Про славних жінок - Боккаччо Джованні

Щоб уникнути цього, Теоксена швидко вигадала хитрість, відважившись сказати своєму чоловікові, а їхньому батькові, що у разі, якщо немає іншого виходу, вона власноруч умертвить усіх дітей, аніж віддасть їх у владу Філіппа.

Порис, жахнувшись від такого страшного злочину, на втіху дружині та для порятунку синів пообіцяв забрати їх із собою й доручити вірному чужинцеві, особисто супроводжуючи всіх у втечі.

Не втрачаючи ані дня, Порис вирушив із Тессалонік у місто Енеї, прикриваючись відвідинами святкувань щорічних жертвоприношень з нагоди вшанування Енея, його засновника. Присвятивши цілий день урочистим зібранням та бенкетам, таємно, близько третьої години ночі, коли всі міцно спали, разом із дружиною та дітьми зійшли вони на приготований корабель і, вдаючи, що повертаються в Тессалоніки, подалися в Евбоею.

Але не так сталося, як гадалося. Як тільки вони покинули берег Енеї, раптово вітер змінив напрямок і в темряві ночі погнав їх не туди, куди вони намірилися, а проти їхньої волі – туди, звідки й вийшли. Веслярі даремно намагалися веслувати супроти вітру, і світанок показав, що берег дуже близько. Царська сторожа з порту помітила корабель, що боровся з хвилями, і, підозрюючи, що вони намагаються втекти, вислала військове судно, щоб наздогнати втікачів, суворо наказавши не повертатися в порт без перехопленого корабля. Порис, розуміючи, яка біда нависає над ними, коли побачив лемб,[137] що наближався, почав уклінно просити веслярів та моряків, щоб налягали на весла, благати богів, щоб допомогли їм у годину небезпеки.

Теоксена бачила, що відбувається, чула, як Порис молиться, й усвідомлювала небезпеку. Розуміючи, що надходить час її первинного плану, так наче боги спонукали здійснити його, негайно принесла отруту, розвела її в келихові, добула мечі, розклала це все перед очима свого сина й племінників і сказала: "Тільки смерть може принести нам волю і спасіння. Шлях до неї – келих або меч; кожен має обрати, як він хоче втекти від жорстокості царя. Тож кріпіться духом, любі діти, і нехай старший із вас вчинить мужньо: беріть меча, надпийте з келиха, якщо волієте жорстокішої смерті, – маєте вибір, як втікати, бо лють розбурханого моря закриває нам відступ до життя".

Ворог був уже близько, і невблаганна жінка невпинно штовхала розгублених юнаків до смерті. Тих, що, прийнявши отруту чи наразившись на меча, все ще билися в муках, Теоксена наказала повикидати з корабля.

Так усі, кого вона ніжно виховувала, заради свободи перейшли в руки смерті; та й сама вона не хотіла зазнати тієї жорстокості, від якої завбачливо відмовляла інших. Обійнявши свого чоловіка, який ще й досі молився, ані хвилі не вагаючись, взяла його з собою в останню путь, стрімголов кинувшись у розлючене море. Теоксена була переконана, що краще померти на свободі, аніж доживати віку в ганебному рабстві. Тож, залишивши ворогам порожнього корабля, відібрала у Філіппа втіху жорстокості, а собі сувора жінка заслужила гідну згадку в пам'яті нащадків.

72. Бероніка, цариця Каппадокії

Бероніка з Понту,[138] відома також під іменем Лаодіка, як видавалося б, заслужила своє місце поміж відомих жінок завдяки знатному походженню. Але дослідники вважають, що найбільшої слави ця жінка зажила не так за свою палку любов до сина (таким вогнем зазвичай палають більшість матерів), як за нечувану рішучість, з якою вона помстилася за нього. Про це слід сказати докладніше, аби чогось не пропустити в описах.

Була вона донькою Мітридата, царя Понту,[139] який незадовго перед своєю раптовою смертю воював на стороні римлян проти Аристоніка. Її братом був Мітридат, син попередньо згаданого Мітридата, який багато років воював проти римлян, а чоловіком був Аріаракт, цар Каппадокії.

Однак підступний Мітридат, брат Бероніки, підіслав спільника Гордія, і той убив Аріаракта; тож залишилися два сини-наступники. Тоді Нікомед, що в той час був царем Бітинії, захопив Каппадокію, а оскільки трон залишався вільним після смерті царя, спраглий влади Мітридат з удаваною прихильністю пообіцяв повернути царство своїм племінникам і спрямував зброю проти Нікомеда. Але як тільки Мітридат довідався, що вдова Лаодіка побралася з Нікомедом, то змінив удавану прихильність на справжню: вигнавши Нікомеда з Каппадокії силою зброї, посадив на батьківський трон Аріаракта, старшого з двох братів. Однак згодом, жаліючи, що так вчинив, Мітридат підступно вбив його. Коли ж друзі викликали з Азії молодшого брата, який також звався Аріарактом, щоб тепер він посів трон, то Мітридат вигадав підступ, убивши і його, як стверджують деякі джерела.

Нещасна жінка, позбавлена двох синів, тяжко переживала втрату. Охоплена горем, вона забула про свою стать, шаленіючи, схопила зброю і, скочивши на колісницю, запряжену швидкими кіньми, не зупинилася доти, доки не наздогнала Ценея, царського служника, який вчинив цей злочин і тепер втікав щодуху. Не здолавши ворога списом, Бероніка повалила його на землю каменем і в пориві шаленства пустила колісницю по неживому тілу. Прорвавшись через ворожі стріли до будинку свого брата, тепер ворога, якого вона вже не боялася, де, на її думку, мало бути тіло вбитого юнака, обливала його, нещасна, материнськими слізьми і здійснювала похоронні обряди.

