Без догмата - Сенкевич Генрик

Можеш тоді написати Анельці, якщо хочеш, але щоб не приїздив до неї, хіба що вона сама покличе тебе.

За кого він мене вважає? Я дав йому обіцянку, хоч його слова мене відразу стривожили. Все ж я надіюсь на Анельчине серце й на красномовність Снятинського. Ах, як він уміє говорити! Він не подавав мені великої надії, проте я добре бачу, що сам він сподівається на добре.

В крайньому разі, він має намір домогтися від Анельки, щоб вона відклала весілля на півроку. В такому випадку буде перемога, бо Кроміцький, мабуть, сам відступиться. Довго я пам'ятатиму сьогоднішній день! Снятинський, коли бачить справжні страждання, стає делікатним, як жінка. Він щадив моє самолюбство. Та все ж як важко признаватися в своїх безглуздих вчинках, провинах, слабостях, віддавати свою долю в чужі руки, замість того щоб самому за неї боротись. Але яке все це має для мене значення, коли йдеться про Анельку?

27 червня

Снятинський виїхав уранці. Я провів його на вокзал. І весь час так повчав його, наче він був справжнім йолопом. А він, піддражнюючи мене, казав, що коли його місія закінчиться добре, то я знову почну філософствувати. Мені хотілося відлупцювати його. Він від'їздив, сповнений надії; не мав ніяких сумнівів, що все скінчиться якнайкраще. Після його від'їзду я пішов до костьолу діви Марії і там я, скептик, філософ, котрий завжди повторював: "не знаю, не знаю, не знаю", замовив молебень за здоров'я Леона й Анелі. Я не тільки вислухав обідню, але й зараз пишу чорним по білому: "Біс забирай всякий скептицизм, всяку філософію, а разом з ними і моє "не знаю"!"

28 червня

Перша година дня. В цей час Снятинські мали виїхати до Плошова. Анелька повинна згодитись принаймні хоч на те, щоб відкласти весілля. Вона не має права відмовити мені в цьому… Цілий день у мене в голові рояться різні думки. Кроміцький жадібний до грошей — в цьому немає ніякого сумніву, — то чому ж він не шукає більш вигідної партії? Анельчин маєток великий, але обтяжений боргами; може, він потрібний Кроміцькому для того, щоб його не вважали за приблуду, який усім байдужий; а може, щоб швидше одержати підданство? Але ж Кроміцького вважають багатієм, і він міг би одружитися так, щоб, крім усього цього, мати ще й посаг! Мабуть, Анелька йому подобається. Та це й не дивно!

Подумати лише, що вона чекала, як щастя, як порятунку, єдиного мого слова! Адже тітка пише: "бідолашна підстерігала Хвастовського й забирала в нього з рук листи". Мені аж страшно стає, коли подумаю, що доля не простить мені всього цього, що я, як і подібні до мене люди, приречений на загибель.

Десята година вечора

Вдень у мене дуже боліла від невралгії голова; зараз це минуло, але від того болю, від безсоння й тривоги я паче під гіпнозом. Усі мої помисли були зосереджені на одному, я, як ніколи в житті, ясно передбачаю те, що буде. Мені просто здається, що я в Плошові, чую Анельчину відповідь Снятинському й не розумію, як я міг обманювати себе. Вона не змилується наді мною. Це не припущення, а цілковита впевненість… Насправді зі мною, діється щось незвичайне. Я відчуваю в собі глибоку серйозність, ніби досі був дитиною — і водночас мені страшенно сумно. Здається, я можу захворіти. Я взяв із Снятинського слово, що він одразу ж телеграфуватиме мені. До цього часу телеграми немає, хоч знаю, що вона однак не принесе мені нічого нового.

29 червня

Надійшла телеграма від Снятинського, і ось що я прочитав у ній: "Все марно, візьми себе в руки і їдь подорожувати".

Так я і зроблю, моя Анелько!

Париж, 2 квітня

Я не писав у своєму щоденнику більше десяти місяців, хоч так уже був звик до цього заняття, що його мені не вистачало. Але я казав собі: навіщо? Мене пригнічувало усвідомлення того, що хоча б я записував у щоденник думки, гідні Паскаля, глибші за океанські глибини, вищі за Альпи, я не зміню того простого факту, що Анелька вийшла заміж. Від цього в мене опускалися руки. Іноді життя зосереджується на якійсь одній меті, і хоч вона відносно мала, проте, коли її нестає, людина не знає, навіщо живе вона. Аж дивно й смішно подумати, але я довго був у такому стані, що, вдягаючись, виходячи на вулицю, до театру чи клубу, ніколи не міг позбутися думки: "Навіщо це?" І часто минали довгі хвилини, поки я отямлювався й казав собі, що я ж обідав, підстригав бороду й залагоджував інші такі ж буденні справи ще до того, як зустрівся з Анелькою. Перші місяці я багато подорожував; забрався аж до Ісландії; але, дивлячись на шведські озера, норвезькі фіорди, ісландські гейзери, не відчував власних безпосередніх вражень, а тільки намагався уявити собі, що відчула б Анелька, милуючись таким чи таким краєвидом, і що вона сказала б; одне слово, я дивився її очима, думав її думками, відчував її серцем. А коли потім згадував, що вона тепер пані Кроміцька, то поспішав сідати в поїзд чи на пароплав і їхав далі, бо все, що я бачив навколо, вже не викликало в мене ніякого інтересу. Мене не заспокоювало, що це одна із звичайних, навіть висміяних драм, що їх пережили тисячі дурнів до мене! Вмирають теж усі, але кожному, хто вмирає, здається, що світ гине разом із ним. І він таки справді гине!

