На Сваннову сторону - Пруст Марсель
Це правило — щоб іншим було зась до тітки — вона запровадила з певного почуття гордоти, й навіть коли нездужала, воліла сама подавати тітці віші, аби тільки посудниця чи котрась інша наймичка не стали вхожими до пані господині. Вивчена Фабром комаха, земляна оса, щоб забезпечити свої личинки покормом, удається до анатомії: наловивши довгоносиків та павуків, з дивовижним знанням справи спритно вгороджує жало в їхні рушійні центри, не зачіпаючи нервів, які керують іншими життєвими функціями, так щоб паралізований бранець, біля якого земляна оса відкладає яйця, постачав майбутніх личинок, став для них живою, але слухняною, беззахисною дичиною, нездатною втекти або чинити опір та ще й завжди свіжою. Так само й Франсуаза, опанована непохитним наміром зробити життя в тітчиному домі нестерпним для решти челяді, підстроювала вигадливі й безжальні штуки, і ми тільки через багато років довідалися, що того літа споживали стільки спаржі лише тому, що її запах викликав у сердешної посудниці, яка чистила цю городину, такі люті напади ядухи, що вона зрештою мусила покинути службу.
Гай-гай! Думку про пана Леґрандена нам довелося докорінно змінити. Після зустрічі на Старому мосту, що змусила батька визнати свою помилку, найближчої неділі після відправи разом із сонячним промінням та вуличним галасом до церкви ринуло щось таке мирське, що пані Ґупіль і пані Переп'є голосно заговорили з нами про буденне, ніби ми вже були на майдані, хоча допіру ревно молились, аж я міг би подумати, що вони зовсім не помітили мене, коли я ввійшов з деяким запізненням, якби легенько не відсунули ногами ослінчика, який загороджував мені прохід.
Вийшовши з храму, ми побачили на розпеченій сонцем паперті, що панувала над незграйним базарним гамором, чоловіка тієї дами, в чиєму товаристві зустріли були Леґрандена востаннє; чоловік рекомендував дружині іншого значного дідича — сусіда.
Леґранденове обличчя здавалося незвичайно пожвавленим, він запобігливо вклонився низьким поклоном і миттю випроставсь, після чого тулуб його вже не повернувся до свого первісного положення, — очевидно, так бити чолом він навчився в мужа своєї сестри, пані де Камбремер. Від цього рвучкого розгинання по крижах Леґрандена (досі я не помічав, які вони в нього м'ясисті) прокотилася бурхлива м'язова хвиля, і, не знати чому, це колихання чистої матерії, прибій плоті, без найменшого натяку на одухотвореність, гнаний бурею якихось вельми ницих спонук, раптом відкрили мені іншого Леґрандена, зовсім не схожого на того, котрого я знав.
Дама попросила його переказати щось своєму візничому, й поки Леґранден ішов до карети, печать несміливої надії й відданости — ще б пак, бути знайомим з такою дамою! — не сходила з його виду. Леґранден усміхався, мов у солодкому сні. Виконавши прохання дами, він квапливо повернувсь назад, при цьому плечі його якось безглуздо розгойдувалися. Він так віддався своєму бездумному щастю, що здававсь його безвольною іграшкою. Тим часом ми зійшли з паперті повз нього. Леґранден був добре вихований, щоб почати знічев'я вернути носа від нас, ось чому спрямував свій сповнений раптової замрії погляд у таку далеку далечінь, що не міг нас бачити, отже й не мусив уклонятися. Його лице, як і раніше, зберігало простодушний вираз, однобортний піджак з тонкого краму мав вигляд такий, ніби випадково потрапив в обстановку ненависних розкошів. А широкий бант краватки в горошину маяв під вітром, наче знамено гордої самотини й шляхетної незалежности.
Коли вже підходили до дому, мама раптом виявила, що ми забули взяти тістечко з кремом, й попросила батька піти зі мною й розпорядитись, аби його зараз же принесли. Біля церкви ми знову наткнулися на Леґрандена, — він проводжав ту саму даму до повозу. Леґранден пройшов повз нас і, не вриваючи з нею розмови, зробив нам кутиком свого блакитного ока знак — повіки ледь стиснулись без найменшої участи лицьових м'язів, отож пані могла нічого не помітити. Але, намагаючись іще дужче звузити коло, аби наситити його почуттям, пан Леґранден зробив так, що лазуровий кутик, призначений для нас, запроменів найщирішою доброзичливістю, не просто веселою, а якоюсь аж ніби крутійською, довівши демонстрацію приязні до потакливого підморгування, умовних знаків, зрозумілих лише змовникам, і нарешті дійшов до вияву ніжних почуттів, освідчення в любові, запалюючи невидиме для його супутниці полум'я млости в пречудовій, вогняній зіниці на своєму крижаному обличчі.
Саме напередодні він просив моїх батьків відпустити мене сьогодні до нього пообідати.
— Приєднайтеся до гурту вашого старого приятеля, — сказав він мені. — Приподобтеся мандрівцю, який надіслав нам букет квітів з краю, куди ми ніколи більше не повернемося, дайте мені подихати ароматом весняних квітів, вирослих у далекому краї вашої юности, серед яких багато років тому я теж колись гуляв. Приходьте з примулою, кашкою, жовтцем, нарвіть у бальзаківській флорі скочок, з яких складають букети — запоруку любови, принесіть квіток Світлого Воскресіння Христового: стокроток і сніжних шапок калини, що починають духмяніти на алеях саду вашої двоюрідної бабусі, коли ще не розтанув останній великодній сніг. Приходьте в пишних шатах із шовкових лілей — убранстві, гідному Соломона, — з барвистою емаллю братків, але найголовніше — з весняним леготом, ще прохолодним від останніх приморозків, — він відкриває для двох метеликів, які сьогодні зранку чекають його надворі, пелюстки першої троянди Єрусалима.
