Замкнена кімната - Вале Пер

У Стокгольмі [319] йрму стало незатишно, адже коли Мальмстрем і Мурен пронюхають, що він їх продав, то йому це так не минеться.

Він пббачйв, що Маурітсон відчинив валізочку й поклав у неї пакунок — цукерки, чи що? Тоді отримав квиток, сховав його до кишені піджака, вийшов з каси і, не поспішаючи, попростував до площі Сергеяя.

Гунвальд Ларсон простежив за ним хвилину, тоді са,м зайшов до каси.

Дівчина, яка обслужила Маурітсона, щось шукала в картотеці. Не перестаючи перебирати картки, вона глянула на Гунвальда Ларсона і сказала:

— Слухаю вас.

— Я хотів би знати, чи той добродій, що був тут, купив квиток, а як купив, то куди,— сказав Гунвальд Ларсон.

— Вибачте, я не зобов'язана відповідати на такі запитання,— відповіла дівчина.— А вам навіщо знати?

Гунвальд Ларсон поклав на прилавок посвідчення. Дівчина подивилась на фото, тоді на Гунвальда Ларсона і сказала:

— Як я зрозуміла, вас цікавить граф фон Бранденбург? Він купив квиток до Єнчапінга на літак, який летить о п'ятнадцятій сорок. На аеродром він, мабуть, поїде авто-бусом бо цікавився розкладом. Автобус відходить за п'ять хвилин до третьої з площі Сергеля. А що, граф фон...

— Дякую, це все, що мені потрібно,— перебив її Гунвальд Ларсон.— До побачення.

Ідучи до дверей, він міркував, чого Маурітсонові захотілося в Єнчепінг. Потім згадав його анкету: він народився в Єнчепінгу, там і досі живе його мати.

Отже, Маурітсон вирішив сховатися в матусі.

Гунвальд. Ларсон вийшов на Свеявеген. Віддалік у напрямку площі Сергеля неквапом ішов, підставляючи обличчя сонцю, Труфаст Маурітсон Гольм фон Бранденбург.

Сам він подався в протилежний бік, шукаючи дорогою телефону, щоб подзвонити Кольбергові.

XXIII

На домовлене побачення з Гунвальдом Ларсоном Ле-нарт Кольберг прийшов озброєний різноманітними відми-качками та іншим інструментом, щоб можна було відчинити двері квартири на Армфельтсгатан. Звичайно, їм треба б було мати ордер на обшук за підписом прокурора Ульсона. Проте їх не вельмихвилювало те, що вони порушують порядок. Вони міркували собі, що коли знайдуть у [320] Маурітсона щось цікаве для Бульдозера, той з радості не буде до них прискіпуватись, а коли не знайдуть нічого, то йому не обов'язково знати про обшук.

І, зрештою, хіба можна говорити про порушення на їхній службі. Адже сама ця служба — порушення норм життя.

На той час Маурітсон мав уже вилетіти на південь — щоправда, не до Африки, але досить далеко для того, щоб вони могли спокійно обстежити квартиру.

На всіх дверях будинку були стандартні замки. На Маурітсонових також, тому Кольберг відімкнув їх за кілька Хвилин. Щоправда, зсередини двері ще можна було замкнути на два запобіжних ланцюжки й на засув. Це свідчило про те, що Маурітсон сподівався далеко настирливіших гостей, ніж звичайні прохачі й торгові агенти, від яких його оберігав напис на емальованій табличці, прибитій до одвірка.

Квартира складалася з трьох кімнат, кухні, передпокою та ванної і претендувала на елегантність. Меблі були досить дорогі, але разом справляли враження банальності й несмаку.

Вони зайшли до вітальні. Стіна навпроти них була заставлена комбінованими меблями, опорядженими під коштовне дерево: книжкові .полиці, шафа, вбудований секретер.— На одній полиці стояли дешеві книжки, а на інших різний дріб'язок — сувеніри, фарфорові статуетки, вазочки, тарілки тощо. На стінах висіло кілька олеографій та репродукцій, які можна купити в дешевих— крамничках.

