Найперша жертва - Шеклі Роберт
З собою вона привезла блискучу валізу на колесах; в залі почулися стримані оплески. Але насправді її поява нікого не зацікавила. Валізи, навіть і на колесах, гості бачили й до того.
Та коли вона похітливим жестом торкнулася замків і очам публіки відкрився справжнісінький гардероб, столами прокотився шепіт, бо гості зрозуміли, що дівчина збирається одягатися, а такої вистави майже ніхто з них раніше не бачив.
Повільно, немов піддражнюючи, вона витягла з розкритої валізи ліфчик, труси та панчохи. Напруження зросло, коли вона нерішуче завмерла, вибираючи сукню, і нарешті зупинилась на якомусь червоно-бурому балахоні з шовку, крізь який принадно просвічували щойно прикриті вигини її тіла. Глядачі перешіптувалися з усе зростаючим збудженням, хоча неможливо було визначити, справжнє воно чи удаване.
Теоретично кожен знав, що наростання солодких еротичних почуттів можна повернути в зворотному напрямку і одержати інтелектуальну насолоду від магії прихованого. Головним тут, як і в багато чому іншому, було примусити себе відчувати те, що треба відчувати за подібних обставин.
Наприкінці, коли стриптизерці-навпаки – тепер уже повністю і зі смаком одягненій (не обійшлося навіть без довгих, по плечі, білих рукавичок) – настав час накинути натуральну шубу, від оплесків не втрималися навіть найбайдужіші. Гості зрозуміли, що відбувається щось дуже естетичне й інтелектуальне, і вирішили досхочу навтішатися, якою б та насолода не виявилася.
Дівчина нарешті накинула на плечі боа з блакитного російського соболя, вклонилася і покинула естраду, в залі залунали шалені оплески. Лувейнова вечірка, як завжди, вдалася на славу.
Невдовзі все скінчилося. Гості прагнули швидше повернутись додому, бо завтра на них чекав великий день. День боїв у Колізеї, Поєдинків машин, Клоунів-самогубців і Великої Розплати, кінець якої знаменуватиме початок Сатурналій.
Гості роз'їжджалися в своїх потужних лімузинах. Трохи перегодя віллу залишили слуги на поганеньких "Фіатах". Лувейн пішов у спальню, бо готувався встати удосвіта, аби вранці вже бути в місті. Автоматично ввімкнулася сигналізація, в будинку згасли вогні, настала ніч.
45
Ніч, моторошна й таємнича, заполонила Лувейнову віллу, ніч всепроникна, невблаганна і лагідно-вкрадлива. В світлі, що його посилали на землю зірки й тоненький молодик, на сірому тлі тьмяно вирізнялися купки дерев.
Всередині будинку було ще темніше. В посудомийці біля кухні одна з досі закляклих тіней заворушилася. Раптовий спалах блискавки, такої нетипової для цієї пори року, осяяв крізь заґратоване віконце купу мішків з картоплею. Один з них рухався.
Гарольд розігнувся і стягнув з себе мішок. Селянський одяг він зняв ще раніше і зараз устав у костюмі-хамелеоні, якого Альбані в останню хвилину вдалося-таки підібрати на його зріст.
Костюм-хамелеон, що його іноді також називали ніндзя, або traje de invisibilidad[18], був набагато практичніший від колишніх зелено-брунатних маскхалатів, які могли допомогти лишитись непоміченим хіба що в сутінках посеред листяного лісу. Костюм-хамелеон робив людину непомітною на будь-якому тлі.
Практично він являв собою волокнистий скляний телеекран, якому техніки-кравці надали форми щільного гідрокостюму з каптуром і маскою. Фотонміметрична речовина, з якої його було зроблено, відтворювала будь-які відтінки й кольори поверхні, на якій перебував його власник, завдяки світловодам і лазерному розкрою.
