Найперша жертва - Шеклі Роберт

– Ваша Картка Зради мені теж не потрібна. – І обернувся до Альбані:

– Що новенького?

– Вдень довелося відбути "Відчайдушну Їзду". Уявляєш? До того ж сьогодні, як на лихо, Непідкупний Вівторок. Ну, не щастить в одному, пощастить у іншому. А ти сьогодні чим займався?

– Давайте, хлопці, давайте, – втрутився Фут. – Гадаєте, я нічого не знаю? А мені, бач, відомо, що ви прагнете купити в мене Картку Зради.

– О, ти як у воду дивишся, – сказав Альбані. – Так, маєш рацію, Футе. Я хочу її купити. Звісно, не зараз. За кілька тижнів, щонайбільше за місяць. Тоді я, мабуть, зможу запропонувати тобі кругленьку суму.

– Я не можу чекати кілька тижнів, – відказав Фут.

– До мене доходили такі чутки, – приязно мовив Альбані.

– Та підозрюю, у вас теж часу обмаль.

Гарольд закашлявся, з головою видаючи себе, але ж у нього не було досвіду Альбані, як тримати себе в руках. Фут, маленький потворний чоловічок з брунатно-червоною родимою плямою, що нагадувала за формою летючу рибу, під лівою пахвою, потер носа.

– Скільки ти за неї хочеш? – запитав Альбані.

– Двісті доларів.

– Домовилися, – погодився Гарольд.

Альбані застережливо глянув на нього, але той уже витяг бумажник.

Відійшовши на квартал від кафе, Альбані промовив; звертаючись до Гарольда:

– Я б збив ціну до п'ятдесяти.

– Так, але було б уже запізно.

Альбані глянув на годинник. І лише тоді зауважив, що день скінчився і вже настала ніч.

– Прокляття! Треба поспішати, якщо ми хочемо дістатися до Лувейнової вілли сьогодні. А ми ж іще навіть не замаскувалися!

40

Джекінс рвучко, аж завищали колеса її червоного спортивного авто, загальмувала перед Лувейновим будинком, коли Есмеральду саме почали оповивати швидкоплинні, однак приємні сутінки. Проте чудовий вечір не впливав на настрій дівчини. Її сині очі аж потемнішали від роздратування. Вона захряснула дверцята машини і подалася до під'їзду так швидко, як тільки їй це дозволяли міні-спідниця й щільний жакет-болеро. Дзвонити не стала. Вставила в замок власний ключ, одержаний від Лувейна ще тоді, коли вони були в кращих стосунках, і зайшла в квартиру.

– Лувейне! – покликала.

Але темні кімнати лишилися німими. Ввімкнувши світло, вона підійшла до шафи з одягом. Зникли Лувейнів замшевий жакет і твідовий капелюх, не було також автомата у вигляді ціпка. Отож, як і казали їй друзі, він поїхав на віллу не те що не запросивши, а навіть не попередивши її. Те, що він полює, його аж ніяк не вибачало. Вона була знайома щонайменше з десятком людей, яких він на сьогоднішню вечірку запросив. А її – ні.

Вона сіла на м'який стілець і запалила сигарету з слабеньким наркотиком. Згадала, що Лувейн казав про Гарольда. З нього вийшла б чудова Жертва, так він говорив.

А тоді, подумати лишень, трапляється так, що Мисливський комп'ютер із тисяч можливих комбінацій вибирає саме ту, яка потрібне Лувейну. Щось тут не те. І чому він подався на віллу з гуртом друзів, а її не взяв?

Гаразд, сказала вона собі, спробую розібратись. Лувейн поїхав з приятелями на віллу, аби заманити туди Гарольда. Але ж Гарольд разом з отим його Наводчиком Альбані не такі дурні, щоб полізти в цю пастку. Вони не з'являться в тій частині острова, де Лувейна кожен собака знає і всі селяни поважають його за щедрість.

