Найперша жертва - Шеклі Роберт

Він підняв прапорець, а тоді опустив його, подаючи сигнал. Гра почалась.

Фрісбі для таких змагань вироблялися з легких сталевих пластин, їхні краї були гострі мов бритва. Тіла гравців були незахищені. На собі вони мали лише плавки та кросівки. Єдиний засіб захисту – грубі шкіряні рукавиці, внутрішні поверхні яких вкривали три шари сталевої сітки. Лише такою-от рукавицею можна було впіймати смертоносну тарілку-фрісбі.

Фрісбі планерували, виписували дуги, літали туди й сюди по арені Гравці часто кидали їх як бумеранг – не досягши цілі, тарілка поверталася в рукавицю свого власника. Обидва суперники добре вміли кидати так, щоб тарілка летіла над самою землею, а тоді несподівано піднімалася вгору.

Блискучі синьо-сталеві фрісбі планерували, сяючи на сонці, дзижчали немов роздратовані шершні, розліталися навсібіч, наче кажани на тлі вечірнього неба.

Якийсь час не відбувалося нічого цікавого. Натовп мовчки й зосереджено спостерігав за грою. Не чути було нічого, крім дзенькоту металу, коли фрісбі потрапляла в захисну рукавицю. Кожен гравець мав за спиною широку шкіряну торбу з запасними тарілками.

Загальним улюбленцем цього року був Оскар Шабо. Він змагався зараз з Мануелем Ечеверіа на прізвисько Манос, іспанським баском з Більбао. Ечеверіа тренувався потайки. Ніхто не знав, який його спортивний рівень.

Від самого початку було видно, що Манос ловить тарілки не так професійно, як Оскар; здавалося також, що баск не дуже впевнено тримається на ногах, наче з перепою, що насправді так і було.

Здоровенний угорець відчув свою перевагу і почав наступати, відтискаючи супротивника серією блискавичних кидків; тарілки оскаженіло піднімалися й злітали, немов зграя шпаків. Манос відступав, підстрибуючи й ухиляючись від смертоносних фрісбі, що летіли на нього, хапав їх кулачиськами, захищеними крицею рукавиць, і намагався не втратити рівновагу.

Здавалося, п'яничці-баску прийшов кінець. Але фанати, що бачили Маноса в Європі, штовхали своїх менш обізнаних приятелів у бік і казали. "Дивіться!"

І правда, коли Маноса, здавалося, вже ніщо не змогло б урятувати, він раптом відступив на два кроки вбік, поліз у торбу, витяг дві тарілки і кинув їх одночасно. Так, проклятущий хитрий баск однаково добре володів обома руками і чудово осягнув науку дворучної атаки фрісбі!

Блискучі вбивчі тарілки з шаленою швидкістю налетіли на Шабо з різних боків, майже одночасно досягши його під різними кутами.

Виголений наголо угорець розпачливо впав на спину, щоб підкованими кросівками, мов ляпавками, відбити фрісбі, що дзижчали, мов сердиті мухи в Спасівку.

Навіть з такого положення Шабо примудрився зробити безнадійний кидок, який минулого року дозволив йому стати переможцем змагання. Його тарілка задзвеніла в повітрі, досягла трибун, розвернулася і під гострим кутом полетіла на Маноса.

Баск був готовий прийняти виклик. Кинута лівою рукою тарілка зіткнулася з фрісбі супротивника на півдорозі, посипалися іскри, і обидві, нікому не завдавши шкоди, полетіли в напрямку трибун.

А тоді Манос тричі обкрутився навкруг себе, неначе дискобол, і кинув дві тарілки одночасно.

Вони високо злетіли в небо, і розвернулися до Шабо, з різних боків насуваючись на нього, мов локомотиви, що втратили контроль. Одну угорцю вдалося впіймати, друга відтяла йому ліву руку по лікоть.

