Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Поет, який колись не смів сісти на стілець у священному будуарі ангулемської королеви, обернувся на вимогливого коханця. Минуло тільки півроку, а він уже вважав себе за рівню Луїзи й запрагнув стати її володарем. Він вийшов із дому з наміром вчинити щось украй нерозважливе, поставити життя на карту, вдатися до всіх засобів палкого красномовства, сказати, що він утратив голову, нездатний думати, неспроможпий написати й рядка. Проте деякі жінки почувають відразу до обміркова-

ної рішучості, і це робить честь їхній делікатності, вони воліють поступитися пристрасті, а не безцеремонним домаганням. Та й узагалі, накинута втіха нікому не мила.

У виразі Люсьєпового обличчя, в його очах, у манерах пані де Баржетон помітила ту схвильованість, яка свідчить про завчасно обдуманий намір; вона вирішила розладнати його задум — почасти з духу суперечливості, почасти з високого розуміння любові. Схильна до перебільшень, ця жінка перебільшувала і вагу своєї особи. У власних очах пані де Баржетон була повелителькою, була Беатріче, Лаурою. Вона уявляла собі, що сидить, як у середні віки, під балдахіном на літературному турнірі, і Люсьєн повинен був завоювати її, домігшись багатьох перемог; йому належало затьмарити "натхненно дитя", Ламартіна, Вальтера Скотта, Байрона. Істота шляхетна, вона дивилася на свою любов, як на засіб звеличення: жадання, які вона навіювала Люсьєнові, повинні були будити в ньому жадобу слави. Таке жіноче донкіхотство походить із почуттів, які освячують любов, воно гідне шани, бо обертає кохання на користь, уславлює його, підносить. Постановивши грати роль Дульцінеї із Люсьєновому житті років сім-вісім, папі де Баржетон, як і багато провінційних жінок, прагнула, щоб коханець викупив її власну особу своєрідним рабством, тривалою сталістю, одне слово, вона хотіла випробувати свого друга.

Коли Люсьєн почав бій одним із тих нервових спалахів, що смішать жінок, котрі володіють собою, і засмучують тільки тих, котрі люблять, Луїза прибрала вельми достойного вигляду й почала довгу промову, пересипану пишномовними слівцями:

— А де ж ваші обіцянки, Люсьєне? — сказала вона наприкінці. — Не отруюйте наше нинішнє щастя докорами совісті, які згодом занапастять мені життя. Не псуйте майбутнього! І, заради вашої й моєї гордості, не псуйтіз теперішнього! Хіба моє серце не належить вам повністю? Чого ж ви ще домагаєтесь? Невже ви дозволите хтивості впливати на вашу любов? Хіба не в тому перевага коханої жінки, щоб примусити хтивість замовкнути? За кого ви мене маєте? Чи я уже не ваша Беатріче? Хіба я для вас не більше, ніж просто жінка? То, виходить, ви цінус— те мене навіть менше?..

— Ви те саме сказали б і чоловікові, якого не любите! — з люттю вигукнув Люсьєн.

— Якщо в моїх словах ви не відчуваєте справжньої любові, то ніколи не будете гідні мене.

— Ви ставите під сумпів моє кохання, щоб звільнити себе від обов’язку відповідати на пього,— сказав Люсьєн, упавши їй до ніг, і заплакав.

Бідолашний хлопець плакав щиро, бачачи, як довго ще доведеться йому стояти під райською брамою. То були сльози поета, розчарованого в своїй могутності, сльози скривдженої дитини, якій відмовили в жаданій іграшці.

— Ви ніколи мене не любили І — скрикнув він:

— Ви й самі не вірите в те, що кажете, — мовила вона, підлещена його жагою.

— То доведіть же, що ви моя! — в нестямі вигукнув Люсьєн.