Меблі, завіси, килими, певне, коштували чимало, проте добрані були погано, малюнок, матеріал, кольори не гармоніювали між собою.

В одному'кутку стояв невеличкий бар. Досить було глянути на нього, навіть не принюхуючись до запаху всередині, щоб тобі вже стало нудно. Зовні він був покритий матерією з дивним візерунком: на чорному тлі-жовті, зелені й рожеві зображення чи то інфузорій, чи живчиків, збільшених під мікроскопом. Той самий малюнок, тільки дрібніший, був на пластиковому столику.

Кольберг підійшов і відчинив бар. Надпита пляшка "Ларфе д'Амур", залишки шведського десертного, ціла півлітрова пляшка пуншу і порожня з-під джину "Біфітер". Він гидливо зачинив дверці й пішов до другої кімнати.

Ця кімната, маленька, з вікном-ліхтарем, що виходило на вулицю, видно, була задумана як їдальня, бо з вітальні до неї вели не двері, а сперта на дві колони арка. Біля стіни стояло піаніно, а в кутку — приймач і програвач. [321]

— Прошу, музичний кабінет,— сказав Кольберг, обво-. дячи кімнату рукою.

— Важко собі уявити, щоб той щур сидів тут і грав "Місячну сонату",— відповів Гунвальд Ларсон.

Він підняв накривку піаніно й зазирнув усередину.

— Принаймні ніякого трупа там нема.

Скінчивши поверховий огляд, Кольберг скинув піджак, і вони взялися за докладний обшук. Почали зі спальні: Гунвальд Ларсон заходився перевертати все в шафі, а Кольберг висував і переглядав шухляди. Якийсь час вони працювали мовчки.

— Чув, Гунвальде...— нарешті озвався Кольберг. У відповідь із шафи почулося глухе мурмотіння.

— Нагляд за Русом нічого не дав. Дві години тому він вилетів з Арланди. Бульдозерові саме подзвонили про це, коли я йшов. Він страх як зажурився.

Гунвальд— Ларсон, крекчучи, висунув голову з шафи і сказав:

— Хай би так не запалювався й не смакував наперед своїх успіхів, то менше б розчаровувався. Зрештою, він довго не журиться, ти, мабуть, і сам знаєш. Ну, то що Рус робив у свої вільні дні?

Він знов заліз у шафу. Кольберг засунув найнижчу шухляду столу й випростав спину.

— Не побіг на побачення з Мальмстремом і Муреном, як сподівався Бульдозер. Першого вечора, тобто позавчора, ходив з дівкою в шинок, а потім уночі вони голі купалися.

— Про це я вже чув,— сказав Гунвальд Ларсон.— А що він далі робив?

— Просидів з тією дівкою майже до вечора, тоді вернувся в місто й тинявся вулицями сам, певне, без ніякої мети. Вчора ввечері він подався до іншого шинку, вже з іншою дівкою, але більше не купався, а забрав її до себе в Мерсту. А сьогодні вранці підвіз її на таксі до площі Одена й там попрощався з нею. Потім знов вештався сам по місту, зайшов у кілька крамниць, вернувся додому в Мерсту, переодягся і поїхав на аеродром. Як бачиш, нічого особливого, а головне — нічого злочинного.

— А непристойне купання голяком? — сказав Гунвальд Ларсон.— Треба було, щоб Ек, який сидів у кущах і все бачив, склав протокол про злісне порушення моралі.

Гунвальд Ларсон виліз із шафи й зачинив дверці.

— Нема нічого, крім купи гидотного ганчір'я,— сказав він і вийшов зі спальні. [322]

Кольберг перейшов до зеленої шафки коло ліжка, що правила за-нічний столик. У двох перших шухлядах було повно всякого непотребу: паперові носовики, коробки з-під сірників, півплитки шоколаду, кілька шпильок, термометр, дві пачки м'ятних таблеток, ресторанні рахунки, касові чеки, чоловіча санітарія, кулькові ручки, листівка зі Щеціна з текстом: "Тут є горілка, жінки й ліжко — чого більше треба. Стісе", погнута запальничка й тупа фінка без піхов. .

