Обережно, тригери (збірка) - Гейман Ніл

Він був крутим і надто скелястим для терасових полів. Старий Гао випробував темп чужинця, піднімаючись швидше, ніж звичайно, але той не відставав від нього, хоча ніс на спині сумку.

Проте кілька разів чужинець зупинявся. Робив він це, щоб роздивитися квіти — маленькі білі квіти, які на початку весни цвіли десь у долині, а наприкінці — тут, на схилі пагорба. На одній квітці сиділа бджола, і чужинець опустився на коліна, щоб її розгледіти. Тоді дістав із кишені велике збільшувальне скло, оглянув бджолу і записав щось нерозбірливим почерком до кишенькового блокнота.

Старий Гао ніколи раніше не бачив збільшувального скла, тож він нахилився, щоб подивитися на бджолу, таку чорну, таку сильну і таку несхожу на інших бджіл у долині.

— Одна з твоїх бджіл?

— Так, — відповів Старий Гао. — Або така сама, як мої.

— Тоді нехай вона сама знайде шлях додому, — відповів чужинець. Він не потривожив бджолу і прибрав збільшувальне скло.

* * *

Фермерська хатина,

Іст-Дін, Сассекс

11 серпня 1922 р.

Дорогий Ватсоне,

Я замислився над нашою післяобідньою розмовою, серйозно її обдумав і готовий скорегувати мої попередні рішення.

Я відкритий до публікації Вашої версії подій 1903-го року, а саме останньої справи перед моїм виходом на пенсію, за наступної умови.

На додаток до звичайних змін, які ви робитимете для містифікації реальних людей та місць, я також пропоную повністю замінити ситуацію, з якою ми зіткнулися (я маю на увазі сад професора Пресбері. Далі я його не згадуватиму), на історію про залози мавпи або якийсь інший екстракт з яєчок шимпанзе чи лемура, надісланий таємничим іноземцем. Можливо, екстракт мавпи міг би вплинути на професора Пресбері так, що він би рухався, як мавпа — можна було б назвати його "людиною, що рачкує" чи якось так — або, як варіант, він зміг би залазити на стіни будівель і дерева. А ще він міг би відростити хвіст, але це, певно, занадто химерно навіть для Вас, Ватсоне, хоч і не більш химерно, ніж усі ті вигадливі доповнення, якими Ви прикрасили у ваших історіях досить банальні події у моєму житті та роботі.

Крім того, я написав наступну промову, яку маю висловити в кінці Вашої розповіді. Будь ласка, впевніться, щоб там було щось схоже на те, де я завзято виступаю проти довголіття і дурних потягів, які спонукають дурних людей робити дурні речі, щоб подовжити своє дурне життя.

"Ось у чому полягає велика небезпека для людства. Якби кожен міг жити вічно, якби молодість можна було так легко повернути, тоді б і скнара, і сластолюбець, і джиґун — усі б продовжили своє нікчемне існування. І лише натхненна людина прагнутиме високої мети. Цей відбір буде протиприродним! На яку ж смердючу калюжу перетвориться тоді наш безталанний світ?"

Думаю, щось подібне заспокоїть мою душу.

Покажіть мені, будь ласка, завершену статтю до того, як відправите її на публікацію.

Я залишаюсь, старий друже, Вашим найпокірнішим слугою,

Шерлок Холмс

* * *

Вони добралися до бджіл Старого Гао під вечір. Вуликами виявилися сірі дерев'яні ящики, складені на купу за спорудою настільки примітивною, що її годі було назвати й халупою — чотири стовпи, дах і завіси з промасленої тканини, які служили захистом од найпотужніших весняних злив і літніх гроз. Всередині стояла маленька вугільна жаровня, біля якої можна було грітись, якщо накритись разом із нею ковдрою, а ще там можна було готувати. Також у центрі споруди стояв дерев'яний піддон з древньою керамічною подушкою, який служив Старому Гао ліжком, коли той залишався спати на схилі біля бджіл, що зазвичай траплялося восени під час найбільшого збору меду. Порівняно з кузеном, його вулики давали досить мало меду, але цього було достатньо, щоб Старий Гао, бувало, чекав два або й три дні, поки мед зі стільника, який він роздавив і розмішав до стану каші, стече через тканину до відер й горщиків, що він приніс на схил. Потім він розплавляв те, що залишилось — липкий віск та шматочки пилку, бруду й корму — в горщику, щоб отримати бджолиний віск, а цукровий сироп повертав бджолам. Після чого ніс мед та бруски воску на продаж до села.

Він показав іноземному чужинцю одинадцять вуликів і незворушно споглядав, як той накидає захисну сітку, відкриває вулик та оглядає через збільшувальне скло спочатку бджіл, за ними вміст гнізда і нарешті — матку. Він не боявся і почувався зручно: всі його рухи були легкі та повільні, його й разу не вжалили, і він не розчавив та не покалічив жодної бджоли. Це вразило Старого Гао. Він думав, що всі чужинці — загадкові, непроникні і незбагненні створіння, але цей чоловік, здавалося, був в захваті від зустрічі з бджолами Гао. Його очі аж світилися.

Старий Гао розпалив жаровню, щоб нагріти трохи води. Проте задовго до того, як вугілля нагрілося, чужинець вийняв із сумки дивну штукенцію зі скла й металу. Він налив у верхню її половину воду зі струмка, розпалив вогонь, і згодом вже булькотіло й парувало не менше чайника води. Тоді чужинець дістав із сумки два олов'яні кухлі та кілька листків зеленого чаю, загорнутих у папір, і кинув їх до кухля, заливши водою.