В цю хвилину нечутно увійшов Станіслав і побачив напівпростертого Люсьєна, що, плачучи, припадав головою до Луїзиних колін. Потішений такою недвозначною картиною, Станіслав швидко відступив до дверей вітальні, де на нього чекав Шатле. Пані де Баржетон зразу ж кинулася слідом за ними, але не наздогнала шпигунів, які швидко пішли геть, ніби непрохані гості, що не хочуть заважати своєю невчасною появою.

— Хто це приходив? — спитала вона у слуг.

— Панове де Шандур і дю Шатле, — відповів старий камердинер Жантіль.

Вона вернулася в будуар бліда й схвильована.

— Якщо вони бачили вас у такій позі, я загинула,— сказала вона.

— От і добре! ■— вигукнув поет.

Вона тільки усміхнулась на цей егоїстичний і сповнений пристрасті вигук. У провінції такі історії роздмухуються з кожним переказом. За хвилину всім стало відомо, що Люсьєна бачили біля ніг Наїс. Пан де Шандур, щасливий з такої нагоди прославитись, насамперед гайнув до клубу, щоб там розповісти про надзвичайну подію, а потім пішов від дому до дому. Шатле заходився попереджати кожного, що він, мовляв, особисто нічого не бачив і, поставивши себе осторонь, водночас під’юджував Станіслава, щоб той докладно розповідав всім скандальну історію. Станіслав, вважаючи себе за великого дотепника, додавав до кожної розповіді нові й нові подробиці. Ввечері до Амелі ринуло все товариство, бо під кінець дня в аристократичному Ангулемі вже ходили неймовірно перебільшені чутки, і кожен оповідач намагався перевершити своїми вигадками самого Станіслава. Жінкам і чоловікам не терпілося взнати, як воно там було насправді. З невинним виглядом найгучпіше галасували про скандальну історію, про розбещеність Амелі, Зефіріна, Фіфіна, Лолотта — саме ті жінки, котрі більше чи менше були винні в забороненому щасті. Дражлива тема варіювалася на всі лади.

— Ви чули? — казала одна.— Бідолашна Наїс! Я всьому цьому анітрохи не вірю! Вона ж бо жила таким бездоганним життям! Вона занадто горда, щоб скотитися так низько. Вона могла тільки протегувати панові Шардону, але не більше... Ну а якщо справді вона без тями закохалася в нього, то мені шкода її від щирого серця!

— Тим більше шкода, що вона себе на чисте посміховисько виставила: адже вона в матері годиться отому Люлю — як його називає Жак. Тому ж віршомазові щонайбільше двадцять два роки, а Наїс, між нами кажучи, добрих сорок!

— Як на мене,— казав Шатле,— то, думаю, саме положення, в якому застали пана де Рюбампре, свідчить про цілковиту невинність Наїс. Хіба навколішки благають того, що вже даровано?

— А чом би й ні? — грайливим тоном сказав Франсіс, заслуживши докірливий погляд Зефіріни.

— Та розкажіть-бо до пуття, як воно було? — допитувались у Станіслава, тісним колом обступивши його в кутку вітальні.

Станіслав уже вигадав цілу історію, повну непристойностей, і супроводив свою розповідь такими жестами, прибирав такі пози, що очевидність злочину не викликала сумнівів.

— Неймовірно! — вигукували довкола.

— І то серед білого дня! — обурено мовила одна з дам.

— Подумати лишень — Наїс! Ніколи б не запідозрила.

— Що ж із нею тепер станеться?

Далі пішли всілякі здогади, нескінченні припущення!.. Дю Шатле захищав пані де Баржетон, але захищав так невдало, що насправді не гасив вогню пліток, а ще дужче його роздмухував. Лілі, засмучена падінням найсвітлішого ангела в сонмі ангулемського Олімпу, уся в сльозах, пішла передати єпископові сумну новину. Коли поголоска розійшлася по всьому місту, вдоволений Шатло подався до пані де Баржетон, де — гай-гай! — грали у віст лише sa одним столом; він дипломатично* попросив у Наїс дозволу поговорити з нею сам на сам у будуарі. Вони сіли на дивані.

