Груповий портрет з дамою - Белль Генріх

Одне слово, цілком очевидно: і вся родина, й сам А. мріяли про те, що з нього "будуть люди".

В шафці у Пф-ів лежить і кілька десятків Алоїзових віршів, але про них авт. воліє не говорити; жоден вірш, жоден рядок і близько не досягають виразності й сили відомих нам віршів Ергарда Швайгерта. Після залишеної будівельної практики А. "віддався з невтримним завзяттям" (Пфайфер-старший) новому покликанню, що, можливо, виявилось фатальним для його й так не дуже сильної натури: він забажав стати актором. Від кількох успішних виступів у аматорських виставах* де він грав головну роль у "Левові Фландрії", в шафці у Пф-ів залишились три газетні вирізки, в яких його визнано гідним "усілякої похвали"; що всі три рецензії писав той самий критик, тільки для трьох різних місцевих газеток і під різними ініціалами, цього Пф-ри не помітили й до сьогодні, і текстуально всі три дописи майже збігаються, за винятком кількох незначних відмін (замість "усілякої" в одному стоїть "безперечної", а в другому "беззастережної"). Підписано одну рецензію "Б. Г. Б.", другу "Б. Б. Г." і третю "Г. Б. Б.". Звичайно, зі сценічної кар'єри теж нічого не вийшло, бо люди не розуміли "артистичної інтуїції А. і заздрили його вроді" (пані Пф.).

До найпишніших реліквій родини Пф-ів належить кілька зразків надрукованої прози такого типу, яка звичайно друкується в ілюстрованих журналах воєнного часу. В золотій рамці, трохи пожовклі, вони прикрашають собою горішню полицю шафки; пані Пф. показала їх авт. з такими словами: "Бачте, надруковано — це ж справжній талант, та й заробіток міг бути непоганий". (Така суміш найвищого ідеалізму з відвертим матеріалізмом характерна для Пф-ів.— Авт.).

1. МИ ВИСТУПАЄМО!

Уже вісім місяців іде війна, а ми ще ні разу не вистрелили. Довгу й холодну зиму використано для муштри. Та ось настала війна, і ми вже кілька тижнів чекаємо наказу фюрера.

В Польщі йшли бої, а ми мусили стояти сторожею на Рейні; Норвегію й Данію зайняли, а нас туди не послали; дехто казав уже, що ми просидимо всю війну в Німеччині.

Ми стоїмо в невеличкому айфельському сільці. І ось 9 травня о 16.30 надходить наказ — виступати на захід. Тривога! Бігають вістовці, запрягають коней, усі пакують ранці, ми прощаємось із хазяями квартир, дякуємо їм, у малих дівчаток червоні заплакані очі — Німеччина виступає на захід, услід за сонцем, і стережися, Франціє!

Наш батальйон вирушає ввечері. Перед нами рухається військо, зразу за нами — теж, а зліва нас без кінця випереджають моторизовані колони. Ми маршируємо крізь ніч.

Ще тільки-тільки замрів світанок, коли повітря затремтіло від гуду моторів німецьких літаків, що летіли над нами, несучи західному сусідові ранковий привіт. А моторизовані частини все випереджають нас... "Німецьке військо на світанку перейшло кордони Голландії, Бельгії та Люксембургу й просувається далі на захід". Хтось прокричав це екстрене повідомлення, проїздячи повз нашу колону. Спалахує ентузіазм, ми махаємо руками нашим хоробрим пілотам, що летять і летять над нами.

2. МААС, 1940

Маас — це не річка. Це суцільна лавина вогню. Пагорби на обох берегах — наче вулкани, що вивергають вогонь.

Усі прикордонні прикриття на цій ідеальній для оборони місцевості використано. Де підвела природа, там допомогла техніка. Скрізь кулеметні гнізда: перед скелями, в розпадинах скель, у глибині їх. Невеличкі нори, видовбані, обмуровані, бетоновані, а дахом над ними громадяться п'ятдесят метрів тисячолітнього суцільного каменю.