На шафці лежала дешева книжка під заголовком "Сутичка в Чорній ущелині", на обкладинці якої красувався ковбой, що стояв, широко розставивши ноги, і тримав у кожній руці по револьверові.

Кольберг почав гортати книжку, і з неї на підлогу випала кольорова фотографія, аматорський знімок — молода жінка сидить на причалі в шортах і в білій тенісці. Темне волосся, звичайне обличчя. На звороті вгорі напис олівцем: "Мея, 1969". Нижче, синім чорнилом і вже іншою рукою: "Моніта". .

Кольберг сховав фотографію в книжку. Потім витяг найнижчу шухляду.

Вона була глибша за перші, і, заглянувши в неї, Кольберг відразу гукнув Гунвальда Ларсона.

— Знайшов, де тримати точило,— сказав він.— Чи, може, це не точило, а якийсь новий апарат для масажу?

— Цікаво, навіщо воно йому знадобилося,— мовив Гунвальд Ларсон.— Наче не видно, щоб він захоплювався столярством. Хіба що десь поцупив. Або взяв у винагороду за наркотики.

Він повернувся до ванної.

За добру годину вони скінчили обшук квартири, переглянули всі речі в ній і не знайшли нічого особливого — ні схованих грошей, ні листів, які б навели їх на слід, ні зброї. Найсильнішими медикаментами там були таблетки від голови й зельтерська вода.

Наостанці вони перешукали кухню — всі шухляди й буфет. Холодильник був ввімкнений і напханий продуктами: видно, Маурітсон поїхав на короткий час. Кольберга, який сидів на дієті й був завжди голодний, особливо вабив копчений вугор, але він опанував себе, хоч у животі бурчало, й рішуче відвернувся від холодильника та всіх його спокус.

За дверима кухні на гачку висіло кільце з двома ключами.

— Від горища,— сказав Кольберг, показуючи на них. Гунвальд Ларсон зняв ключі, оглянув їх і сказав: [323]

— Або від підвалу. Ходімо перевіримо.

До горища ключі не приходились. Тоді вони спустилися ліфтом на перший поверх і зійшли сходами в підвал.

Більший ключ прийшовся до патентованого замка вогнетривких дверей, за якими був коротенький коридор з двома дверима обабіч. Відчинивши ті, що праворуч, вони побачили шахту сміттєпроводу, а під нею на каркасному возику великий мішок із жовтого пластика. Біля стіни стояли ще три каркасні возики з мішками. Два мішки були порожні, а третій повний сміття. В кутку стояла мітла й лопата.

Двері ліворуч були замкнені і, як свідчила табличка, вели до пральні для мешканців будинку.

Коридорчик упирався в поперечний прохід, уздовж якого по обидва боки були нумеровані двері з різними колодками.

Кольберг і Гунвальд Ларсон досить швидко знайшли ту, до якої прийшовся другий ключ.

У Маурітсоновій комірчині виявилося тільки дві речі: старий пилосмок без шланга й чимала замкнена валіза. Поки Кольберг вовтузився із замочком валізи, Гунвальд Ларсон зазирнув у пилосмок.

— Порожній,— сказав він.

Кольберг тим часом здолав замочок і відкрив валізу.

— Зате в мене повна,— відповів він у тон Ларсонові. У валізі лежало чотирнадцять літрових пляшок шістде-

сятип'ятиградусної польської горілки, чотири касетних магнітофони, електричний фен і шість електричних бритв, запакованих разом так, як їх відправляють із фабрики.

— Контрабанда,— сказав Гунвальд Ларсон.— Або скуповування краденого.

— Дещо з цього він напевне взяв в обмін за наркотики,— мовив Кольберг.— Горілку я залюбки конфіскував би, та краще залишити все так, як є.

Він замкнув валізу, і вони вийшли з комір.чини в коридорчик.

— Усе-таки щось знайшли,— сказав Кольберг,— хоч не стільки, щоб можна було втішити Бульдозера.