Груповий портрет з дамою - Белль Генріх
зразу після півночі, та звести всі чутки й плітки до якогось вірогідного середнього числа, то виходить, що Лені протанцювала дванадцять танців. І треба сказати правду, що з цих, як ми припускаємо, дванадцяти танців вона танцювала з Алоїзом не більшість і не майже всі, а таки всі. Вона не вшанувала почесним туром ні свого батька, ані старого Гойзера,— вона танцювала тільки з Алоїзом.
На фотографіях, що їх можна побачити в шафці у Пф-ів поруч з.одним орденом і значком за участь у бою, тогочасний А. постає перед нами як взірець ідеального юнака, цілком придатного на те, щоб за воєнного часу не тільки прикрашати своїм зображенням обкладинки ілюстрованих журналів, а й друкуватися в таких журналах; і навіть не лише за воєнного часу. Згідно з усім, що знали про нього Лотта, Маргрет і Марія (як самі, так і зі скупих зізнань Лені), та ще додавши Гойзерові висловлювання, можна уявити його як бравого хлопця, що після тридцятикілометрового маршу, свіжий як огірочок, з поставленим на бойовий звід автоматом на грудях, у розхристаному кітелі, на якому теліпається перший орден, на чолі свого загону вступає у французьке село, твердо переконаний, що це він завоював його. Тут-таки пересвідчившися з допомогою своїх солдатів, що в селі нема ні партизанів, ні відьом, він старанно обмивається, перемінює білизну та шкарпетки, а тоді залюбки тюпає ще дванадцять кілометрів крізь ніч (не мавши досить розуму, щоб як слід пошукати в селі, чи не знайдеться де покинутого велосипеда — а може, просто наляканий лицемірними плакатами: "За мародерство — смертна кара!"); сам-один, невтомний, вирушає в ту дорогу лише тому, що чув, нібито в містечку за дванадцять кілометрів є дівчата. Виявляється, що то кілька підстаркуватих повій, жертв першої хвилі німецького сексу, яка прокотилась у 1940 році, п'яних і втомлених напруженою "працею", і коли черговий санітар відкриває нашому епізодичному героєві деякі статистичні дані та дає змогу кинути "холодний погляд" на жалюгідних, зів'ялих "дівчат", він тюпає назад, так і не вгамувавши свого голоду, дванадцять кілометрів (причому аж тепер йому спадає на думку, що таки варто було не полінуватись і як слід пошукати в селі, чи нема де схованого велосипеда), скрушно згадує своє знаменне ім'я1 і після загалом п'ятдесятичотирьохкілометрового походу вмить поринає в короткий, глибокий сон, а прокинувшись удосвіта, можливо, посидить іще трохи над "літературними вправами" і вирушить далі в похід, завойовувати нові французькі села.
Отож із ним Лені протанцювала, орієнтовно, дванадцять разів ("Цього в нього не відбереш: танцюрист із нього був знаменитий!" —Лотта Г.), а тоді, десь перед першою годиною ночі, дозволила відвести себе до недалекого парку, розпланованого на місці колишнього фортечного рову.
Звичайно, про цю подію дуже багато філософували, теоретизували, полемізували, а також аналізували її. Це ж був скандал, ціла сенсація, що Лені, яку вважали "неприступною", далась на підмову "саме отому" (Лотта Г.). Якщо й тут удатись до того способу, яким ми визначили кількість протанцьованих танців, тобто вивести з різних думок і висловлювань пересічний підсумок, то виходить такий результат: понад 80% утаємничених і причетних осіб приписують А. корисливі мотиви у звабленні Лені. Більшість убачає тут навіть якийсь зв'язок із планами А. щодо офіцерської кар'єри; він, мовляв, вирішив підчепити Лені, щоб мати підтримку грошового туза (Лотта Г.). Увесь рід Пфайферів (включно з кількома тітками, однак за винятком Генріха) додержується думки, що Лені сама звабила Алоїза. Можливо, і те і те
Ім'я Алоїз походить від давньонімецького с вельми мудрий".
