Груповий портрет з дамою - Белль Генріх
ой, що це я кажу... може, він і справді каліка, але ж того осколочка в його нозі так ніхто й не знайшов. Звісно, це ще не доводить, що його не існувало, та й могло бути, що річ зовсім не в осколочку, і пенсію йому кінець кінцем дали, і на вчителя він вивчився й так далі, але ось що чудне: Губерта за печінки брало, щойно покажеться Пфайфер, тягнучи ту свою ногу, а йому буцім ставало дедалі гірше, часом він закидав і про ампутацію, і справді нога в нього, либонь, потім трохи здерев'яніла,— але того осколочка "з мачинку завбільшки" так ніхто й ніколи не знайшов, не побачив навіть під найдосконалішим рентгеном, ніхто й ніколи. А тому Губерт якось і спитав його: "А звідки ти, власне, знаєш, що той осколочок завбільшки з мачинку, коли його ще ніхто ні разу не бачив?" Аргумент був, мушу сказати, убивчий — і Пфайфер тоді страшенно образився. Потім він із тієї мачинки зробив цілу життєву філософію, і школярі в Лісемі-ху тільки й чули, що про осколочок та про "річку Ліс", і так тривало десять, п'ятнадцять, двадцять років, а тоді Губерт знову сказав дуже дотепну річ — адже до нас доходили вісті про нього, бо ми всі з одного села й маємо там чимало родичів... отож Губерт і сказав: "Навіть як у нього справді там є осколочок, однаково я такої хитрющої ноги ще зроду не бачив: тягає та й тягає її, а тим часом ні про який бій і говорити не варт, я ж бо там був і знаю — ми йшли в третьому чи в четвертому ешелоні й навіть не дійшли до самого бою; з гармат, звісно, там стріляли, і все інше, одначе... що війна — паскудство, це ми всі знаємо, але щоб аж так страшно було там, як він розписує, то таки ні, та й тривало все те для нас тільки півтори доби, і хіба годиться коштом цього цілий вік жити?" Отож (тут Гойзер зітхнув), отож Вільгельмів син, Алоїз, і приперся на той банкет".
Авт. довелося двічі їздити до Лісеміха, щоб добути деяку фактичну інформацію про Алоїза. Розпитано двох рестораторів приблизно Алоїзового віку та їхніх дружин, які ще пам'ятали його; візит до священика виявився безрезультатний: той знав Пфайферів тільки з метричних книг, де вони "уперше згадуються 1756 року", а що Вільгельм Пфайфер кінець кінцем, хоча й аж у 1940 році, таки вибрався з села "не так завдяки своїй політичній діяльності, досить мізерній, як просто через те, що ми вже не хотіли терпіти його" (лісеміхський ресторатор Цімерман, 54 роки, статечний чоловік, якому можна вірити), пфайферівські сліди там майже затерлись; усі наявні свідки, на жаль, більш або менш небезсторонні: Марія ван Дорн, усі Гойзери, Лені (Маргрет не знає про Пфайферів нічого); свідчення обох зацікавлених партій розходяться не в фактичних даних, а тільки в їхній інтерпретації. Всі свідки з антиалоїзівської партії відзначають, що Алоїз — у цьому його біографія подібна до біографії Лені — чотирнадцяти років мусив покинути гімназію; Пфай-фери запевняють, ніби він "став жертвою" чиїхсь там "інтриг". Безперечне одне, хоча й цю його якість згадують під різними іронічними кутами зору: що він був "мальований красень". У Лені в кімнаті не висить жодної його фотографії, зате у Пфайферів — з десяток, і треба сказати: якщо вислів "мальований красень" має взагалі якийсь сенс, то до Алоїза він пасує. У нього були ясно-блакитні очі й темний, майже чорний чуб; у зв'язку з деякими вельми вульгарними расовими теоріями про Алоїзового чорного чуба дуже багато говорилося. Батько його був білявий, так само й мати, і решта предків (усі дальші відомості походять від батька й матері А.), про яких збереглася бодай якась згадка; оскільки всі відомі предки Пфайферів і Тольцемів (так звалася в дівоцтві Пфайфер) побачили світ у географічному трикутнику Лісе-м*х — Верпен — Тольцем (периметр двадцять сім кілометрів), то далеко їздити по довідки не було потреби. Дві рано померлі Алоїзові сестри, Берта й Кете, мали — як і його досі живий брат Генріх — світле, аж золотаве волосся. Певне, безглузді теревені про білявість та чорнявість були у Пфайферів з ранку й до вечора темою номер один; вони навіть ладні були вдатися до такої гидоти, як підозра на власних предків, щоб пояснити колір чуба А., і порпалися в парафіяльних метричних книгах у межах вищезгаданого географічного трикутника (що завдяки його обмеженим розмірам не вимагало великих видатків) та в книгах реєстрації громадянського стану (в окружному місті Верпені), щоб вишукати предків жіночої статі, яким би можна поставити на карб занесення — шляхом стрибка в гречку — темної масті в рід.
"Я пригадую,— каже про свою родину Генріх Пфайфер, і то без ніякої іронії,— що 1936 року в метричній книзі в Тольцемі нарешті таки викопали одну жінку, від якої мій брат міг успадкувати свого навдивовижу чорного чуба: таку собі Марію, записану лише на ім'я, без прізвища, бо її батько й мати були зазначені в книзі як "волоцюги".
Генріх Пф. живе зі своєю дружиною Гетті, в дів. Ірмс, у одноквартирному будиночку, в селищі фірми, де він служить, у переважно католицькому оточенні. Він має двох синів, Вільгельма й Карла, і збирається купити малолітражку. Одну ногу у Г. Пф. ампутовано по коліно; він чоловік досить приязний, хоча й трохи дратливий, що він пояснює "клопотами з купівлею".
