Найперша жертва - Шеклі Роберт
Один з незнайомців – високий гарний чоловік з пишною фальшивою бородою – показав йому щось, не випускаючи ту річ з рук. У хазяїна щелепа відпала. А тоді на його обличчі враз з'явилася хитрувата посмішка.
– Овва! Мені до того немає ніякого діла, я тут при чому? – Рік навчання в "Школі для сільських буфетників" на півночі Англії дуже позначився на його вимові.
– Ми хочемо бачити Антоніо Феріа, – сказав бородань.
– Та йому зараз ніколи, стежить за підготовкою до вечірки на віллі.
– Сам знаю, – в руці бороданя зашелестіла новенька банкнота. – Приведи його до мене, га, він же чоловік непоганий?
Із виразом величезної вдячності хазяїн таверни прийняв кредитку і пішов телефонувати.
42
Увечері повернувшись після школи додому, малий Джанго Феріа побачив двох незнайомців, що сиділи в материній вітальні. Один – високий гарний з фальшивою бородою. Другий, навіть більший за першого і темноволосий, – весь у чорному, м'які невисокі чоботи на ногах. Його світло-блакитні очі ; північанина випромінювали холод і затятість, що одразу вразило Джанго, і він поцікавився:
– Хто то?
– Заткни пельку! – нагримав на нього батько, Антоніо Феріа. Нараз Джанго зауважив, що на батькові чиста сорочка з китицями, яку він одягав лише на поминки та свята. Мабуть, той незнайомець якась важлива персона, подумав Джанго, але розмірковувати над цим не став, бо добре затямив уроки місцевої "Селянської школи": коли люди не хочуть, щоб ти про щось думав, не думай про це.
Нараз до кімнати забігла його старша сестра Міранда. Зупинилася, руки в боки, чуттєва нижня губа випнута, на голові височіла копиця так-сяк прибраного густого волосся. Вона була висока, як на селянку, хоча для аристократки замала. Невеликі, але повні груди аж напинали тонку полотнину селянської сорочки. Ноги, хоч їх і не було видно з-під довгої грубої спідниці, теж, мабуть, були гарні.
– Тату, що тут таке? Хто ці люди? – запитала вона начебто стривожено, але обличчя її промовляло, що вона зовсім не від того, щоб опинитися в руках одного з тих чоловіків, а мо', й обох, хіба що не одночасно.
Сидячи за грубим дерев'яним столом, Антоніо Феріа пошкрябав масивне неголене підборіддя і налив собі склянку "узетти". Очі його відбивали внутрішню боротьбу гніву зі втомою.
– Все досить просто, – промовив він. – Цей чоловік, – він ледь поворухнув скаліченою правицею в бік Гарольда, – піде сьогодні до вілли сеньйора Лувейна, щоб прислужувати на бенкеті. Він нестиме тацю з курчатами-табака замість Джовіо – новенького, якого сеньйор ще не знає в обличчя. Підете разом, ти подаватимеш традиційні тістечка-корзинки на смальці. Зрозуміло?
– Він не місцевий, – з цікавістю розглядаючи Гарольда, зауважила Міранда. – Що, новий селянин?
– Ні, він Мисливець, і приїхав здалеку.
– Мисливець? І на кого ж полює?
Антоніо відвів очі вбік. На його обличчі з'явилася болісна гримаса.
– Він полює на Лувейна, нашого патрона, – нарешті вичавив з себе він і налив ще одну склянку "узетти".
– Тату! І ти зрадиш сеньйора Лувейна, який стільки для нас і для всього села зробив?
Антоніо нерозбірливо щось пробурмотів і зачовгав під столом ногами по долівці. Його сабо, що їх кілька пар він дешево купив на базарі в Санта-Каталіні були вже зовсім збиті від човгання по брудному подвір'ю.
– Хіба мені є з чого вибирати? – вигукнув він запально. – Справа в тім, що в нього Картка Зради. Ти знаєш, як карається відмова зрадити, коли той, хто її вимагає, підкріплює свій наказ Карткою.
– Ну, тоді, – сказала Міранда, – вибору в нас, начебто, немає. Але як же він промине охоронців?
– Все буде гаразд, ми дали йому посвідчення Джовіо.
– Тату, та ж Джовіо всього лиш п'ять футів зросту.
– То він пригнеться. А ти покрутиш задом перед охоронцями: сусіди розповідають, що в тебе це дуже добре виходить. Ти також маєш навчити його човгати.
Міранда повернулася до Гарольда:
– Тоді ходімо зі мною. Подивимося, що можна буде зробити.
– Хвилинку, – сказав той. І звернувся до Альбані: – Ну, то я йду.
– План вілли не забув? У поїзді ніколи було його вивчати через той гармидер з сандвічами, а тоді через отого дивакуватого заклинателя змій.
– Та пам'ятаю. Гадаєш, у мене і справді щось вийде?
– Аякже! До того, як ти його пришиєш, він нічого не підозрюватиме. Як приводиться в дію костюм-хамелеон, пам'ятаєш? Пістолет узяв? Заряджений?
– Так, так. Де ти будеш?
– Я повертаюся в таверну. Питиму чорну каву й гризтиму нігті, поки ти; прийдеш сповістити, що все скінчено.
– Або з'явиться хтось інший і скаже, що в мене нічого не вийшло.
– Не кажи так, бо наврочиш. Щасти тобі, Гарольде, Як кажуть Мисливці, ні пуху!
Підійшла Міранда й узяла Гарольда за руку.
– Ходімо вже, – сказала вона своїм хрипким, але навдивовижу жіночним голосом.
43
– Ні, – промовила Міранда, – зігнутися треба ще більше, голову ввібрати в плечі, а ногами тихенько човгати по підлозі за кожним кроком.