Не знаю і не намагаюся розібратись, якою мірою в перші місяці я був близький до відчаю. Все це відносне. Я тільки знаю, що був заполонений цією жінкою, і вперше зрозумів, яка пустка може утворитись після смерті коханої людини.

Однак поступово звичне життя, — але не його спокуси! — брали в мені гору. Мені здається, що це досить поширене явище. Я знав людей, глибоко вражених тяжким горем, на душі в яких не було й краплини радості, але зовні вони здавались веселими тільки тому, що колись насправді були веселими й звикли так поводитись. Неминуче мав настати такий час і для мене. Я перестав, приміром, відчувати зубний біль лише як біль, що його могла б відчувати Анелька. Одне слово, я ніби задерев'янів, але врешті-решт знайшов ліки в самій отруті. Колись я читав у книзі подорожей Фаріні, що кафри лікуються від укусів скорпіона тим, що дають скорпіонові ще раз ужалити себе в те саме місце. Таким скорпіоном, такою антиотрутою в самій отруті було для мене, як, зрештою, загалом для всіх людей, слово: "сталося".

Сталося — і я страждаю, сталося — і я перестаю страждати. В усвідомленні того, що вже нічого не можна змінити, криється певне полегшення. Мені завжди спадає на думку той індіанець, що його човен понесла течія Ніагари; індієць спочатку боровся з усієї сили, а потім, зрозумівши, що нічого не вдіє, покинув весла, ліг на дно човна й почав співати. Я зараз теж ладен співати. Течія Ніагари тим добра, що коли когось ухопить, то перемеле на борошно. Але є інші хвилі, вони викидають людину на піщану відмілину, пустельну, безводну й неродючу. Саме так трапилося зі мною.

Мій злий геній не передбачав тільки одного. Глибоко пригнічена й дуже нещасна людина менше дорожить собою, ніж людина щаслива. І цим самим певною мірою обеззброює заздрісну долю. Я був і тепер перебуваю в такому стані, що якби, приміром, розгнівана фортуна прийшла до мене й сказала: "Щоб тебе чорт побрав!" — я відповів би їй: "Гаразд! Нехай бере!" І відповів би так зовсім не тому, що тужу за Анелькою, а тому, що мені глибоко байдуже до всього, що відбувається в мені й навколо мене. Це своєрідна, добре загартована броня, яка не тільки охороняв людину, а й робить її небезпечною, бо той, хто готовий не щадити себе, не щадитиме й інших. Навіть заповідь божа не велить любити ближнього більше, ніж самого себе.

Це зовсім не означає, що я маю намір найближчими днями перерізати комусь горло. Все, що я говорив, це головним чином теоретичні міркування; в житті ніхто від них дуже не постраждає, бо якщо така байдужість ослаблює альтруїзм, то такою ж мірою вона ослаблює й егоїзм. Якби мені довелося спати з моїм ближнім під одним плащем, я не віддав би йому всього плаща, але й не вкрився б тільки сам тим плащем. Небезпечною, може, навіть дуже небезпечною, буває така людина лише тоді, коли інші люди порушують її спокій, що полягав в обмеженні власного "я", і змушують її до напружених дій. Тоді вона набуває впевненості в рухах і разом з тим безжальну силу машини.

Цю механічну впевненість я вже набув. З якогось часу помічаю, що я значно сильніше, аніж колись, нав'язую людям свій спосіб мислення і свою волю, хоч зовсім не намагаюся цього робити. Невичерпним джерелом вагання й душевної слабості є самолюбство, суєтність і загравання з іншими людьми. Людина майже несвідомо прагне подобатись, викликати до себе симпатію, а шукаючи шляхів до цього, тисячі разів відступається від своєї внутрішньої правди. Тепер це загравання якщо й не зовсім зникло, то значно зменшилось, — байдужість до того, чи я подобаюсь комусь, чи ні, дає мені холодне й спокійне відчуття своєї вищості. Я спостеріг це під час подорожей, а ще більше тепер, у Парижі. Колись тут було багато людей, які мали наді мною перевагу, а тепер перевага на моєму боці саме тому, що я в цьому менше зацікавлений, ніж вони.

Загалом я здаюся собі людиною, що могла б бути енергійною, але не хоче, бо сила волі пропорційна пристрастям, а мої пристрасті здебільшого негативні. В мене лишилася давня звичка все аналізувати. Я пояснюю це тим, що в певних умовах можна наполегливо прагнути жити, а в інших — не прагнути цього. Напевно, й моя байдужість до всього — це загострене озлоблення до життя. Тому я так мало схожий цим на Девіса.

Безсумнівно, я став незрівнянно безпощаднішим, ніж раніше, й можу повторити слова Гамлета, що в мені є щось небезпечне. На щастя, ніхто не переходить мені дороги. Всі люди для мене такі ж чужі й байдужі, як і я для них. Одна тільки тітка десь там, у Варшаві, любить мене, як і колись, але, може, і її любов втратила діяльний характер, — хоча б настільки, що в майбутньому мені вже не загрожує сватання.

3 квітня

На жаль, моя байдужість, яку я порівнював з чистою водою без смаку й кольору, тільки здається безбарвною. Вдивляючись у неї пильніше, я помічаю, що по ній плавають якісь хмарки, вони мутять її прозорість. Це різновиди ідіосинкразії. Нічого в мені не лишилось, а вони лишились. Я не люблю нікого й не відчуваю ні до кого запеклої ненависті, але деякі люди викликають у мене огиду.