Вдома виникло питання, чи слід усе ж таки відпускати мене до Леґрандена. Але моя бабуся не хотіла вірити, що він міг бути неввічливим.
— Адже самі знаєте, що Леґранден приходить до церкви зовсім просто вбраний, він не схожий на людину світську.
Бабуся заявляла, що в кожному разі, навіть якщо той добродій допустився грубосте, краще вдати, ніби ми не помітили її. Правду кажучи, навіть батько, роздратований поводженням Леґрандена більше за всіх, губився в здогадах, як йому це все зрозуміти. Вчинок Леґрандена не відрізнявся від усякого вчинку, в якому розкриваються найглибші властивості людської вдачі: раніше поводився зовсім інакше, щось йому закидати — все одно марно, бо він ні в чому не признається. Мусимо спиратись лише на наші почуття, тож питаємо себе перед лицем цього одиничного і ні з чим не пов'язаного спогаду: чи не зробилися наші почуття жертвою галюцинації? Ось чому подібні вчинки, єдино важливі для пізнання людської душі, найчастіше неабияк пантеличать.
Я обідав з Леґранденом на терасі його дому, вже зійшов місяць.
— Тиша таїть у собі зачарування, еге ж? — сказав Леґранден. — Один романіст, — ви його прочитаєте з часом, — запевняє, ніби для поранених сердець, таких, як оце моє, вимагається лише тиша й тінь. Бачите, юначе, в житті настає пора, — вам до цього ще далеко, — коли втомлені очі виносять одне тільки світло, те світло, що його породжує для нас і просіює крізь темряву ось така чудова ніч, як сьогоднішня, коли вуха не чують іншої музики, крім гри при місячному світлі на флейті тиші.
Я слухав пана Леґрандена з утіхою, але нині був надто схвильований — перед очима мені й досі стояла жінка, яку я недавно побачив уперше. Тепер, коли довідався, що Леґранден у дружніх взаєминах з кількома аристократичними родинами, котрі мешкали в околицях, я подумав: може, він знайомий і з нею? Тож набрався відваги й спитав:
— Скажіть, будь ласка, чи не знайомі ви з власницею... з власником Ґерманта?
Вимовивши це слово, я з насолодою відчув у собі якусь упевненість, адже ж видобув його зі світу мріянь і наділив живим буттям.
Але від звучання слова "Ґермант" у щедрій блакиті очей нашого приятеля замерехтіли дивні темні цяточки, ніби їх проколола невидима шпилька. Під очима з'явилися темні кола, очі позападали. Перші впоралися з хвилюванням губи: гірка згортка перейшла в усмішку, тим часом погляд лишився скорботним, наче в того гарного мученика, прошитого стрілами.
— Ні, я з ними не знайомий, — сказав Леґранден, проте вимовлено це було не звичним тоном, якого вимагала така проста відповідь, бо й для мене в ній не було нічого дивного. Леґранден же зробив притиск на кожному слові, нахилившись уперед, похитуючи головою, відказав так притьмом, . наче хотів, аби повірили його неправдоподібному твердженню, — ніби те, що він не знайомий з Ґермантами, могло бути лише іронією долі. Й разом з тим у голосі його забриніла зверхність, — мовляв, якщо вже ми нездатні замовчати прикру для нас ситуацію, то краще про неї обвістити, хай інші подумають, буцімто це визнання нас нітрохи не бентежить. Зробити його нам легко, приємно, воно аж просилося на язик, бо сама обставина — брак будь-яких стосунків у Леґрандена з Ґермантами — світова річ, таке його, Леґранденове, бажання, така родинна традиція — спілкуватися з Ґермантами йому заважають певні моральні переконання чи якийсь таємничий зарік.
— Ні, — вів далі Леґранден, мовби роз'яснював мені, чим викликана ота інтонація, — ні, я незнайомий з ними. Ніколи не прагнув цього знайомства, завше обстоював свою цілковиту незалежність, адже в глибині душі я, ви ж знаєте, якобинець. Багато хто мене переконував, мовляв, даремно уникаю Ґермантів, роблю з себе якогось дикуна, відлюдника. Але така слава мене не страшить, бо насправді так воно і є. Признатися, я люблю дві-три церкви, кілька книжок і картин, місячне світло. А ще люблю, коли легіт вашої юности обвіює мене пахощами квітів, — бачити їх мої старі очі вже не бачать.
До мене ніяк не доходило, чому відмова одвідувати людей ув'язується з обстоюванням незалежносте й чому за це його виставляють дикуном і відлюдком. Я лише бачив — Леґранден не зовсім щирий, доводячи, ніби любить лише церкви, місячне світло та юність; він дуже любив велике панство і так потерпав за те, що може йому не сподобатись, аж волів не згадувати про існування в нього приятелів серед міщан, нотарів або біржових зайців. Леґранден волів, якщо правді судилося випливти, то хай це краще станеться за його відсутносте, хай його судять заочно, "за неприбуття на суд"; Леґранден був сноб.
Зрозуміло, про все це він ніколи не говорив мовою, яку так полюбляли мої рідні, та і я сам. І коли я спитав його, чи знайомий він з Ґермантами, — Леґранден-говорун відповів: "Ні, я ніколи не прагнув знайомства з ними".
