Замкнена кімната - Вале Пер

Але треба враховувати й ідейні мотиви. А також історичну перспективу. Часом пограбування банку викликане політичними причинами. Наприклад, під час революції в Ірландії. Але воно може бути й неусвідомленим протестом.

— Ти хочіеш сказати, що злочинців можна вважати такими собі бунтівниками?

— Що ж, це непогана думка,— відповів Шегрен.— Але навіть провідні соціалісти. її відкидають. Ти читаєш Артура Лундквіста?

— Ні.

Гунвальд Ларсон волів читати Жюля Регіса і таких, як він, авторів: Саме тепер він перечитував С. А. Дюсе. Зрештою, це справи не стосувалось, його літературні смаки диктувало бажання розвіятись, а не потреба, самоосвіти.

— Лундквіст .отримав міжнародну Ленінську премію,— повів далі ЩеїреНлрт У збірці під назвою "Людина соціалізму" він пише приблизно таке, цитую з пам'яті: "Часом [338] доходить до того, що явних злочинців змальовують носіями свідомого протесту проти несправедливості, мало не революціонерами... В соціалістичній державі таке неможливе".

— А далі? — спитав Гунвальд Ларсон.

— Кінець цитати,— відповів Шегрен.— А я вважаю, що він міркує примітивно. По-перше, не обов!язково бути ідейно свідомим, щоб збунтуватися проти несправедливості. А по-друге, щодо соціалістичних країн, то тут у нього взагалі нема логіки. З якої речі люди грабуватимуть самих себе?

Гунвальд Ларсон довго мовчав, Нарешті спитав:

— Отже, ніякого "рено-шістнадцять" не було?

— Не було.

— І не було неприродно блідого водія в білій тенісці та вбраного в чорне хлопця, схожого на Гарпо Маркса?

— Не було.

Гунвальд Ларсон кивнув головою, думаючи про своє. Потім сказав:

— Річ у тім, що грабіжник, здається, попався. І він далеко не стихійний революціонер, а нікчемна п'явка, що при-смокталась до капіталізму, жила перепродуванням порнографії та наркотиків і думала тільки про свої прибутки, більше ні про що. Лише про себе. І відразу почала продавати своїх спільників, намагаючись урятувати свою шкуру.

Шегрен здвигнув плечима.

— Таких теж багато. Та однаково, той, хто грабує банк, по-своєму... як би тобі сказати... горопаха. Розумієш?

— Розумію, ному ж ні.

— А взагалі, як ти можеш так думати?

— А ти сам збахни як,— відповів Гунвальд Ларсон.— Спробуй поставити себе на моє місце.

— То якого біса ти опинився в поліції?— спитав Шегрен.

— Випадковість. Власне, я моряк. До того ж це було давно, коли багато що здавалось інакшим. Але це до нашої справи не стосується. Я зясував те, що мені було потрібне.

— Отже, все?

— Атож, бувай..

— Бувай,— відповів Шегрен.

Він був зовсім спантеличений. Але Гунвальд Ларсон не бачив виразу його обличчя, бо вже пішов. І не чув його останніх слів:

— А однаково я певен, що то була дівка.

Тієї самої ранньої пори в Єнчепінгу, в будинку на Пільгатан, пані Свея Маурітсон поралася вже в кухні — пекла на сніданок булочки з цинамоном, щоб зробити приємність своєму блудному синові, який повернувся додому. Вона й гадки не мала, якими словами цієї хвилини вели-, чають її сина в типовому будиночку за триста кілометрів від Єнчепінга. Та коли б почула, що її, любого синочка називають п'явкою, блюзнір дістав би качалкою по голові.

Ранкову тишу розітнув різкий дзвоник біля дверей. Пані Маурітсон поставила на ослін деко з викачаними булочками, витерла руки об фартух і подріботіла до передпокою, човгаючи стоптаними капцями. Старовинний годинник показував ще тільки пів на восьму, й вона занепокоєно глянула на зачинені двері спальні.

