Обережно, тригери (збірка) - Гейман Ніл

Тато сказав — безумовно, в серпні, мати сказала — безперечно, в липні. А це означало, що на відпочинок ми поїдемо в червні, щоб було незручно кожному.

Потім вони не могли вирішити, куди їхати. Тато хотів кататися на поні в Ісландії, тоді як мама погоджувалася лише на верблюжі каравани в Сахарі, і коли ми заявили, що були б раді відпочити на півдні Франції, вони обоє поглянули на нас, як на тупеньких. Вони перестали сваритися лише на мить, аби сказати нам, що цього не станеться, як і поїздки в Діснейленд, а тоді продовжили сперечатись одне з одним.

Вони скінчили суперечку на тему "Куди ми їдемо на відпочинок у червні" гупанням багатьох дверей і численними викриками на кшталт "От і добре!", що лунали крізь них.

Коли настав час нашого незручного відпочинку, ми з сестрою знали напевне лише одне: нікуди ми не поїдемо. Ми взяли цілий стос книжок з бібліотеки — скільки могли разом донести — і приготувалися до купи сварок в наступні десять днів.

Потім приїхали чоловіки на фургонах і почали заносити й встановлювати в будинку якісь речі.

Мамі облаштували сауну в підвалі. Насипали гору піску на підлогу. Повісили лампу денного світла на стелю. Вона поклала рушник на пісок якраз під лампою і вилежувалася на ньому. На стінах підвалу вона приклеїла фото піщаних дюн і верблюдів, які зрештою облізли через надмірну спеку.

Татові встановили холодильник — найбільший, який він зміг знайти, настільки великий, що в нього можна було зайти — в гаражі. Він зайняв весь гараж, тож довелося татові паркувати машину біля будинку. Він вставав вранці, тепло вдягався у товстий вовняний светр з Ісландії, брав книжку і термос з гарячим какао та кілька бутербродів з пастою "Marmite"[31] і огірками, а тоді з широкою усмішкою на обличчі рушав у гараж і не виходив звідти аж до обіду.

Цікаво, чи в когось ще є така дивна сім'я? Мої батьки ніколи ні з чим не погоджуються.

— Ти знала, що мама, накинувши пальто, пробирається в гараж після обіду? — раптом запитала сестра, коли ми сиділи в садку і читали бібліотечні книжки.

Я не знала, але того ранку бачила, як тато в самих плавках та халаті спускався до підвалу, щоб побути з мамою, і на його обличчі сяяла широка дурнувата усмішка.

Я не розумію батьків. І по правді, сумніваюся, що їх узагалі хтось розуміє.

Липнева історія

Першого липня, в день, коли моя дружина пішла від мене, сказавши, що хоче побути наодинці і що їй потрібен час, щоб все обдумати, коли сонце палило над озером в центрі міста, коли кукурудза на полі навколо мого будинку сягала коліна, коли надміру завзяті діти запустили перші кілька ракет-салютів і петард, які злякали нас і поцяткували літнє небо, я збудував на задньому дворі іглу з книжок.

За будівельні блоки служили книжки в м'яких обкладинках, бо я боявся ваги твердих видань і енциклопедій, які могли попадати, коли б я припустився помилки.

Але іглу трималося. Воно було заввишки в дванадцять футів і мало тунель, крізь який я заповзав, щоб сховатися від пекучих вітрів Арктики.

Я приніс кілька книжок в іглу, збудоване з самих книжок, і взявся їх читати. Мене захоплювало те, як тепло й зручно було всередині. З прочитаних книжок я викладав долівку, а потім ще приніс нові книжки і сів на них, відрізавши зелену липневу траву від свого світу.

Наступного дня до мене завітали друзі. Вони рачки заповзли в моє іглу. Сказали, що я поводився, як божевільний. Я відповів, що від зимового морозу мене відділяла лише батьківська колекція книжок із 50-х, багато з яких мали хтиві назви і шокуючі обкладинки, проте неймовірно нудні історії.

Друзі пішли.

Я сидів в іглу та уявляв, ніби надворі арктична ніч й гадав, чи небо наді мною устелене полярним сяйвом. Але коли я визирнув назовні, мене зустріла звичайна темрява, проштрикнута зірками.

Я спав у своєму іглу, збудованому з книжок. До мене підбирався голод. Я зробив отвір у підлозі, опустив волосінь і став чекати, поки щось клюне. А згодом потягнув і виловив рибину, утворену з книжок — старенький зелений примірник детективних історій від видавництва "Penguin Books". Я з'їв свою здобич сирою, щоб не спалити іглу.

Вже надворі я помітив, що хтось всіяв весь світ книжками: їхні бліді обкладинки ввібрали відтінки білого, блакитного та пурпурового. Я вирушив блукати плавучими крижинами літератури.

Там, на кризі, я побачив жінку, схожу на мою дружину. Вона складала льодовик із автобіографій.

— Я думав, ти залишила мене, — сказав я їй. — Я думав, ти залишила мене самого.

Вона не відповіла, і тоді я усвідомив, що то лиш тінь від тіні.

Був липень — в цей час арктичне сонце не сідає ні на мить, але на мене напала втома і я повернувся до іглу.

Спершу я побачив тіні, а потім і самих ведмедів: велетенські й бліді, вони були створені зі сторінок хвилюючих книжок. Вірші давніх-давен та сьогодення блукали плавучими крижинами у вигляді ведмедів, сповнені слів, що могли ранити красою. Було видно папір і слова, з яких складалися ведмеді, і я боявся, що вони мене помітять.

Я заповз назад в іглу, подалі від ведмедів. І, мабуть, заснув у темряві. Потім я виповз, ліг спиною на лід і споглядав несподіване мерехтіння барвистого полярного сяйва, прислухаючись до далекого хрускоту й тріскоту криги: то айсберг казок відколовся від льодовика книжок міфів.