Щось не в'яжеться. Неначе не вистачає в загадці якоїсь ланки. Бракує ще чогось, але чого саме? Дівчина підвелася і почала нервово міряти кроками кімнату. Раптом погляд її зупинився на мисливських трофеях і сувенірах Лувейна, то висіли в рамках на стіні. Підійшовши ближче, вона поглянула на них пильніше. Так, одна з рамок – маленька срібна з гравірованим орнаментом – була порожня. Стривайте, що ж там було? Згадати вона ніяк не могла. Дівчина вже зібралася викинути всю цю історію з голови, але раптом щось наче штовхнуло її перевернути рамку. На звороті акуратним, трохи скісним Лувейновим почерком було написано: "Ця Картка Зради успадкована мною від дядька Освальда, земля йому пухом."

Лувейн забрав Картку Зради! Цікаво. Але навіщо вона йому на віллі, де всі і так за нього горою? Таємниця ставала дедалі заплутанішою, і дівчина відчула потребу випити. Вона підійшла до бару. Поряд із ним на телефонному столику лежав нотатник. На першій сторінці були карлючки: чиєсь ім'я та номер телефону. Гортон Фут. Один з Лувейнових ворогів.

Знов ніякого сенсу. Чого б це Лувейн мав дзвонити людині, яка, всім відомо, його зневажає.

Вона зробила ще одну затяжку і сіла. Її раптом осяяло: хитрющий Лувейн міг телефонувати своєму ворогу через те, що нікому б і на думку не спало підозрювати: Фут на нього працює.

Швидше всього Лувейн домовився з Футом, добряче йому заплативши, аби той продав його Картку Зради Гарольду; недосвідчений Мисливець-бо сподіватиметься, що вона дасть йому переваги і дозволить непомітно прокрастися на віллу, насправді ж там на нього вже чекатиме із зброєю напоготові хазяїн.

Дівчині це не сподобалося. Лувейнів вчинок викликав в неї огиду: то ж треба, вибрав собі Гарольда як легку здобич, влаштував так, щоб спарували саме їх двох, а тоді за допомогою Картки Зради хоче заманити його в пастку! Шахрайство першокласне, але такі речі суперечать самому духу Мисливського Світу.

Лувейн не запросив її на вечірку, бо боявся, що вона розкриє його підступні наміри.

Висунувши верхню шухляду столика, на якому стояв телефон, вона взяла Лувейнів записник. Серед інших там був і Гарольдів номер, записаний акуратним почерком кузена. Ніяким чесним шляхом Лувейн не зміг би так швидко дізнатися, хто на нього полює!

Вона взяла слухавку і набрала Гарольдів номер. То був телефон Нориної квартири. Відповіла на дзвінок Нора:

– Послухайте, – почала Джекінс, – ми з вами трохи знайомі. Я – Джекінс Джоунз, ми зустрічалися на Ювілейному балі. Ви Гарольдова приятелька, чи не так?

– Звісно, – відповіла Нора. – А в чім річ?

Джекінс коротко розповіла про своє відкриття.

– Я давня Лувейнова приятелька, однак він веде нечесну гру. Він хоче всіх обдурити, і це негаразд. Отож я і вирішила вам подзвонити, щоб ви попередили Гарольда, бо йому таки слід берегтися.

– О Господні – вигукнула Нора. – Будемо сподіватися, що він ще не виїхав і ми маємо якийсь час. Вони збиралися їхати від Альбані. Негайно ж йому подзвоню. Дякую, Джекінс!

Нора, як була в блакитній нічній сорочці і з мокрим після душу волоссям, знайшла номер телефону Альбані і подзвонила.

– Квартира Альбані, – відповіла на тому кінці Тереза.

– Мені конче потрібно поговорити з містером Альбані або з Герольдом.

– Вони в підвалі, обговорюють важливі справи. Мені наказано ні в якому разі їх не турбувати. Хто це?

– Нора Олбрайт. Гарольд жив у мене якийсь час. Ми земляки.

– Авжеж, він розповідав про вас. Може, залишити для нього записку? Я скажу, щоб він зателефонував вам одразу, коли вони закінчать.

– Слухайте, в мене й справді дуже нагальна справа. Мені щойно стало відомо, що з ними зіграли такий собі фокус-покус із Карткою Зради. Я дізналася, що особа на ім'я Гортон Фут продав її Альбані. А Фут, як виявляється – людина Лувейна! Все було зроблене навмисно! Якщо вони опиняться на віллі, Гарольд потрапить у пастку!