Там спав її хлопчик. Вона постелила йому на канапі у вітальні,— проте годинник не давав йому спати, тому серед ночі він збудив її, і вони помінялися місцями. Сердешний геть виснажився від праці, йому треба як слід відіспатися. А їй, глухій, мов пень, годинник не заважав.

Перед дверима стояло двоє високих чоловіків.

Пані Маурітсон не все почула, що вони казали,-але зрозуміла, що їм треба конче поговорити з її сином.

Даремне вона намагалась пояснити їм, що ще дуже рано, мовляв, нехай прийдуть пізніше, коли син виспиться.

Гості були невблаганні, казали, що в них дуже важлива справа, і кінець кінцем вона неохоче пішла до спальні й обережно збудила сина. Він підвів голову, глянув на свого годинника, що стояв на нічному столику, і обурено крикнув:

— Чи ви здуріли? Будите мене серед ночі! Я ж сказав, що мені треба виспатись.

— Тебе хочуть бачити якихось два чоловіки,— з винуватою міною сказала мати.

— Що? — зойкнув Маурітсон і схопився з ліжка.— Гадаю, ви їх не впустили?

Він подумав, що це Мальмстрем і Мурен пронюхали, де він сховався, і прийшли поквитатися з ним за зраду.

Мати похитала головою. Вона вражено дивилася, як син хапливо надяг костюм просто на піжаму, потім забігав по кімнаті, збираючи порозкидані речі й засовуючи їх у валізку.

— Що сталося? — несміливо спитала вона.

Син зачинив валізку, схопив матір за плече й засичав:

— Спровадьте їх! Скажіть, що мене нема! Що я поїхав до Австралії чи ще кудись!

Мати не почула, що він каже, але згадала, що її слуховий апарат залишився з ночі на нічному столику. Поки [340] вона закладала його на вуха, Маурітсон підкрався до дверей і почав наслухати. Жодного звуку. Мабуть, стоять, наготувавши свої пістолети.

Мати підійшла до нього й пошепки спитала:

— Що сталося, Філіппе? Що то за люди?

— Спровадьте їх. Скажіть, що я виїхав за кордон.

— Але ж я вже сказала, що ти тут. Я не знала, що ти не хочеш зустрічатися з ними.

Маурітсон застебнув піджак і взяв валізку.

— Ти вже йдеш? — розчаровано спитала мати.— А я печу булочки. З цинамоном, такі, як ти любиш.

Він рвучко обернувся до неї:

— Які там булочки, коли...

Він замовк і нашорошив вуха. З передпокою долинули якісь невиразні звуки. Вони вже йдуть по нього. А може, застрілять на місці. Обливаючись холодним потом, він розпачливо озирався по кімнаті. Сьомий поверх, у вікно не вискочиш, а вихід зі спальні тільки в передпокій, де на нього чекають Мальмстрем і Мурен.

Він кинувся до матері, що розгублено стояла коло ліжка.

— Підіть до них. Скажіть, що я зараз вийду. Заведіть їх, до кухні, пригостіть булочками. Швидше! Ну, гайда!

Він підштовхнув її до дверей, а сам притулився спиною до стіни. Коли мати вийшла й зачинила за собою двері, він припав 'до них вухом. Він почув голоси, а за мить важкі кроки, що лунали дедалі ближче. Вони не пішли до кухні, а спинилися перед його дверима. І тоді Маурітсон раптом збагнув, що означає вислів "волосся стало сторч".

Тиша. Потім щось брязнуло, мабуть, у пістолет закладають патрони. Хтось кашлянув, у двері вимогливо постукали, і незнайомий голос сказав:

— Виходьте, Маурітсоне. Кримінальна поліція!

Маурітсон розчахнув двері і, аж застогнавши з полегкості, просто впав в обійми інспектора Гегфлюгта із єнчепінзької кримінальної поліції, який тримав напоготові наручники.