Найефективніше він спрацьовував, звісно, вночі, бо підстроїтися під суцільну темряву було найлегше. На яскравому фоні зображення іноді зсувалося на п'ять-десять спектральних ліній, спотворюючи кольори. Іноді на ньому виникали незрозумілі холодно-блакитні спалахи, що дуже заважало, якщо ви перетинали рівнинну місцевість. Звісно, костюм мав систему автоматичної настройки кольорів. На Гарольді ж була нова модель з додатковою автоматичною підстройкою блиску, або, якщо необхідно, тьмяності.
Гарольд тихенько просувався до темної вітальні, а його костюм відтворював візерунки, намальовані на стінах світлом і тінню, неначе кола по воді рухалися кімнатою. В руці він стискав вірний "сміт і вессон".
Почулося гарчання, і Гарольд завмер. Подивившись крізь інфрачервоні окуляри в куток кімнати, він побачив виразне зображення добермана-пінчера.
Помітивши лютий вигин собачої спини, Гарольд запідозрив, що нарвався на песика з породи так званих "Божевільних вбивць", яких боялися всі, не виключаючи і їхніх власників.
Про добермана ніхто не згадував. Гарольду не хотілося вбивати ще одного собаку. Крім того, поцілити в темряві було дуже важко навіть в інфрачервоних окулярах.
Доберман наблизився і обнюхав Гарольда. В собачому горлі щось булькнуло, наче в людини, що не може знайти потрібних слів, і доберман влігся біля Мисливцевих ніг.
Лише згодом Гарольд дізнався, що собака був не Лувейнів, а Антоніо Феріа, і йому було дано команду "не вбивати грабіжника", однак хазяїн не потурбувався попередити про це Мисливця. Для грубого селюка – типовий дотеп.
Феріа наказав не чіпати Гарольда не з любові до нього, а через те, що так вимагав закон. Нещодавно Верховний суд Мисливського Світу ухвалив, що якщо людина зраджує, тварини, які їй належать, але передані у тимчасове користування іншим особам, теж не повинні зберігати вірність останнім.
Гарольд обминув лежачого звіра і пройшов до вітальні. Завдяки інфрачервоним окулярам він не наліз на жоден з хистких столиків з виставленими на них антикварними дрібничками, бо інакше наробив би дзенькоту. Навшпиньках обійшов Лувейнові ролики, покинуті просто на підлозі. Тоненькі промені світла з маленьких лампочок на стелі блакитно мерехтіли на поверхні Гарольдового пістолета, затиснутого в руці. В теплому повітрі пахло смаженим м'ясом, йоркшірським пудингом і гаванськими сигарами – саме такі аромати має залишати по собі добра вечірка. Попереду видніли двері Лувейнової спальні.
Гарольд витяг спеціальну магнітну відмичку, яку дав йому Альбані, тихесенько встромив її в замок. Пролунав ледь чутний звук, щось чи то ляснуло, чи то клацнуло. Гарольд прошепотів давню Мисливську молитву "Нічого зі мною не станеться" і прослизнув до кімнати.
Крізь окуляри він розрізнив у кутку ліжко. На ньому щось темніло. Він звів пістолет. Палець застиг на гачку. І враз спалахнуло світло.
46
Тепер Гарольд побачив, що темна маса у ліжку – то старий Лувейнів спальний мішок, напханий одягом. А сам Лувейн примостився у зручному кріслі в нього за спиною.
– Не рухатись, приятелю, – проказав він. – Ти в мене на прицілі автоматичної гвинтівки "ремінгтон-1100", калібр двадцятий, повний комплект набоїв, у кожному – куля вагою 30 грамів і 11,5 грама пороху "червона цятка", так що повний комплект.
– Навіщо ти мені все це розповідаєш?
– Бо хочу, щоб ти зрозумів – один невиправданий рух, і я розмажу тебе по стінах.
– Стіни твої, роби як знаєш.
– Їх можна перефарбувати. – Однак було помітно, що така перспектива Лувейну не до вподоби.
– Ти, мабуть, хочеш, щоб я кинув пістолет додолу?