— Ви, звичайно, знаєте, — почав Шатле, стишивши голос, — про що гуде весь Ангулем?

— Ні, — відказала вона.

— В такому разі, — провадив він, — я занадто вас поважаю, щоб залишати в невіданні. Я повинен про все розповісти, щоб ви мали змогу спростувати наклепницькі чутки, які розпускає, мабуть, Амелі, котра набралася зухвальства вважати себе вашою суперницею. Сьогодні вранці я заходив до вас із отією мавпою Станіславом; він ішов за кілька кроків поперед мене й тепер запевняє, ніби, наблизившись до цих дверей, — Шатле показав на двері будуара,— побачив вас і пана де Рюбампре в такій позі, що не зважився увійти; він кинувся назад украй розгублений і, не давши мені часу отямитись, потяг мене за собою, і тільки тоді, коли ми дійшли до Больє, пояснив мені, чого він утік. Якби я був довідався про все те раніше, то кроку не ступив би від вас, щоб дати свідчення на вашу користь; та ми відійшли вже далеко, вертатися було пізно і це нічого не дало б. Ну, а тепер — бачив там Станіслав щось чи ні — його треба пошити в дурні. Дорога Наїс, не дозволяйте цьому бовдурові грати вашим життям, вашою честю, вашим майбутнім; затуліть йому рота. Ви знаєте, в якому я тут становищі. Хоч мені й потрібна підтримка кожної людини, я вам відданий і стану на ваш бік. Розпоряджайтеся життям, яке належить тільки вам. Хоч ви й знехтували мої почуття, моє серце навіки ваше, і я за всіх обставин доведу, як вас кохаю. Так, я оберігатиму вас, як вірний слуга, не сподіваючись винагороди, щасливий слугувати вам, навіть якби ви про це й не дізналися. Сьогодні 8 самого ранку я всіх і кожного запевняв, що нічогісінько не бачив, хоч і стояв на порозі вітальні. Коли б вас запитали, яким чином дійшли до вашого слуху оті наклепницькі чутки, покликайтеся на мене. Я матиму за честь бути вашим оборонцем; але, між нами, пан де Баржетон єдиний, хто може зажадати сатисфакції в Станіслава... Якщо отой хлопчисько Рюбампре й дозволив собі якесь зухвальство, то не можна допустити, щоб честь жінки залежала од вітрогона, котрому спала безглузда думка кинутись їй до ніг. Оце й усе, що я хотів сказати.

Наїс кивком голови подякувала Шатле й замислилась. Її до огиди гнітило провінційне життя. Після перших же слів барона вона подумала про Париж. Мовчанка пані де Баржетон ставила її підступного поклонника в ніякове становище.

— Розпоряджайтесь мною, — сказав він, — прошу вас.

— Дякую, — відповіла вона.

— Як ви гадаєте вчинити?

— Я подумаю.

Тривала мовчанка.

— Невже ви так закохалися в того хлопчину?

Вона зверхньо посміхнулася й склала руки на грудях, втупивши погляд у завіси будуара. Шатле пішов, не розгадавши серця цієї гордої жінки. Згодом, коли пішли також Люсьєн і чотири вірні старигани, які прийшли пограти у віст, знехтувавши сумнівні плітки, пані де Баржетон зупинила чоловіка, що вже намірився йти спати і відкрив рота, щоб побажати дружині доброї ночі.

— Ідіть сюди, мій дорогий, мені треба поговорити з вами, — сказала вона з деякою врочистістю.

Пан де Баржетон пішов за друяшною в будуар.

— Може, я, захотівши стати заступницею для пана де Рюбампре, — сказала Наїс, — з необачпості виявила до нього надмірну прихильність, що її хибно зрозуміли як місцеві йолопи, так і він сам.