Вони були в її спальні – невеликій хижці ярдів за двадцять від батькового будинку; саме на такій відстані треба було будувати оселі для не надто побожних дівчат-селянок шлюбного віку. Тут вона намагалася навчити його Селянському човганню. Звісно, годі було й сподіватися, що він осягне цю науку за одну ніч, в цугській "Школі для селян" саме Зіщулювання вивчають цілий семестр. Дякувати Богові, Гарольду не треба опановувати всі тонкощі, за якими розрізняються соціальні статуси громадян, бо, швидше всього, він нікого не зустріне. А вночі його незграбна постать, можливо, не приверне уваги п'яних охоронців у двобортних костюмах на кнопках, які, дурнувато всміхаючись, вештаються навкруг вілли, палячи сигарети й залицяючись до жінок.
– А зараз трохи краще? – запитав Гарольд, згинаючись і вбираючи голову в плечі.
– Ви схожі на футболіста, що готується прийняти пас.
– А тепер?
– На зацькованого ведмедя, готового роздерти на шматки кожного, хто попадеться йому в лапи.
Гарольд перестав згинатися й випростався:
– Від цього Зіщулювання в мене вже спина кілком стоїть.
Міранда кивнула, милуючись його великою мужньою постаттю, хоча перед тим і поклала собі не сприймати його як чоловіка. Caperiesti dil dnu! – одразу пригадалася їй старовинна селянська клятва. Він був такий гарний. Дівчина затримала на ньому погляд трохи довше, ніж слід, а тоді відвернулася. А хвилиною пізніше не здивувалася, коли він упритул підійшов до неї; близькість цього величезного вайлуватого чоловіка не просто схвилювала її, вона мало не очманіла від запаху його поту, змішаного з ароматами жасмину й бугенвілії, що їх розносив по сонному тропічному острову легенький вітрець.
– Коли ми маємо бути на тому бенкеті? – запитав Гарольд після короткого мовчання, від якого в дівчини зайшлося серце.
Вона оцінила його відвертість і метнула на нього електрично визивний і давній, мов життя, сигнал до дії, зрозумілий без слів.
– Можемо з'явитися там за годину, отож у нас досить часу, – сказала вона, чітко вимовляючи кожне слово, а сама вже аж мліла.
– То, може, влаштуємося зручніше, – запропонував він, лягаючи на ліжко.
Вагання Міранди тривало лиш якусь хвилю. Може, її затримала думка про те, що ось зараз вона розпрощається з незайманістю – ця подія для жінки завжди багато важить. Та чорт його забирай разом із його знадливою незграбністю! – подумалося їй. І перестала боротися з жагою, що заполонила все її єство, наближаючи до якихось нових, ще невідомих істин, і безсило лягла поряд з ним на ліжко, хоча ця слабкість і була її силою.
– Солодкоголосий поганець, – промовила вона; губи її ковзнули по його довгому рівному носі і спрагло вп'ялися в його уста.
44
В світі, де немає табу на секс, алкоголь, наркотики чи вбивство, важко знайти те, чого не будеш робити щодня, а можеш дозволити собі лише на свята. Нові розваги – ось за чим ганялися на Есмеральді ті, хто влаштовував вечірки.
В давньому Римі типовий заможний господар, якому так само бракувало скромності, як і його сучасному послідовнику з Мисливського Світу, пригощав своїх гостей такою рідкісною й нестравною їжею, як павичеві язики з трюфелями, які подавалися разом з покришеними шматочками охолодженого жиру рабів, як повідомляє папірус, знайдений в Геркуланумі[15].
В ті часи гість, що йде в ногу з модою, повинен був залюбки запихатися всіма тими їствами, а тоді прожогом нестися до воміторіуму[16], віддавати все назад і, витерши рота, повертатися до наступної страви.
Та, звісно, багато в чому того давнього римлянина не можна було вважати витонченою людиною. Лувейн же для своїх вечірок завжди прагнув вигадати щось нове, аби вразити присутніх, навіть кинути виклик середньому класу, мало не уподібнюючись дадаїстам[17].
Отож через те, що на Есмеральді було дозволено все, що завгодно, треба було примусити людей дивуватися речам звичайним, використовуючи для цього закони парадоксу і перетворюючи лоскотання нервів на інтелектуальну вправу. Саме за такими принципами Лувейном і був створений тепер популярний Стриптиз-навпаки.
Це видовище-покруч було показане одразу після кави й шербету у великій їдальні. Гості сиділи за столами, зіставленими в формі підкови. З зовнішнього її боку снували слуги, що підносили страви, наповнювали склянки, пропонували кокаїн (він і досі користувався популярністю, хоча сила його дії – чого не скажеш про ціну – таємниче зменшилася після того, як він був офіційно дозволений у Сполучених Штатах).
Слугами були селяни сусіднього села, вони для такої нагоди лише поперевдягалися у святкові сукні з щільними ліфами та рясними спідницями і короткі шкіряні штани на підтяжках. Якби хтось придивився пильніше, то помітив би серед цього гурту одного селянина, вищого від решти і незграбного навіть для селюка. Жакет слуги, чи хто він там був, якось дивно відстовбурчувався; проте то могла бути просто пляшка вина, яку він поцупив зі столу, аби випити її потім в таверні з своїми грубуватими дружками. Чи, може, щось страшніше: приміром пухлина, що надзвичайно розросталася; такі демонструють заїжджим кінооператорам селяни у віддалених куточках острова. То навіть міг бути "сміт і вессон" у наплічній кобурі.
В той час очі гостей були прикуті до голісінької дівчини, що саме зайшла до їдальні й піднялася на невеличку естраду, яку підковою охоплювали столи.
