Про славних жінок - Боккаччо Джованні

Однак у старшому віці він уже не міг утриматися від принизливої спокуси розпусти, тож розпочав полюбовні стосунки зі своєю служницею. А оскільки приховати таке від справжнього кохання дуже важко, то йому не вдалося перехитрити Терцію, і вона згодом про все довідалася.

І хто б дивувався, що вона це важко перенесла? Багато хто без ніякого сором'язливого рум'янцю стверджує, що нічого несправедливішого, нічого нестерпнішого не може статися для одруженої жінки, як те, що у постіль, яку вона законно вважає своєю, чоловік притягне іншу. І я справді легко в це вірю. Адже чи через ніжність її породи, чи то через низьку думку про саму себе жінка є надзвичайно недовірливим створінням: як тільки чоловік поглядає на іншу, вона тут же вважає, що це вражає любов, яка їй належить.

Але як би важко все це не виглядало, знаменита жінка незворушно перенесла і затаїла в собі звістку про злий вчинок свого чоловіка, так що не те щоб хтось інший, а навіть Сципіон сам не здогадувався, що вона все знає. Поміркована жінка вважала надто непристойним повідомити широкому загалу, що чоловіка, який з надзвичайною мужністю підкорював могутніх царів і великі народи, здолала коханням якась служниця. А також святій жінці не видавалося достатнім зберігати таємницю лише доти, доки Сципіон був живий, навіть навпаки: щоб не дати неславі заплямувати пам'ять про мужа, адже як вчинок, так і вся справа могла викритися, одразу після його смерті Терція добровільно спочатку зробила служницю вільновідпущеницею, а потім видала її заміж за свого вільновідпущеника – щоб не сталося так, що жінку, яка мала стосунки з таким відомим чоловіком, зганьбили докорами щодо її рабства, чи щоб вона згодом не зійшлася з іншим чоловіком у ще гіршій розпусті, а це могло б осквернити вподобання визначного чоловіка.

З найбільшою хвалою, аж під небеса потрібно прославляти Терцію. З одного боку, жінка з виваженим духом перетерпіла таку несправедливість, а з другого – добровільно повернула служниці, своїй суперниці, всі заборгованості свого померлого чоловіка. Такий вчинок доволі рідко трапляється, тому й потрібно давати йому щонайвищу оцінку. Якась жінка вигукуватиме, скликатиме своїх родичів, близьких сусідів і всіх знайомих жінок на нараду, довго патетично скаржитиметься і виливатиме на них свій нескінченний жалісливий тягар, називатиме себе покинутою, залишеною, зневаженою, знеціненою в очах мужа, вдовою при живому чоловікові, що її місце зайняла служниця, раба і повія. Вона тут же вигнала б служницю чи взагалі продала б її у рабство, а чоловіка привселюдно збезчестила б, плачучи й обмовляючи, балаканиною захищаючи свої права, не турбувалася б, що заплямовує неславою чоловіка, який у всьому іншому був найчесніший.

75. Дріпетруа, цариця Лаодіцеї

Читаємо, що Дріпетруа була царицею Лаодіцеї[144] та донькою величного Мітридата. Хоча вона й заслуговує похвали за вірність, яка нас пов'язує з батьками, однак, на мою думку, набагато більше її пам'ятають завдяки нечуваному творінню Природи.

Адже, якщо можна довіряти давнім книгам, народилася вона з подвійним рядом зубів, що стало чудовою виставою для всього населення тогочасної Азії. Хоча така незвичайна кількість зубів аж ніяк не перешкоджала споживанню їжі, все ж значно спотворила її зовнішність; однак вона ставилася до цього з належною стриманістю, як я вже говорив. Адже коли Помпей Великий переміг Мітридата, її батька, Дріпетруа завжди була поруч із ним, зневажаючи найбільші небезпеки і труднощі, засвідчивши цією вірністю, що несправедливість природи не повинна перешкоджати почуттям до батьків.

76. Семпронія, донька Гракха

Семпронія була донькою Тита Семпронія Гракха, славного у свій час чоловіка; її мати, Корнелія, була донькою Сципіона Африкана Старшого. Була вона дружиною славнозвісного мужа Сципіона Еміліана, який успадкував прізвисько свого дідуся завдяки зруйнуванню Карфагена. А також була сестрою Тиберія і Гая Гракхів. Величчю і твердістю духу Семпронія ні в чому не поступалася своїм родичам.

Говорять, що після того, як убили братів через бунт, який вони підготували,[145] народний трибун привів Семпронію до народного суду, що стало великим потрясінням для неї. Там він став наполягати, а народ його підтримав, щоб вона поцілувала Еквіція, чоловіка з міста Фірм,[146] що в Піцені, і прийняти його у свою родину як племінника, тобто сина свого брата, Тиберія Гракха.

Але вона, хоча й стояла на місці, на якому зазвичай тремтять навіть вожді, коли з одного боку вигукував різноголосий неосвічений натовп, засуджуючи і погрожуючи, а з іншого зверхній і владний трибун із шаленством на обличчі, навіть не похитнулася у своєму рішенні. Семпронія пам'ятала, що її брат Тиберій мав лише трьох синів, один з яких ще молодим загинув на службі в Сардинії, а другий ще в молоді роки закінчив свої дні незадовго перед батьковою поразкою в Римі, третій же, немовля, народився після смерті батька – його виховувала годувальниця. Тож вона з незламним переконанням, суворим виразом обличчя, анітрохи не боячись, назвала Еквіція випадковим чужинцем, який намагається заплямувати славний рід Гракхів неправдивими свідченнями, і з ганьбою відкинула його від себе. Жодні накази та погрози не змогли схилити її виконати розпорядження.