То був найкращий чай, що Старий Гао куштував у житті: значно кращий за кузенів чай. Вони пили його, сидячи на підлозі по-турецьки.

— Я хотів би залишитись тут на літо, в цьому будинку, — мовив чужинець.

— Тут? Це навіть не будинок, — відповів Старий Гао. — Живи собі в селі. У Вдови Чжан є кімната.

— Я поживу тут, — заперечив чужинець. — А ще я хотів би винайняти у тебе один вулик.

Старий Гао не сміявся багато років. Дехто в селі міг би подумати, що це й узагалі щось неможливе. А все ж на цих словах від здивування і несподіванки Гао зайшовся реготом, який неначе висмикнули з нього.

— Я не жартую, — сказав чужинець.

Він поклав чотири срібні монети на землі між ними. Старий Гао не помітив, звідки він їх дістав: три срібні мексиканські песо — монета, яка набула популярності в Китаї вже давно — і великий срібний юань. Стільки грошей Старий Гао міг заробити не менше, ніж за рік продажів меду.

— За ці гроші, — мовив чужинець, — я хочу, щоб хтось приносив мені їжу: раз на три дні буде достатньо.

Старий Гао не відповів. Він допив чай і підвівся. Відхиливши промаслену тканину, Гао вийшов на галявину, яка розкинулася високо на схилі. Він підійшов до одинадцяти вуликів: кожен складався з двох ящиків із гніздами, над якими стояли ще один, два, три або, в одному випадку, навіть чотири окремі ящики. Гао повів чужинця до вулика, над яким стояли чотири ящики, кожен набитий рамками стільників.

— Цей вулик — твій, — сказав він.

* * *

То були екстракти рослин. Таке здавалося очевидним. Вони діяли по-своєму певний час, але при цьому були надзвичайно отруйними. Та, спостерігаючи за бідним професором Пресбері в його останні дні — за його шкірою, очима та ходою, — я впевнився, що він частково був на правильному шляху.

Я взяв його коробку з насінням, стручками, коренями й сухими екстрактами і замислився. Я думав. Гадав. Обмірковував. Це була інтелектуальна задача, яку можливо розв'язати, як мій старий репетитор математики завжди старався довести мені, за допомогою інтелекту.

То були екстракти рослин — смертельні екстракти.

Методи, якими я скористався, щоб зробити їх несмертельними, зробили їх вкрай неефективними.

Це була задача не на три люльки. Я підозрюю, що до того часу я вже викурив з три сотні люльок, коли нарешті у мене з'явилося розуміння — або, либонь, уявлення — щодо способу переробки рослин, який може зробити їх їстівними для людей.

Дослідження за таким напрямом складно було провести на Бейкер-стрит. Отож, восени 1903 року я переїхав до Сассексу і за зиму прочитав, здається, всі опубліковані до того часу книжки, брошури та монографії про догляд та розведення бджіл. А на початку квітня 1904-го, озброєний лише теоретичними знаннями, я отримав посилку від місцевого фермера з моїм першим пакунком бджіл.

Іноді я дивуюся, що Ватсон нічого не запідозрив. З іншого боку, його славетна тупість ніколи не переставала мене дивувати, а часом саме на неї я й покладався. Та однаково він знав, яким я був, коли не мав роботи в голові, коли не було, що розслідувати. Він знав мою млявість та жахливий настрій, коли я не був зайнятий справою.

То як він міг повірити, що я справді пішов на пенсію? Він знав мої методи.

Звичайно, Ватсон був поряд, коли я отримав своїх перших бджіл. Він спостерігав з безпечної відстані, як я пересипав бджіл з пакунка у підготовлений порожній вулик: з тихим дзижчанням вони лилися, наче патока.

Він помітив моє збудження, але нічого не зрозумів.

Минали роки, а ми дивилися, як розпадалася Імперія, як уряд доводив свою неспроможність до урядування, як бідних героїчних хлопців відправляли до окопів Фландрії на смерть, і всі ці події лише зміцнювали моє переконання. Я робив не те, що треба було робити, а лишень те, що можна було зробити.

Коли моє обличчя стало невпізнанним, а суглоби пальців набрякли та почали боліти (правда, не так аж сильно, як могли б, чим я завдячую численним бджолиним укусам, які мали місце в мої перші кілька років у ролі бджоляра-дослідника), і коли Ватсон, дорогий, відважний, дурний Ватсон, зів'янув з часом, зблід, поменшав, а його шкіра посіріла і вуса почали набувати того ж відтінку, що і шкіра, моє прагнення завершити дослідження не ослабло. Швидше навпаки: воно стало сильнішим.

Отже, я перевірив свої початкові гіпотези в Саус-Даунзі на пасіці моєї власної розробки, де кожен вулик був виконаний за моделлю Лангстрота. Я впевнений, що припустився кожної помилки, якої міг припускатися бджоляр-початківець, та, завдяки моїм дослідженням, ще купи помилок, яких жоден бджоляр раніше не припускався і, думаю, навряд чи колись припуститься. "Справа про отруйний вулик", як назвав би Ватсон багато з них, хоча назва "Таємниця Спілки приголомшених жінок" привернула б більше уваги до моїх досліджень, якби комусь було до них діло. (Насправді ж я насварив місіс Телфорд за те, що вона просто так взяла банку меду з полиці без мого відома, і владнав, щоб в майбутньому для приготування їжі їй видавали кілька банок зі звичайних вуликів, і щоб мед з піддослідних вуликів замикали зразу після збору. Не думаю, що з цього приводу виникли якісь зауваження.)

Я проводив досліди на голландських бджолах, на німецьких та італійських, на кавказьких та на породі карніка.