припущення неслушне. Хай уже який там був А., однак до розважливих матеріалістів він не належав, чим дуже вигідно відрізнявся від усієї своєї родини. Можна припустити, що він утьопався в розквітлу, як повна троянда, Лені; що йому надокучили втомливі й не надто втішні пригоди по французьких борделях, і "свіжість" (авт.) Лені немовби сп'янила його.
Що ж до Лені, то її, мабуть, можна виправдати тим, що вона просто "забулась" (авт.); її запрошено прогулятись колишнім фортечним ровом, а літня ніч була погожа, тепла, і як узяти до уваги, що А. напевне повівся з Лені ласкаво, а може, й настирливо, то, в найгіршому разі, дійдемо до висновку, що хибний крок Лені мав не моральну, а скоріше чисто фізіологічну природу.
Оскільки парк на місці фортечного рову й досі існує і огляд місця події великих труднощів не становив, такий огляд проведено; там тепер створено щось на зразок ботанічного саду, і є клапоть десь із півсотні квадратних метрів, засаджений вересом (атлантичним). Проте міській управі паркового господарства "плану парку в 1941 році розшукати не пощастило".
Єдиний коментар самої Лені щодо трьох дальших днів, який дійшов до нас,—"невимовно гидко"; це — і тільки це — враження виклала вона цілком однаковими словами Маргрет, Лотті й Марії. Відомості, добуті з інших джерел, наводять на думку, що А. виявився не дуже делікатним і, в кожному разі, зовсім не винахідливим коханцем. Рано-вранці він потяг Лені до однієї своєї тітки, Фернанди Пфайфер, досить непевної особи, що завдячує своє ім'я батьковим фран-кофільським і сепаратистським нахилам, які вся рідня, звичайно, заперечує; вона мешкала в однокімнатній квартирці у старому, поставленому ще 1895 року будинку, не тільки без ванни, а й без водопроводу — принаймні в самій квартирі, бо кран є тільки на сходах. Ця Фернанда Пфайфер, що й досі — чи, краще сказати, вже знову, бо тим часом їй велось непогано — мешкає в одній кімнатці в старому будинку (на цей раз — поставленому 1902 року), пам'ятає, "звичайно, дуже добре, як ті двоє приперлися до мене: щоб ви знали, були вони схожі не на парочку голуб'яток, а скорше на побитих цуценят. Таж йому годилося бодай відвести її до якогось готелю, коли вже вони так побавились на лоні природи — до пристойного готелю, де б вона могла помитись, перевдягтись і взагалі трохи опорядитися. Той дурний хлопчисько зовсім не знав, що таке культура". Сама пані (чи то панна) Фернанда Пфайфер, як здалось авт., свого часу добре знала, що таке "культура". У неї теж славнозвісні пфайферівські коси, і хоч вона вже не молода, далеко за п'ятдесят, і живе тепер не дуже заможно, проте у неї знайшлася пляшка найдорожчого сухого хересу. Той факт, що всі Пф-и, включно з Генріхом, не хочуть і знати Фернанди, "бо вона кілька разів — та ще й без успіху — пробувала держати пивничку", анітрохи не робить її в авторових очах менш вірогідним джерелом. Останні її слова були такі: "Ну, подумайте самі, як то було дівчині сидіти й нудитись у моїй одній кімнатці? І що мала робити я — чи зійти з дому, щоб вони могли собі далі... гм... ну, бавитись, чи, скажімо, грішити... а чи сидіти з ними? Адже тут їй було гірше, ніж у найдешевших номерах, де все ж таки знайдеться вмивальник та рушник і де можна замкнутися". Кінець кінцем надвечір Алоїз вирішив, що треба "рука в руку", з високо піднятими головами, не оглядаючись на гнилу буржуазну