3. ЕН, 1940

Сто двадцять пікірувальників співають свою залізну пісню! Сто двадцять пікірувальників летять через Ен!

Та жоден не знаходить своєї цілі.

Природа захистила лінію Вейгана густим туманом.

Вставай, невідомий піхотинцю, сьогодні ти повинен сам показати, що пройшов кращу, суворішу школу. Твій порив до перемоги повинен зломити найупертіший опір.

Коли спускатимешся з висот Шмен-де-Дам, думай про кров, що лилася тут.

Думай про те, що цим шляхом уже пройшли перед тобою тисячі. Ти — солдат 1940 року — повинен дійти ним до кінця.

Ти читав на пам'ятному камені: "Тут стояло село Елет, його зруйнували варвари". Які злочинні думки засліплюють твоїх ворогів, що й сьогодні вбачають варвара в тобі, людині, що б'ється за право на життя!

Рано-вранці 9 червня наша дивізія вже готова до наступу. Хлопці з іншого полку підуть в атаку на нашій ділянці. Ми приділені до дивізійного резерву.

Бойова тривога! Виходь!

Четверта година ранку. Ще очманілі від сну, вилазимо один за одним з намету. Починається діловита метушня.

4. ГЕРОЙ

Історія цього героя — приклад безстрашної відваги й самовідданості німецького офіцера. Нам казали, що офіцер повинен мати відвагу вмерти поперед своїх солдатів. Але ж кожен солдат у ту саму мить, коли ступає на бойовище й хапає ворога за горлянку, братається зі смертю. Він викидає страх геть із серця, його чуття враз загострюються до краю, а сили напружуються, як тятива лука, він падає в обійми примхливого щастя і, сам того не усвідомлюючи, відчуває, що тільки з відважним ідуть у спілку щастя й божа ласка. Нерішучих захоплює приклад відважних, а образ того єдиного, для кого безстрашність — основа життя, запалює вогонь хоробрості в серцях солдатів навколо нього. Такий був полковник Гюн-тер!

Ворог б'ється затято, підступно, а в оточенні відбивається до останку. Він майже ніколи не здається. Це сенегальці, вони тут у своїй стихії — майстри війни в чагарях. Мистецьки маскуючись за стовбурами дерев, за штучними чи природними стінами з листя, вони завжди окопуються там, де стежка чи галявина в лісі приваблює учасників атаки. Стріляють зовсім зблизька, майже кожен постріл влучний, майже кожна рана смертельна. Стрільці, що ховаються на деревах, теж здебільшого невидимі. Часто вони пропускають наших вояків повз себе, щоб потім убити ззаду. їх ніяк позбутися, вони допікають резервним підрозділам, зв'язківцям, штабам, артилеристам. Давно в оточенні, напівживі з голоду, вони вбивали поодиноких солдатів ще й через кілька днів після відступу своїх. Вони лежать, стоять або сидять, тулячись до стовбура, здебільшого ще й прикриті маскувальною сіткою, і чигають на здобич. А коли котрого викриють, то дикун здебільшого зразу помічає це, падає, мов лантух, згори і блискавично зникає в хащах.

6

Далі, далі, не можна затримуватись, особливо тут. Батальйон без прикриття крокує долиною. Хто зна, чи на висотах обабіч не засів ворог — далі, далі! Це ніби чудо: ніхто не перешкоджає нашому наступові. Французи, відступаючи, розграбували й поруйнували села.

"Он там нагорі видно Шмен-де-Дам,— тихо промовляє мій сусід — його батько поліг на світовій війні.— Це, напевне, долина Елети, тут його було поранено, коли він підносив їжу".