Незважаючи на травму, Шабо спробував зробити останній кидок. Але не встиг кинути фрісбі, як нова пара тарілок налетіла на нього з різних боків.

Одна його майже не зачепила. Друга ввійшла в череп над самісінькими бровами.

Мікрофон впіймав останнє булькання в його горлі і підсилив його на втіху оскаженілій від захвату публіці.

А тоді прийшов час Великої Розплати.

56

З арени поприбирали останнє сміття після Мотогонок з косами.

– А тепер, леді і джентльмени, – проголосив Гордон Філакіс, – відбудеться те, чого всі ви так чекали і після чого офіційно розпочинаються Сатурналії. Так, друзі, настав час Великої Розплати. Знаю, всі ви намагалися відгадати, яка вона буде цього року. Отже, не марнуватимемо більше часу. Хлопці, починайте.

На арену вийшло четверо чоловіків у білих трико, вони везли велику платформу на колесах, огороджену, немов боксерський ринг, канатами, тільки більшу. Побачивши її, натовп розчаровано загомонів.

– Заждіть хвильку, – сказав Філакіс. – Це не те, що ви думаєте. Може, ви гадаєте, що зараз, як і минулого року, станете свідками звичайного бою гладіаторів? Помиляєтеся! Цього разу ми вигадали дещо інше, і сподіваємося, всі будуть дуже задоволені. Але спершу дозвольте відрекомендувати наших щасливих фіналістів. Йдіть-но сюди, хлопці.

Гарольд з Лувейном вийшли з різних боків на арену під шквал овацій. Обоє були в щільних чорних костюмах-трико.

Одночасно з ними на полі з'явилися четверо асистентів, які несли великий дерев'яний ящик.

– Ось вони, – говорив Філакіс, – двоє суперників у Великій Розплаті, один – наш місцевий хлопець Лувейн Добрей і його супротивник – зальотний птах Гарольд Ердман. Лиш один із них залишить ринг живим і стане нашим новим Королем Сатурналій. Ну як, хлопці? Лувейне, подобається тобі бути учасником Великої Розплати? Я чув, ти давно мріяв про таку честь.

– Я тільки можу сказати, – промовив Лувейн, – що хоча насправді я її й не заслуговую, я дуже добре усвідомлюю, яка честь мені випала і обіцяю всім показати захоплюючу гру.

– Слова справжнього Мисливця! – вигукнув Філакіс. – А ти Гарольде, що скажеш?

– Що? Те ж саме, що казав Лувейн. Тільки я це насправді відчуваю.

– Щасти вам обом, а тепер подивимось на зброю.

Асистенти відкрили ящик і вийняли звідти два сяючих кинджали.

– То для близького бою, – повідомив Філакіс, – а зараз – головне.

Асистенти дістали з ящика дві бойові сокири з короткими топорищами та подвійними лезами і піднесли їх угору, аби кожен мав змогу роздивитись, як слід.

– Чудові, чи не так? – запитав Філакіс. – Це точні копії давньонорвезьких. Вони зроблені тут, у Мисливському Світі нашою зброярнею, жало кожної наточене так, як, я певен, їх ніколи не наточили б у давнину норвежці. Копії цих сокир у натуральну величину продаватимуться при виході з Колізею одразу після закінчення змагання. Але то пізніше. Тепер же хлопці мають вилізти на ринг і помірятися силою. Як вам така програма, друзі?

Залунали чемні оплески.

– Що ж, друзі. – провадив Філакіс, – я відчуваю, що дехто не може стримати розчарування. Ви, можливо, думаєте: ну, добре, бойові сокири, але чим же відрізнятиметься теперішній бій від торішнього підводного поєдинку на мечах? Однак Старійшини Мисливської Академії довго й напружено міркували і подбали, щоб цей бій був не схожий на те, чого ви чекаєте. Гаразд хлопці, покажіть їм решту спорядження.