Благий Боже! Які непереможні сили природи і могутність нестримної любові! Що більше, що неймовірніше могли вони вчинити? Адже сталося так, що безстрашна жінка, недосвідчена у володінні зброєю, пройшла через ворожі війська – ті, від яких тремтіли всі війська Азії, та навіть й Італії. Зневажаючи силу і гнів страшного царя, ці сили надали їй відвагу, розум і силу, щоб знищити сильнішого і вдалішого переможця.

Інші джерела, натомість, стверджують, що юнак помер сам по собі, від тяжкої недуги, а той, про якого розповідаємо, що його вбив Мітридат, і був тим, за кого з усіх сил мстилася матір.

73. Дружина галата Орґіаґонта

Заслужену похвалу й особливу славу дружини Орґіаґонта, вождя галатів,[140] могло применшити те, що до нас не дійшло її ім'я. Думаю, що ненависть варварів до чужих мов забрала в її імені можливість дійти до латинян і отримати нашу похвалу, заховавши його між далекими урвищами і печерами Азії. Однак цей несприятливий стан речей не перешкодив їй, хоча й під іменем свого чоловіка, отримати належну славу, яку викладає моя скромна праця.

Коли римляни під проводом Сципіона Азійського[141] перемогли Антіоха Великого, царя Сирії й Азії,[142] провінцію Азію отримав консул Ґней Манлій Торкват. Щоб не переправляти війська даремно чи щоб не давати забагато відпочинку воїнам, він очистив довколишні побережжя від решти військ неприятеля, а відтак на власний розсуд рушив нищівним походом у віддалені гірські райони Азії проти диких варварських племен галатів під приводом, що вони допомагали Антіохові у війні проти римлян, а також що постійно докучали всій Азії частими наскоками.

Зневірившись у важкій боротьбі, галати покинули свої міста і подалися разом із жінками, дітьми і всім своїм скарбом у важкодоступні гори, де природа сама створила для них укріплення: там вони могли краще захиститися від надокучливого ворога. Однак нестримна сила римського війська все ж взяла гору, їх вигнали з гірських ущелин і майже винищили. Решта, здавшись, визнала перемогу Манлія.

Полонених різного віку і різної статі назбиралася величезна кількість. Сторожити їх призначили центуріона. Той, уздрівши дружину вождя Орґіаґонта, жінку квітучого віку та виняткової краси тіла, поклав на неї своє хтиве око, забувши про честь римлянина: хоча жінка з усіх сил відбивалася, він усе ж поглумився над нею. Це для неї було таким ударом, що принижена жінка почала прагнути помсти так само, як і свободи, однак розважливо не поспішала втілювати свої наміри.

Коли ж центуріон прийшов купувати в'язнів за встановленою ціною, новий вибух гніву охопив хоробре серце жінки, тож вона заздалегідь продумала свої дії. Звільнена з кайданів, відійшла зі своїми служниками вбік і сказала, щоб відміряли золото зацікавленому центуріонові. Поки його очі й думки повністю були зайняті важливою справою, жінка своєю мовою, невідомою римлянам, дала знак своїм, щоб вони вбили центуріона і негайно відрізали голову. Заховавши її за пазуху, пішла назад до своїх. Прийшовши до свого чоловіка, розповіла, що трапилося з нею в полоні, кинувши йому до ніг те, що принесла, – наче очищення і плату, хоч незначну, за вчинену зневагу і нанесений сором.

Чи ж не хотілося б нам сказати, що ця жінка була не варваркою, а радше римлянкою, та ще й типу Лукреції? Адже на неї тиснули в'язниця і кайдани, довкола брязкотіла зброя ворога-переможця, над нею нависала сокира жорстокого месника – вона ще не повернула собі свободу. Але наруга над тілом викликала таку велику бурю в благочестивих грудях, що мужня жінка більше не боялася знову, якщо випаде, потрапити в кайдани, потрапити до в'язниці, підставити шию під сокиру ката. Прославлена месниця за зухвалу наругу над собою твердо наказала служникам відрізати голову безчесного ґвалтівника.

Чи знайдеться твердіший чоловік, мужніший полководець, суворіший імператор недоброї слави? Чи знайдеться спритніша і відважніша жінка, чи така невсипуща сторожа подружньої чесноти? Жінка з дивовижно проникливим розумом усвідомлювала, що краще наважитися на певну смерть, аніж повертатися до дому свого чоловіка з непевною честю. Так, відважно вдавшись до рішучого вчинку, вона довела непорочність свого розуму в збезчещеному тілі.

Так вона вберегла свою жіночу честь, відкупила те, що пережила, повернула доказ чистоти свого серця. І тому нехай уважно дивляться ті жінки, які в своєму серці турбуються про дорогоцінну чесноту: для засвідчення чистоти серця не достатньо слізно і плачевно називати себе насильно потерпілою – якщо відомщення можливе, воно буде почесним.

74. Терція Емілія, дружина Африкана Старшого

Терція Емілія прославилася відомим родом Еміліїв, з якого виводить своє знатне походження, оскільки була дружиною Сципіона Африкана Старшого,[143] чоловіка надзвичайно відважного. Але у світлі свого вчинку стала вона ще відомішою.

Ще замолоду Сципіон повернув неторкнутою наречену вельможі Лютея, дівчину квітучого віку та дивовижно чудової краси, разом з безліччю коштовностей, які надали батьки для її відкуплення.