Морське вовченя - Рід Томас Майн

Однак, скільки я не напружував слух, все-таки не почув нічого підозрілого. Не втерпівши, я обмацав черевики і все навколо. Я нічого не виявив. Все було так само, як і раніше. Ніяких змін. Я навіть обмацав підлогу своєї комірчини, однак безуспішно.

Остаточно збитий з пантелику, я довго лежав прислухаючись, але таємничий звук не поновився. Сон непомітно почав оволодівати мною, і я поринув у солодку дрімоту.

Раптом слух мій знову вловив на цей раз уже знайомі звуки. Я насторожився. Сумніву не лишалось — хтось шкребеться в черевиках. Та коли я кинувся до них, звуки припинились, ніби я налякав того, хто в них шкрябався. Я знову обмацав усе навколо, і знову даремно!

"Ага! — пробурмотів я, — тепер знаю хто це. Зовсім не краб — краб так хутко не втече. Злодій цей — миша". Дивно, чому я не догадався раніше! Я ж міг додуматись до цього і не хвилюватись. Адже це тільки миша.

Я знову ліг з наміром одразу ж заснути і не звертати уваги на мишей.

Але не встиг я вмоститись, як знову почулось шарудіння в кутку, і мені спало на думку, що миша може геть зіпсувати черевики. Хоч зараз вони мені були й непотрібні, однак я не хотів, щоб їх згризла миша. Я знову підвівся і кинувся її ловити. Та й на цей раз безуспішно. Я навіть не доторкнувся до тваринки. Чув лише, як вона продирається крізь щілину між бочкою з бренді і бортом корабля.

Взявши в руки черевики, я з прикрістю виявив, що майже половина верху зовсім з'їдена! Але ж це, мабуть, не під силу зробити одній миші за такий короткий час. Адже кілька хвилин тому я тримав черевики в своїх руках, і вони були цілісінькі. Може, тут було кілька мишей? Це цілком імовірно.

Щоб врятувати взуття від остаточного знищення і позбутися зайвих турбот, я забрав черевики з кутка і поставив у себе в головах, накривши зверху клаптем сукна. Після цього я вже міг спати спокійно.

Я задрімав, але незабаром мене щось налякало, і я знову прокинувся від ясного відчуття, що по мені щось повзе. Мені здалось, що по ногах у мене швидко пробігла якась істота.

Сну як і не було. Проте я не ворушився, а лежав, чекаючи, чи не повториться це знову.

Звичайно, я подумав, що то миша шукає черевики. Це почало мені набридати. Однак я добре знав, що ганятися за нею — марно, бо я не встигну поворухнутись, як вона шмигне в першу-ліпшу щілину. Тому я і вирішив лежати спокійніше, щоб вона ще раз вилізла на мене, і тоді схопити її без зайвої мороки. Я не збирався вбивати мишу, а хотів лише придавити її гарненько або поскубти за вухо, щоб вона більше не турбувала мене.

Довго я пролежав, нічого не чуючи і не відчуваючи, аж поки, зрештою, моє терпіння було винагороджено. З легких рухів у складах сукна на моїх ногах я зрозумів, що там щось бігає; мені навіть здалося, ніби я відчуваю тупіт маленьких лапок. Сукно заворушилось дужче, і я вже ясно відчув, що якась тваринка вилізла на мою ногу й підіймається по стегну. Ніби щось важче за мишу. Але думати було ніколи, — треба було схопити цю тварину.

Я простяг руку з розчепіреними пальцями, та… який жах!

Замість маленької ніжної мишки, яку я збирався придавити, моя рука стиснула потвору завбільшки майже як добряче кошеня. Не могло бути ніяких сумнівів — це був здоровенний страшний пацюк!

Розділ XXXVII

ПАЦЮКИ

Потвора зразу ж показала свою вдачу. Як тільки мої пальці торкнулись її гладенької шерсті, я вмить зрозумів, що це пацюк. Але кляте створіння ще й само підсилило враження, бо не встиг я прийняти руку, як його гострі зуби мало не наскрізь прокусили мені великий палець. І одразу в вухах у мене прозвучав різкий, загрозливий вереск.

Я мерщій відсмикнув руку і забився в куток комірчини, якомога далі від свого неприємного гостя. Там я причаївся, чекаючи, поки потвора забереться геть.

Нічого не почувши, я вирішив, що пацюк втік у другий кінець корабля. Цілком можливо, що він налякався не менше від мене. Та ні, я наляканий більше. Доказом цього є те, що у звірка вистачило здорового глузду, щоб вкусити мене, тоді як я зовсім втратив самовладання.

В цій короткій сутичці мій ворог переміг. Він не тільки налякав мене, а ще й дуже поранив. Палець болів дедалі більше. З ранки текла кров, бо я відчував, як вона, ніби клеєм, зліплює пальці.

Я міг би поставитись до цього спокійно, бо що таке, зрештою, укус пацюка? Але не в цьому річ. Мене тривожило питання: чи мій ворог зовсім утік, чи, може, він десь близько і ще повернеться?

А коли він повернеться, осмілівши від безкарної втечі, що тоді?