Досі асистенти нерухомо стояли біля платформи. Тепер вони почали стягувати полотно, яким було її накрито. Очам глядачів відкрилася сліпуча скляна поверхня. Від неї, засліплюючи очі, віддзеркалювалося сонце. – Знайте, друзі, що блискуча речовина – це щось, із чим на Есмеральді ми зустрічаємося не часто, хіба що в напоях. То лід, леді і джентльмени, надгладенький і надтвердий завдяки переносному рефрижератору, змонтованому під Платформою. Нумо, привітаємо оплесками фірму "ТВА", яка доставила нам цю крижану брилу з Майамі!

Глядачі заплескали в долоні.

– І нарешті останнє. – Філакіс махнув асистентам, що з дерев'яним ящиком стояли біля Гарольда з Лувейном. Ті відкрили його знов і витягли звідти дві пари ковзанів на шнурівці.

Спочатку почулися смішки, а тоді, коли до людей дійшло, залунали аплодисменти.

57

Сонце вже починало сідати. Каток освітили прожектори. Суддя подав знак двом чоловікам, що стояли по різні боки рингу.

Гарольд обережно відштовхнувся й поїхав, не впевнений, що зможе втриматися на ногах. Вдома він іноді катався на ковзанах, мабуть, більше, ніж Лувейн за все своє життя. Якщо взяти до уваги його зріст і вагу, то змагання має для нього певні переваги.

Однак він підозрював, що Лувейн щось приховує. Суперник начебто геть не хвилювався. І навіть шкірив до нього зуби!

Катався він, як виявилося, не гірше від Гарольда. Рефері нагадав, що в них не буде ні раундів, ні перерв, і будь-що з того, що вони одне одному робитимуть, вважатиметься дозволеним прийомом. Змагання буде припинено, лише якщо обидва одержать смертельні поранення. В такому разі суддя підкине монету, яка вирішить, кому з них бути переможцем, а кому переможеним. Живим ринг може залишити лиш один.

Гарольд ковзнув назад до свого лутка. Сів на стілець, Альбані розтер йому шию, як то з давніх давен роблять усі тренери.

– Головне – пам'ятай: кожна дія викликає рівну їй за силою протидію, – казав він. – То багато важить, коли вимахуєш бойовою сокирою.

– Мене турбує те, – зауважив Гарольд, – що Лувейн, начебто, надто певен своїх сил. І, здається, теж непогано катається.

– То блеф, аби тебе налякати.

Насправді Наводчик також звернув на це увагу. Слава Богу, він одержить свою винагороду незалежно від того, залишиться Гарольд живий чи ні. Не те, що його зовсім не цікавив результат поєдинку, просто людина має бути практичною.

– Наче Лувейн знає щось, чого ми не знаємо.

– Якщо я помічу, що щось не так, – запевнив Альбані, – негайно висуну протест. Буде надто пізно, але твою репутацію я врятую.

Задзеленчав дзвоник.

– Хай там що, – сказав Альбані, – в тебе шансів більше. Ти виграєш, Гарольде. Іди й поріши його, хлопчику!

Гарольд відштовхнувся від поручнів, і бій розпочався.

58

Сузер з свого кутка рингу спостерігав, як ковзанярі обережно кружляють по льоду, тримаючись на безпечній відстані один від одного. Лувейн катався чудово. Недарма всю зиму він провів у Швейцарії. Але й Гарольд був нічого собі. Однак йому дечого бракувало.

Дуелі на ковзанах вже відбувалися в Мисливському Світі й раніше. Отож, крім усього іншого, Сузер був готовий і до них. Разом із своїм приятелем-механіком вони власноручно підготували для Лувейна спеціальні ковзани.

До носової частини леза, там де воно заокруглюється, піднімаючись до великого пальця, було приварено гострі, мов голки, сталеві шипи. Ставши навшпиньки, Лувейн одержував величезну перевагу над супротивником. Він міг легко завдати тому смертельного удару, міцно встромивши шипи в лід.