– О Матір Божа, ні! Майк не переживе втрати ще одного клієнта.

– То краще покличте їх з підвалу і дайте мені з кимсь із них побалакати.

– Мушу вибачитися, – сказала Тереза, – але вони зовсім в іншому місці. Я вам збрехала.

– Навіщо?

– Бо Майк так наказав. Аби люди гадали, що вони з Гарольдом і досі в місті.

– Тобто вони вже виїхали на віллу?

– З годину тому. Невже нічого не можна зробити? Може, повідомимо владу, щоб припинили поєдинок?

– Ні, – заперечила Нора. – Ніяких законів Лувейн не порушив. Його вчинок суперечить лише законам гідності й етики. Дайте подумати... Знаєте, я краще покладу слухавку. У мене виникла ідея.

Нора роз'єдналася. Зв'язатися з Гарольдом або з Альбані ніякої змоги не було. Випередити їх і приїхати на Лувейнову віллу раніше вона теж не могла. Лишалося єдине. І вона сподівалася, що це допоможе. Нора набрала номер "Мисливського Шоу".

41

Альбані любив подорожувати лише своєю машиною і нічим іншим. Не так багато часу відпущено людині, аби сидіти за кермом "ламборджіні", а Майк Альбані волів насолоджуватися кожною такою миттю. Однак професійна необхідність перемогла особисті уподобання. Прихопивши Картку Зради, він нашвидкуруч підшукав підходящі костюми для себе й Гарольда. Приїхавши на Центральний вокзал, вони якраз встигли на потяг о 19.15 до Санта-Марії, невеличкого селища неподалік Лувейнової вілли.

У вагоні було повно селян у чорному, вони всі проходи загородили корзинами з салямі та плодами хлібного дерева: саме на цих двох видах продукції спеціалізувався острів.

Після того, як Мисливський Світ одержав незалежність, першим бажанням його засновника було повиганяти звідси всіх місцевих жителів, аби у демографічному відношенні почати з нуля. Однак після тривалих дискусій було вирішено, що острову необхідне селянство. Та не просто якесь там селянство, Есмеральді потрібні були добрі селяни, задоволені власною долею, і такі, що не заздрять багатству й розкоші навколо себе. Засновники розуміли, що по-справжньому добре селянство коштуватиме недешево, однак ніщо інше не змогло б створити на острові тієї своєрідної атмосфери злагідливості, яка так цінується в сучасному світі.

Після тривалого психологічного тестування вирішили завезти з Південної Європи селян, що носять берети.

Зв'язалися з іспанськими та італійськими фірмами, що постачали робочу силу в Андалузії та Меццоджорно, провели співбесіди з претендентами і найкращих відправили в славнозвісну "Селянську школу" в місті Цуг, Швейцарія, для остаточного вишколу.

Селяни Есмеральди по-справжньому майже не працювали. Переважно вони правили за декорацію. Усю марудну й брудну роботу виконували державні раби: орали, пололи, сіяли, збирали врожаї та розкидали гній. Есмеральдські селяни лише танцювали перед глядачами по неділях, а решту часу пили слог – суміш вина й пива, яку марно намагалася розрекламувати есмеральдська винна промисловість.

А ще вони постійно вихвалялися своїм багатством і чоловічими якостями, поки вдома їхні жінки смажили фаршированих кукурудзою поросят.

Їхні традиційні костюми розроблялися модельєром Джікі з Голлівуду і складалися з рясних спідниць, шароварів та щільних корсажів.

Звісно, виникав клопіт з селянськими дітьми, як і з будь-якими іншими, але як тільки дитина ставала підлітком, її відсилали до професійного училища в Кашмірі, і всі були задоволені.

Людина спостережлива мала б помітити дві постаті в балахонах, що зійшли в Санта-Марта дель Кампо – від цього селища до міста було п'ятдесят миль.

Вони одразу ж пішли до найбільшої в селі таверни "Блу Бофор" і почали про щось тихо говорити з її власником.