Через півгодини Маурітсон уже сидів у стокгольмському літаку з великим пакунком булочок на колінах. Йому вдалося переконати Гегфлюгта, що він не думає тікати, і наручників на нього не надягли. Він наминав булочки, дивився кріЗь ілюмінатор на залитий сонцем Естер'єтланд і, незважаючи ні на що, був задоволений життям.

Час від часу він простягав пакунок з булочками своєму охоронцеві, проте інспектор Гегфлюгт уперто хитав головою: його вхитувалр в літаку, і тепер до горла йому підступала нудота. [311]

Літак сів точно за розкладом о дев'ятій двадцять п'ять на аеродромі Бромма, а через двадцять хвилин Маурітсон знов опинився в будинку поліції на Кунгсгольмені. Ідучи туди в машині, він почав стурбовано розмірковувати, що міг знов затіяти Бульдозер, і почуття полегкості після крижаного страху вранці поступово змінилося тривогою.

Бульдозер Ульсон нетерпляче очікував на Маурітсона разом із вибраними зі спецгрупи Ренном та Гунвальдом Ларсоном. Решта під керівництвом Кольберга готували призначену на другу половину дня операцію проти зграї Мурена, бо справа була складна і, звичайно, вимагала чіткої організації.

Коли Бульдозерові сказали про знахідку в бомбосховищі, він мало не збожеволів з радощів і цілу ніч не міг ааснути, так хвилювався. Нарешті він дочекався великого дня: Маурітсон, можна сказати, вже в його руках, Мурен та його спільники також потраплять у пастку, коли прийдуть по свою велику здобич. Якщо навіть не цієї п'ятниці, то другої напевне. А сьогоднішня підготовка тоді стане корисною генеральною репетицією. А потім, як Мурен і вся його ватага опиниться під замком, він скоро добереться й до Вернера Руса.

Рожеві мрії Бульдозера перебив телефонний дзвінок. Він схопив трубку і через три секунди вигукнув:

— Мерщій його сюди!

Він кинув трубку, плеснув у долоні і жваво сказав:

— Панове, він зараз буде тут. Ви готові? —Гунвальд Ларсон щось буркнув, а Ренн відповів знехотя:

— Еге.

Він добре знав, що йому і Гунвальдові Ларсону призначена роль глядачів. Бульдозер страх як любив виступати перед публікою, а сьогодні в нього бенефіс. Він був не тільки виконавець головної ролі, а й режисер, і разів із п'ятнадцять пересунув стільці інших дійових осіб, поки вони його вдовольнили. Він усівся на чільному місці, в кріслі за письмовим столом, Гунвальда Ларсона посадовив у кутку біля вікна, Ренна — праворуч від столу, а стілець для Маурітсона поставив навпроти себе, але далеченько від столу.

Гунвальд Ларсон колупав у зубах зламаним сірником і понурим поглядом міряв літне вбрання Бульдозера— веселих тонів: гірчичного кольору костюм, сорочку в блакитну й білу смужку і краватку з зеленими ромашками на рожевому тлі.

У двері постукали, й до кабінету ввели Маурітсона. [342]

У нього вже й так було неспокійно на душі, а тепер він зовсім занепав духом, коли побачив у Бульдозеровій кімнаті знайомі обличчя. їхні міни не віщували нічого доброго.

Той високий білявий поліцай — Ларсон чи як там його звати,— здається, заповзявся на нього з першого ж таки дня, а другий, з червоним носом,— завжди такий понурий, але що й Бульдозер, який був привітний, мов різдвяний гном, коли вони бачились востаннє, тепер дивився на нього вовком,— це вже гірше.

Маурітсон сів на стілець, на який йому показали, оглянувсь і привітався:

— Добрий день.

Ніхто до нього не озвався, і він повів далі:

— У документі, який ви— мені дали, пане прокуроре, ні— чого не сказано, що мені не можна виїздити з міста.