Широка автострада веде через долину Елети до широкого кряжа біля Шмен-де-Дам, що панує над нею. Обабіч дороги навряд чи знайдеться клаптик землі, не переораний снарядами в світову війну. Ніде не видно жодного великого дерева зі справжнім стовбуром. У 1917 році тут зовсім не було дерев — усі погинули під обстрілом. Відтоді з коріння пішов поріст, і з кожного пенька став кущ.

4 Генріх Белль, т. 2

97

Ми раз у раз поглядаємо на годинники. Ще раз усе вивіряється й виміряється. Останні нагадування, і ось тишу розтинає постріл. Атака! З узліссів, із-за чагарів стріляють німецькі гармати. Вогняний вал повільно котиться вгору схилом другого берега Ени. Вся долина вкрита хмарою диму, бувають хвилини, коли ми майже нічого не бачимо. Під сильним вогнем сапери підносять надувні плотики й переправляють піхоту. Починається тяжкий бій за форсування Ени й каналу. До дванадцятої години ми займаємо висоти другого берега, хоч ворог затято відбивається. Ми вже не бачимо нічого зі свого спостережного пункту. Висунутий уперед спостерігач і обидва радисти ще зранку пішли з піхотою. Пополудні надходить і для спостережного пункту та вогневої позиції наказ переміститись. Пече сонце. Ось ми вже й біля переправи. На висоті 163 обладнаємо новий спостережний пункт.

Авт., занадто небезсторонній в усьому, що стосується писання прози, воліє утриматись від коментування.

Підсумувавши всі об'єктивні відомості про А. й звівши всі суб'єктивні до якогось ядра, що більш-менш відповідало б об'єктивним, дійдемо висновку, що з нього напевне вийшов би досить добрий учитель фізкультури, який за сумісництвом міг би викладати й малювання. Але читачі вже давно знають, де приземлився він після кількох невдалих спроб знайти своє покликання в армії.

Але ж і там, як відомо, не дають попуску нікому, а надто тому, хто мусить починати військову кар'єру з самого низу й спершу вислужуватись на унтер-офіцера —єдиний службовий шлях, доступний для А., що "мусив з четвертого класу гімназії вернутись у народну школу" (Гойзер-старший). І тут треба задля справедливості сказати, що сімнадцятирічному А., який спершу подався добровольцем до трудової армії, а вже звідти в справжню казарму, почало трохи світати в голові. В листах додому (всі вони лежать у шафці, напоказ кожному) він пише: "Я хочу домогтися свого всупереч усім перешкодам, і навіть якщо не знаходжу в людях зичливості, не буду весь час тільки нарікати на них, тату й мамо, а прошу вас: коли я ступив на новий життєвий шлях, не сподівайтеся зразу побачити мене на його вершині". Сказано зовсім непогано, з приводу одного зауваження пані Пф., яка, вперше побачивши А. в формі, відразу уявила його "військовим аташе в Італії абощо".

Кінець кінцем, якщо приділити А. крихту поблажливості — а це завжди бажана річ — і бодай мінімум того, що мoжJ на б назвати справедливістю, та зважити на те, яке вкрай погане виховання дістав він, то вийде, що він був не така й нікчемна людина; і що далі від своєї рідні він опинявся, то кращий робився, бо на чужині ніхто не вбачав у ньому майбутнього кардин— чи адмірала. Все ж таки в армії він за півтора року став кандидатом на унтер-офіцерський чин; навіть якщо врахувати, що наближалась війна і це сприяло швидшому просуванню по службі, однаково це не так мало; а під час французької кампанії його підвищено на унтер-офіцера, і ось у цьому чині, "свіжоспечений", він з'явився на банкеті в Груйтеновій фірмі.

Надійних свідчень про те, як у Лені того вечора ожила любов до танців, немає— самі чутки та плітки, і ті й другі суперечливого характеру: зичливі, уїдливі, ревниві, поблажливі; якщо припустити, що з восьмої години вечора до четвертої ранку йшли до танцю десь від двадцяти чотирьох до тридцяти разів, а Лені покинула залу вдвох із А.