Не знаю, коли я усвідомив, що на землі поряд зі мною лежить іще хтось. Я чув, як вона дихає.

— Красиво, правда? — промовила вона.

— Це aurora borealis, тобто полярне сяйво, — відповів я.

— Це міський феєрверк до Дня незалежності, любий, — сказала моя дружина.

Вона взяла мене за руку, і ми разом дивилися на феєрверк. Коли останні снопи феєрверку розтанули у хмарі золотих зірок, вона мовила:

— Я повернулася додому.

Я не відповів. Лише міцно тримав її за руку. Я покинув своє іглу, збудоване з книжок, і повернувся з нею до будинку, де ми жили, тішачись теплом, як кішка у липневу спеку.

Почувся далекий грім, і уночі, коли ми спали, пустився дощ, що повалив моє іглу з книжок, змиваючи слова з карти світу.

Серпнева історія

Того серпня лісові пожежі почалися рано. Всі бурі, які могли окропити цю землю, посунули на південь, не залишивши по собі й краплі дощу. Щодня ми бачили, як небом летіли гелікоптери, готові скинути вантаж озерної води на полум'я вдалині.

Пітер — австралієць, для якого я готую та прибираю і в чиєму будинку живу — сказав:

— В Австралії евкаліпти виживають завдяки пожежам. Деяке евкаліптове насіння проросте лише якщо лісом пройдеться вогонь і вичистить весь підлісок. Евкаліптам потрібна сильна спека.

— Це дивно, — відказав я. — Коли щось народжується з вогню.

— Та ні, — заперечив Пітер. — Це цілком нормально. А коли Земля була гарячішою, то це, мабуть, і зовсім нікого не дивувало.

— Важко уявити більшу спеку, ніж зараз.

Він пирхнув.

— Та яка це спека, — і розповів мені про температури, які переживав в Австралії, коли був молодим.

Наступного ранку по телебаченню повідомили, що людям в нашій місцевості рекомендується покинути домівки, оскільки ми перебуваємо в зоні з високим ризиком виникнення пожежі.

— Ото вже маячня, — мовив Пітер роздратовано. — Нічого нам не буде. Ми на підвищенні, оточені струмком.

Під час припливу струмок міг сягати чотирьох, а то й п'яти футів у глибину. Натомість зараз він був не більше фута — ну, може, двох.

Під вечір повітря сповнилося запахом горілої деревини, а по ТБ та радіо радили забиратися подалі, якщо тільки є змога. Ми всміхнулися навзаєм і взялися пити пиво, привітавши одне одного з тим, що ми розумно підійшли до складної ситуації, не вдалися до паніки і не втекли.

— Людство таке самовдоволене, — мовив я. — Всі ми. Люди. Ми бачимо, як печеться листя на деревах у спекотний серпневий день, і однак віримо, що нічого насправді не зміниться. Що наші імперії стоятимуть вічно.

— Ніщо не вічне, — відказав Пітер і долив собі пива.

А тоді розповів мені про свого австралійського друга, який спинив пожежу, що охопила сімейну ферму, поливаючи пивом маленькі вогники, як тільки вони з'являлись.

Пожежа спустилася до нас із долини, як кінець світу, і тут ми усвідомили, наскільки слабо нас може захистити струмок. Горіло навіть повітря.

Нарешті ми кинулися навтьоки — кашляючи від задушливого диму, бігли щодуху вниз схилом, аж доки не дісталися струмка, куди занурилися так, що лише голови стриміли над водою.

У стовпі полум'я ми побачили, як вони вилупилися з вогню, піднялися і злетіли. Вони нагадували мені птахів, які клювали палаючі руїни будинку на узвишші. Один із них захилив голову і переможно закричав. Я чув цей крик крізь тріск палаючого листя і крізь ревіння полум'я. Я почув крик фенікса і зрозумів — ніщо не вічне.

Сотня вогненних птахів здійнялася у небеса, коли вода в струмку почала закипати.

Вереснева історія

В моєї мами був перстень у формі лев'ячої голови. Ним вона творила дрібну магію — знаходила місце для стоянки, трохи пришвидшувала чергу в супермаркеті, робила так, щоб закохані за сусіднім столиком переставали сперечатися та віднаходили любов, і таке інше. А після смерті матері цей перстень перейшов до мене.

Першого разу він загубився у кафе. Здається, я нервово крутила його в руках, знімаючи і одягаючи назад на палець. Лиш вдома я усвідомила, що перстень кудись зник.

Я повернулась у кафе, але його ніде не було.

Через кілька днів перстень повернув таксист, який знайшов його на тротуарі біля кафе. Він розповів, що моя мама явилася йому у сні: дала мою адресу і поділилася власним рецептом старомодного чизкейка.

Другого разу я загубила перстень, коли перехилялася з моста, ліниво кидаючи соснові шишки в річку. Мені здавалось, ніби він тримався на пальці, та перстень злетів разом із шишкою. Я бачила, як він описав дугу і впав. Він влетів у темне рідке болото на краю річки з голосним "бульк" і зник.

Через тиждень я купила лосося у чоловіка, з яким познайомилася в пабі: я забрала рибину з переносного холодильника, який стояв у кузові старезного зеленого фургона. Риба призначалася для вечері з нагоди дня народження.

Коли я розрізала лосося, з нього випав лев'ячий перстень моєї мами.

Третього разу я загубила його, коли читала та приймала сонячні ванни в садку за будинком. Це було в серпні. Перстень лежав на рушнику біля мене разом із сонячними окулярами та лосьйоном для засмаги, коли великий птах (підозрюю, що то була сорока або галка, хоча я можу помилятись.