний дорожний плащ, він був стомлений, але радий, що їх побачив.

— Северус ще не з'являвся? — поцікавився він.

— Ні, — відповів Гаррі. — Як ситуація? Чи всі живі?

— Так, — сказав Люпин, — але за нами стежать. На площі стоять двоє смертежерів...

— ...ми знаємо...

— ...я мусив являтися точнісінько на найвищу сходинку перед вхідними дверима, щоб вони мене не побачили. Смертежери не знають, що ви тут, інакше їх було б значно більше. Вони спостерігають за всім, що хоч якось пов'язане з тобою, Гаррі. Ходімо вниз, я багато чого маю вам розповісти і розпитати, що було з вами, відколи ви покинули "Барліг".

Вони спустилися до кухні, Герміона спрямувала чарівну паличку на камін. Миттю зайнявся вогонь, створюючи ілюзію затишку серед голих кам'яних стін і відблискуючи на дерев'яній поверхні довжелезного столу. Люпин витяг з-під плаща кілька пляшок маслопива і всі посідали на стільці.

— Я міг би прибути ще три дні тому, але мусив позбутися смертежера, що за мною стежив, — сказав Люпин. — Отже, після весілля ви подалися прямо сюди?

— Ні, — відповів Гаррі, — аж після того, як нарвалися на двох смертежерів у кав'ярні на Тотенгем-Корт-Роуд.

Люпин аж облився маслопивом.

— Що?

Вони пояснили, що сталося. Коли закінчили, Люпин був спантеличений.

— Як же вони так швидко вас знайшли? Неможливо простежити за тим, хто роз'являється, хіба що вчепитися за нього перед тим, як він зникне!

— Але ж малоймовірно, щоб вони в такий час просто собі прогулювалися по Тотенгем-Корт-Роуд? — знизав плечима Гаррі.

— Ми подумали, — боязко почала Герміона, — чи не міг на Гаррі залишитися Слід?

— Неможливо, — заперечив Люпин. Рон запишався, а Гаррі відчув, ніби йому з плечей упала гора. — До речі, якби Слід усе ще був на ньому, вони б уже точно знали, що Гаррі тут. Але я не збагну, як вони тебе вирахували на Тотенгем-Корт-Роуд, це дуже тривожно, дуже тривожно.

Однак, на думку Гаррі, зараз не це було найважливіше.

— Розкажи, що сталося після того, як ми зникли, бо ми від вас нічого не чули, відколи Ронів тато повідомив, що сім'я в безпеці.

— Нас усіх урятував Кінґслі, — пояснив Люпин. — Завдяки його попередженню більшість весільних гостей устигли роз'явитися ще до їхньої появи.

— А то були смертежери чи люди з міністерства? — втрутилася Герміона.

— І ті, й ті, бо тепер вони заодно, — відповів Люпин. — Їх було з десяток, але вони не знали, Гаррі, що ти теж там був. До Артура дійшли чутки, що перш ніж убити Скрімджера, вони тортурами хотіли витягти з нього інформацію про місце твого перебування. Якщо це справді так, то він тебе не видав.

Гаррі зиркнув на Рона й Герміону. Їхні обличчя віддзеркалювали шок і вдячність водночас. Гаррі недолюблював Скрімджера, але якщо Люпин казав правду, то на порозі смерті Скрімджер його все-таки захистив.

— Смертежери обшукали увесь "Барліг" згори донизу, — розповідав далі Люпин. — Знайшли упиря, але не захотіли до нього наближатися... потім багато годин допитували тих наших, хто не встиг утекти. Думали вибити хоч якусь інформацію про тебе, але ж ніхто, крім членів Ордену, не знав, що ти був у "Барлозі".

— Одночасно із вторгненням на весілля інші смертежери вривалися в усі будинки, мешканців яких підозрювали у зв'язках з Орденом. Це діялося по всій країні. Нікого не вбили, — одразу додав він, випереджаючи запитання, — але поводилися жорстоко. Спалили дім Дідалуса Діґла, хоч його, як ви знаєте, там не було, і закляли "Круціатусом" родину Тонксів. Знову ж таки, хотіли з'ясувати, куди ти подався, побувавши в них. Отож усі живі... звичайно, пережили потрясіння, але загалом з ними все гаразд.

— То смертежери зламали всі захисні закляття? — запитав Гаррі, пригадавши, як надійно діяли чари того вечора, коли він упав у саду в батьків Тонкс.

— Гаррі, зрозумій — тепер на боці смертежерів уся потуга міністерства, — пояснив Люпин. — Вони мають повноваження виконувати найбрутальніші закляття, не боячись, що їх засічуть або заарештують. Вони подолали всі захисні закляття, які ми начаклували проти них, і навіть не приховували, навіщо прийшли.

— А як вони виправдовують тортури, за допомогою яких хочуть дізнатися, де перебуває Гаррі? — ледве чутно запитала Герміона.

— Ну... — Люпин повагався й дістав складений учетверо номер "Щоденного віщуна".

— Ось, — він штовхнув газету по столу до Гаррі, — рано чи пізно ви все одно довідаєтесь. Ось як вони пояснюють полювання на тебе.

Гаррі розгорнув газету. На першій шпальті була його величезна фотографія. Він прочитав заголовок над нею:

РОЗШУКУЄТЬСЯ ДЛЯ ДОПИТУ ЩОДО ЗАГИБЕЛІ

АЛБУСА ДАМБЛДОРА

Рон і Герміона обурено скрикнули, а от Гаррі промовчав. Він відштовхнув газету. Не хотів її читати, бо й так знав, що там написано. Тільки той, хто був на верхівці вежі, коли Дамблдор загинув, знав, хто його насправді вбив, а Ріта Скітер уже розтрубила на всю чаклунську громаду, що Гаррі Поттера бачили, як він тікав з того місця одразу після того, як Дамблдор упав з вежі.

— Співчуваю, Гаррі, — сказав Люпин.

— То смертежери вже й "Щоденний віщун" контролюють? — розлючено запитала Герміона.

Люпин кивнув.

— Але ж люди розуміють, що відбувається?

— Переворот відбувся гладенько і майже без розголосу, — відповів Люпин. — За офіційною версією, Скрімджера не вбили, а він пішов у відставку. Міністерство очолив Пій Тікнесі — вони його закляли "Імперіусом".

— А чого сам Волдеморт не оголосив себе міністром магії? — здивувався Рон. Люпин усміхнувся.

— Йому це не потрібно, Роне. Він і так виконує роль міністра, але навіщо йому ще й сидіти за столом у міністерстві? Його маріонетка Тікнесі веде всі поточні справи, а Волдеморт тим часом поширює свою владу далеко за межі міністерства.

— Цілком природно, що багато людей розуміє, що сталося.