Коли жінка дала таку хоробру відсіч Еквіцієві та зруйнувала наглість знахабнілого чоловіка, трибуни вигадали кращий спосіб, який дав можливість переконатися у благородності духу жінки і прославити її непохитність.

Мабуть, знайдуться такі, що скажуть: хоча Семпронія за правом своїх родичів і заслужила, все ж її не слід було зараховувати до славних жінок за непохитність, оскільки жінки від природи є впертими і непоступливими у всьому. Я не заперечую цього, однак вважаю це гідним похвали в тому разі, коли вони покладаються на істину: саме на цьому наполягала Семпронія.

Деякі автори говорять, що Семпронія була настільки непокірною, що нічого з вчиненого супроти її волі не залишила невідомщеним, якщо тільки мала для цього нагоду. Вважають, що вона дала згоду на смерть Сципіона, свого чоловіка: адже після зруйнування Нуманції його запитали, чи вважає він вбивство Тиберія Гракха справедливим – і він виправдав жорстоке вбивство бунтівного чоловіка.

77. Клавдія Квінта, римська жінка

Клавдія Квінта була жінкою з Рима. Достеменно невідомо, яких батьків була вона донькою, але вічну славу заслужила собі своєю винятковою відвагою.

За те, що Клавдія завжди ходила в чудовому різноманітному вбранні та використовувала дуже багато косметики, поважні матрони вважали її не те що не скромною, а навіть розбещеною.

За консульства Марка Корнелія і Публія Семпронія, у п'ятнадцятий рік Другої Пунічної війни,[147] статую матері богів,[148] як знаємо, перевозили з Пессинунта[149] до Рима, прямуючи по гирлу ріки Тибр. Прийняти статую, коли прибуде корабель, згідно з відповіддю оракула, призначили Сципіона Навсика, якого сенат проголосив найкращим чоловіком у місті. Тож він разом з багатьма матронами і вийшов зустрічати вантаж. Моряки скерували корабель зі статуєю на борту до берега, та, наближаючись, сіли на мілину при гирлі ріки.

Коли стало зрозуміло, що зусиллями навіть великої кількості юнаків неможливо стягнути корабель з мілини, Клавдія, котра була разом з іншими матронами, усвідомлюючи свою силу, на очах у всіх присутніх опустилася на коліна і почала смиренно благати богиню, щоб вона дозволила потягнути себе її паском, якщо вважає Клавдію непорочною.

Гордо підвівшись, Клавдія щиро надіялася на здійснення своїх молитовних благань, тож наказала прив'язати корабель до її паска і розступитися всім юнакам. Як тільки вони це зробили, Клавдія легко стягнула корабель з мілини і, на превеликий подив усіх присутніх, затягла його туди, куди було потрібно. Такий дивовижний успіх негайно забезпечив Клавдії щонайбільшу похвалу: ті, що вважали її не надто скромною особою, негайно змінили свою думку на протилежну. Так прийшла на берег жінка, заплямована непевною репутацією, а повернулася додому осяяна красою виняткової скромності.

Хоча все й сталося так, як бажала того Клавдія, однак я не вважаю, що розумно зважуватися на такі вчинки, хоча вони зовсім нешкідливі. Адже якщо хтось прагне довести, що він безгрішний, зробивши щось надприродне, то цим лише спокушає Бога, а не очищає бруд закиненого злого вчинку. Нам личить і поводитися, і жити достойно. І якщо нас вважають не надто добрими, то Бог дозволяє це для нашого ж блага: прагне укріпити наше терпіння, поменшити нашу зверхність, випробувати чесність. Прагне, щоб ми були щасливими самі у собі, незважаючи на те, що іншим не подобаємося.

Цього має бути достатньо для нас, та навіть і забагато; але, мабуть, найголовніше – щоб ми перед Богом жили праведно. І саме тому не турбуймося, якщо люди думають про нас гірше, а ми діємо краще. Якщо ж діємо гірше, то мусимо з усіх сил старатися, щоб виправитися, адже краще, щоб люди думали про нас погано, аніж щоб ми діяли погано.

78. Гіпсикратея, цариця Понту

Гіпсикратея,[150] хоча нічого не знаємо про її походження, була дружиною Мітридата Великого і відомою царицею Понту. Неймовірної краси жінка настільки присвятила себе любові до свого чоловіка, що саме цим заслужила вічну славу для свого імені.

Навіть коли Мітридат провадив довгорічну і виснажливу війну проти римлян, коли небезпека нависала над кожним його кроком, незважаючи на те, що у нього, за варварським звичаєм, було багато інших жінок і коханок, все ж вона палала нестримним вогнем кохання: чи то долаючи неозорі території, чи вступаючи в бій, чи готуючись до морських подорожей – вона завжди була найвірнішим і невіддільним його супутником.

Загалом, Гіпсикратея важко переносила розлуку з чоловіком і вважала, що ніхто краще, ніж вона, не зможе належно догодити йому, а до того ж, прислузі рідко можна довіряти. Тож Гіпсикратея, аби мати змогу надати все необхідне своєму коханому чоловікові, хоча іноді це було зовсім нелегко, вирішила завжди бути при ньому. А оскільки присутність жінки в таких справах видавалася недоречною і не виглядало пристойним для жінки слідувати при боці войовничого царя, то Гіпсикратея, щоб прибрати чоловічого вигляду, насамперед ножицями обрізала свої золоті локони, якими так пишалися б жінки, а потім не тільки покрила шоломом своє лице невимовної зоряної краси і решту волосся, а навіть дозволила, щоб її лице, спотворивши, вкрили порох, піт та іржа зброї.