мораль, стати* перед очі батьків (Ф. Пфайфер); ця фраза теж, певно, не сподобалась Лені, судячи якщо й не з її слів, то зі "зневажливої міни". Тепер важко встановити об'єктивно, чи А. просто трохи туману напускав у манері, засвоєній колись із "Лева Фландрії", чи в нього під впливом "великої й чистої події" (такими прикро нескромними словами, при Лені, назвав він перед тіткою те, що сталося) прорвалась справжня ідеалістична риса натури. Так чи так, а він виявив яскраво виражену схильність до пишних слів, та ще й шаблонних, і зовсім неважко уявити, як Лені з її земною, матеріалістичною, чужою всякій над хмарності та нещирості вдачею насупилася, слухаючи ту балаканину. Вірте чи не вірте непевній тітці, але вона повідомила, що їй здалося, ніби Лені була дуже мало зацікавлена в тому, щоб перебути з А. ще одну ніч у ліжку чи у вересі, і коли А. на хвильку вийшов, вона витягла з кишені мундира відпускну посвідку й розчаровано наморщила носика, побачивши, що відпустка скінчиться ще не скоро. Одне в цьому повідомленні безумовно не відповідає дійсності: у Лені не носик, а таки справжній, повноцінний, бездоганної форми ніс.
Оскільки А. ніяк не виявляв наміру тікати з викраденою дівчиною кудись далі, то пізно ввечері, після того як вони "просиділи цілий день мовчки й випили всю мою каву", їм не лишалося нічого іншого, як справді стати перед очі своїх родин. На велику для Лені прикрість, спершу подалися до Пфайферів, що жили в далекому передмісті, відколи старого
Пф. "переведено на службу до міста". Старий Пф., насилу приховуючи тріумф, видушив із себе докір: "Ну як ти міг так учинити з дочкою мого давнього приятеля?"; пані Пф. обмежилася досить млявим: "Ну хіба ж так годиться..." Генріх Пфайфер, якому тоді було п'ятнадцять років, нібито добре пам'ятає, що всі тоді просиділи цілу ніч за кавою з коньяком (коментар пані Пф.: "Задля такої нагоди не шкода..."), укладаючи детальні шлюбні плани; Лені мовчала, бо її й не питано. Врешті вона заснула, а Пф-и далі укладали свої плани, обговорюючи все аж до таких подробиць, як розмір помешкання для молодих та його вмеблювання ("Не може ж він оселити дочку менш як у п'ятьох кімнатах — адже це його святий обов'язок перед нею", "Червоне дерево— ніяк не дешевше", "Може, він таки нарешті поставить дім для себе чи принаймні для дочки"). А вже над ранок (усе дальше зі слів Генріха Пф.) Лені "спробувала повестися навмисне зухвало, удаючи з себе шльондру. Викурила підряд дві сигарети, затягуючись глибоко й пускаючи дим носом, і наквацювала губи помадою". Телефоном від сусідів викликали таксі — цього разу пан Пф.: "Задля такої нагоди не шкода..." (Чого? — Авт.) — і поїхали до Груйтенів, куди прибули,— відтепер ми маємо спиратись на свідчення ван Дорн, бо сама Лені, як і раніше, вперто мовчить,— "безбожно рано, тобто десь о пів на восьму". Пані Груйтен після майже безсонної ночі (повітряна тривога і перша застуда малого Курта, її хрещеника) ще була в ліжку й саме снідала "кава, грінки й помаранчевий джем — гадаєте, легко було в сорок першому році помаранчевий джем діставати? Але для неї він усе на світі зробив би").
"Отак Лені й з'явилась удома, неначе "воскресла на третій день" — такою вона мені здалася,— підбігла до матері, обняла її, тоді сховалась до своєї кімнати, попросила мене принести їй туди сніданок і — що б ви думали? — сіла за піаніно.