Власне, в цьому географічному трикутнику темноволосі люди — зовсім не рідкість, побіжне зорове враження таке, що вони навіть переважають, у чому авт. мав змогу пересвідчитись на власні очі. Але у Пфайферів була ніби родинна легенда, фамільні гордощі, славлені на всю околицю як "знамените пфайферівське волосся"; жінку, що мала "пфайфе-рівські коси", вважали ніби за сподоблену великої ласки чи благословення, і вже в кожному разі за вродливу. А що під час розвідин у трикутнику Тольцем — Верпен — Лісеміх, як повідомляє Генріх Пфайфер, відкрито численні родинні зв'язки з Груйтенами (але не з Баркелями, бо ті вже кілька поколінь жили в місті), то авт. не здається неможливим, що й Лені якимсь чином могла дістати в спадок ті пфайферівсь-кі коси. І треба бути справедливими: чуб у А. був об'єктивно — так би мовити, з перукарського погляду — з біса гарний; густий, темний, хвилястий від природи. Цей останній факт знов-таки давав привід до всіляких гіпотез, бо типово пфайферівське волосся — як у Лені! — рівне-рівнісіньке і т. д. і т. ін.
Можна вважати за доведене фактами, що з цим Алоїзом із перших днів його життя забагато носилися. В цілковитій згоді з пфайферівськими звичаями, з вади вмить зробили чесноту й стали називати його "нашим циганчуком" —щоправда, тільки до 1933 р., а відтоді вважали його за "класично західний тип"; одначе автор хотів би підкреслити, що А. зовсім не належав до кельтського типу — для такого хибного висновку справді дає підставу те, що в кельтів іноді тралляються світлі очі в поєднанні з темним волоссям, проте А. бракувало_як виявиться незабаром — характерної кельтської чутливості й багатої уяви; коли вже визначати його расову приналежність, то він заслуговує хіба що назви "невдалий германець". Його всім показували, ним вихвалялися, цілі місяці, а то й роки називали "янголяточком", вигадували для нього, ще перше ніж він навчився як слід говорити, всілякі кар'єри, насамперед мистецькі, вже пишалися ним, як майбутнім великим скульптором, художником, архітектором (письменництво з'явилось у родинних планах аж згодом.— Авт.). Усе, що він робив, підносили трохи не до неба. А що з нього, звичайно, був "гарненький, як янголятко" служка в церкві (зазначити релігійну приналежність, либонь, нема потреби: за неї промовляє його ім'я), то всі тітки, кузини тощо вже бачили його в ролі "ченця-художника" чи навіть "абата-художника". Встановлено (з допомогою нині шістде-сятидвохрічної дружини лісеміхського ресторатора Номера, а також її свекрухи, вісімдесятиоднорічної бабусі Комерихи, яка славиться чудовою пам'яттю на ціле село), що поки А. був у Лісеміху церковним служкою, цебто з 1926 по 1933 рік, люди там ходили до церкви що рік, то більше. "Господи, та ми не то що в неділю, а часом і в будень на вручення ходили (який релігійний обряд малося на увазі під словом "вручення", поки що з'ясувати не пощастило.— Авт.), так то вже було втішно на те хлоп'ятко дивитись" (бабуся Комериха). Авторові довелося провести не одне інтерв'ю з паном Пфай-фером та його дружиною Маріанною, в дів. Тольцем. Про них самих досить буде сказати, що їхнє суспільне становище "на один щабель вище", ніж у їхнього сина Генріха: трохи більший стандартний будиночок, і автомобіль уже куплений. Пфайфер-старший уже не працює в школі, одержує вчительську пенсію, але ногу тягає й досі. Оскільки Пф-и — люди охочі поговорити, добути від них відомості про А. не становило труднощів. Усе, що коли вийшло з-під його рук, зберігається як святощі в скляній шафці; серед чотирнадцяти наявних там малюнків є два чи три вельми непоганих — виконані олівцем і підфарбовані аквареллю краєвиди околиць Лісемі-ха. Та надзвичайно пласка місцевість, де неминучі навіть на рівнинах нерівності рельєфу — скажімо, долини струмків — від шести до восьми метрів уже вважаються за дивину, здається, знов і знов надихала А. на малювання; а що там небо завжди неначе лежить на землі, дуже родючій землі, то А.— свідомо чи несвідомо, це, звичайно, вже годі з'ясувати — намагався розгадати таємницю світлових ефектів давньої нідерландської школи і в двох чи трьох малюнках спромігся підійти до неї досить близько, вельми своєрідно використавши як джерело освітлення Тольцемську цукроварню — перемістив її ближче до Лісеміха і в клубах білої пари над нею сховав сонце. Запевнення Пф-ів, ніби таких малюнків були цілі сотні, перевірити немає змоги, і їх узято до уваги більш-менш скептично. Кілька речей, змайстрованих руками А.— поличка для кактусів, шкатулочка, підставка для батькових люльок і здоровезна лампа (ажурне випилювання) справляють, м'яко кажучи, жалюгідне враження; крім того, там ще можна побачити з півдесятка досить почесних спортивних дипломів — усе легка атлетика й плавання — і грамоту лісе-міхського футбольного клубу. Навчання на муляра, що А. почав був у Вернені, та через півтора місяця мусив уже й кинути, пані Пф. назвала "практикою", яка не вдалася через "неймовірну брутальнісь хазяїна, що не хотів зрозуміти його передової ініціативи".