– Ні, якраз навпаки. Яке ж право я маю тебе вбити, коли в тебе не буде зброї в руках? Правду кажучи, якби ти зараз і спробував її позбутися, я примусив би тебе узяти її знов.
– Що ти робитимеш, якщо я викину пістолет?
– Я все одно тебе вб'ю, – відповів Лувейн. – Це ж і є мета всієї операції, чи не так? А тепер я хочу трохи позловтішатися.
Гарольд за звичкою методично все обміркував.
– Що ж, – промовив він нарешті, – гадаю, в тебе є таке право.
– Але не бачачи твого обличчя, я не одержу справжнього задоволення. Повільно розвертайся, пістолет тримай униз.
Гарольд виконав наказ. На Лувейні був білий оксамитовий халат з вишитими китайськими драконами. Він спокійно розвалився в кріслі; так може сидіти в своїй спальні людина, яка направляє грабіжникові в діафрагму пістолет.
– Я все сам придумав, – сказав Лувейн. – Сузер допоміг мені, але тільки в дрібницях. То була виключно моя ідея – підмовити Фута продати Картку Зради тому тупоголовому Альбані, заманити тебе сюди, вимкнути сигналізацію, аби ти зміг потрапити до моєї спальні. Отож від самого початку ти був приречений. Бо я спритний. Дуже спритний. Визнай це, Гарольде, хто ж, як не ти, має це зробити. Хіба ні?
– Ти й справді спритний, – погодився Гарольд. Він ніколи не кривив душею, якщо хтось заслуговував на похвалу. – Мої вітання, Лувейне.
– Дякую.
Якусь хвилю панувала напружена тиша. А тоді Лувейн мовив:
– Мені чомусь важко.
– Що?
– Отак тебе вбивати. Коли ти просто стоїш. Чи не міг би ти мені якось допомогти?
– Це вже трохи занадто.
– Так, мабуть, ти правий. Слухай, ти не вимкнеш свій бісовий хамелеон? Такі кольори, що мені вже очі болять.
Гарольд виконав прохання і розстебнув спереду "блискавку". Костюм таки був защільний, а тканина з світловодів абсолютно не всотувала поту.
– Ну, – сказав Лувейн, – часу обмаль. І це погано. Ти мені сподобався Гарольде.
Він звів гвинтівку. Гарольд не зводив з нього очей.
– Будь ласка, не дивися на мене так.
Мисливець заплющив очі.
– Ні, так ще гірше.
Гарольд їх знов розплющив.
– Річ у тім, що мені ніколи не доводилося ось так убивати. Тобто Убивству щоразу передували погоні, переслідування. Розумієш?
– Можу собі уявити.
– Ні, так діло не піде, – вирішив Лувейн. – А що, як ти відчиниш он те вікно і спробуєш втекти?
– А ти що робитимеш?
– Кілька секунд почекаю, а тоді підстрелю тебе з гвинтівки.
– Так я й гадав, – сказав Гарольд. Йому раптом спало на думку, що в нього, може, є шанс вистрелити перше, ніж це встигне зробити Лувейн. Якщо йому хоч трохи повезе, він хоча б щось виграє: вони будуть мертві обоє. Не така вже й принадна перспектива.
Він перетнув кімнату і сів на Лувейнове ліжко. Розраховував, що тут його Лувейн не вбиватиме, слуги-бо повернулися ночувати додому, і йому власноручно доведеться міняти білизну.
– Гаразд, – промовив Лувейн, – ще трохи повтішаюся, а тоді треба з тобою кінчати, навіть якщо сьогодні мені доведеться спати в кімнаті для гостей.
Отож жодного шансу в нього немає! Гарольд увесь напружився, чекаючи, що Лувейн, може, хоч на мить розслабиться, і тоді йому вдасться витягти пістолет і вистрелити.
Зненацька в кімнаті спалахнуло сліпуче світло, щось загуркотіло.