Вас, мабуть, це дивує? Але я справді все життя відчував до пацюків огиду, навіть більше — страх. Особливо в дитинстві. І хоч пізніше мені доводилось боротися з небезпечнішими тваринами, однак ніколи я не зазнавав такого страху, як тоді, коли натрапляв на звичайного всюдисущого пацюка. Коли я стикався з ним, то страх перемішувався в мене з огидою. Та й страх цей був не безпідставний, бо я знав чимало вірогідних випадків, коли пацюки нападали на людей. І не тільки на дітей, а й на дорослих. Немало поранених і хворих гинули від укусів цих бридких всеїдних потвор, які потім пожирали їхні трупи.

Багато таких історій я чув ще в дитячі роки, і цілком природно, що тепер вони спливли мені на думку. Я добре пам'ятав їх, і зараз ці спогади збудили в мені справжній жах. Та й пацюк був найбільшим з усіх, яких мені доводилось будь-коли зустрічати. Я аж не зразу повірив, що це пацюк. Він був завбільшки з кошеня.

Трохи заспокоївшись, я зав'язав палець ганчіркою, відірваною від сорочки. За кілька хвилин біль в пальці став нестерпним — адже укус пацюка не менш отруйний, ніж укус скорпіона, — і хоч ранка була невеличка, я передчував, що вона завдасть мені чималих мук.

Нічого й казати, що сон відлетів від мене надовго. Я так і не заснув майже до ранку, а потім щохвилини в тривозі прокидався від страшних снів: мені ввижалося, що пацюк чи краб хапає мене за горло.

Я довго лежав, прислухаючись, чи не повернеться тварина знову, однак до кінця ночі не помітив ніяких ознак її присутності. Мабуть, я таки добренько придавив пацюка, і це його налякало й відбило всяке бажання знову завітати сюди. Я втішав себе цією надією, — інакше зовсім не зміг би заснути.

Звичайно, тепер мені стало ясно, куди зникла друга половинка галети і хто саме погриз мої черевики. Я даремно підозрівав у цьому слабшого родича пацюка — мишу. Пацюк, мабуть, уже давно нишпорив навколо мене, тільки я не помічав його.

Протягом тих годин, коли я лежав без сну і прислухався, мене турбувала лише одна думка — що робити, коли пацюк повернеться? Як я знищу або хоч позбавлюсь цього нахабного гостя? Я охоче віддав би цілий рік життя за стальний або взагалі за який-небудь капкан, яким ловлять пацюків, та, на жаль, про це годі було й мріяти. Отже, мій мозок почав напружено шукати іншого способу вижити свого неприємного сусіду — кажу сусіду, бо більш ніж певен, що його кубло десь поблизу, можливо, десь футів за три від мого обличчя — найскоріше під ящиком з галетами або під бочкою з бренді.

Довго сушив я собі голову, та все не міг придумати, як зловити пацюка, не піддаючи небезпеці себе. Звичайно, я міг схопити його руками, коли він наблизиться до мене, так, як зробив раніше. Але в мене не було ніякого бажання повторювати цю спробу. Я знав, що пацюк утік крізь щілину між бочками.

Я гадав, що пацюк повертатиметься неодмінно тим же шляхом. Отже, якщо позатикати кусками сукна всі отвори, крім одного, а потім, впустивши пацюка, закрити і останній отвір, щоб позбавити його можливості втекти, то він буде в пастці. Але ж тоді і я опинюсь у скрутному становищі, бо теж потраплю в пастку. Я лишусь наодинці з своїм ворогом і змушений буду знищити його власними руками. Звичайно, я певен, що подолаю і вб'ю пацюка. Я дужчий і зможу задушити його руками, але він кусатиметься, а з мене досить і тієї рани, що вже є, щоб уникати такого двобою.

Як обійтись без капкана? Думка ця не давала мені спокою, і я, забувши про сон, лежав, з жахом чекаючи повернення свого ворога. Думав, думав, але так нічого й не придумав.

Був уже ранок, коли, змучений страхом і думками, я поринув у напівдрімоту-напівсон. Як же все-таки позбутися цієї клятої тварюки, що завдала мені стільки турбот і тривог?

Розділ XXXVIII

ВСЕ ЗА ПАСТКУ!

Неспокійний сон тривав кілька годин. Прокинувшись, я знову почав думати про цього проклятого пацюка" Власне, самого болю було досить, щоб розбудити мене. Уже не тільки палець, а й уся рука спухла й нила. Ніяких ліків я не мав і тому мусив терпіти. Знаючи, що запалення швидко мине й тоді стане легше, я зібрав усю свою мужність. Але малі біди відступають перед великою. Так було й зі мною. Страх перед поверненням пацюка непокоїв мене набагато більше, ніж рана. Він поглинув усю мою увагу, і я майже забув про біль у пальці.

Не встиг я прокинутися, як думки мої знову повернулись до того, щоб так чи інакше спіймати свого мучителя. Я був більш ніж певен, що пацюк повернеться, бо вже помічав ознаки його присутності. Погода все ще була тиха, і це давало мені змогу виразно чути всякі випадкові звуки. Мені вчувалося ніби дрібне тупотіння по кришці порожнього ящика. Разів зо два до мене долинув різкий звук — характерний писк пацюків. Нема нічого огиднішого за цей писк, а в той час він здався мені вдвоє огиднішим. Ви, може, будете сміятися з цих дитячих страхів, але я нічого не міг вдіяти з собою, не міг позбутись передчуття, що сусідство пацюка становить загрозу для мого життя, і, як ви побачите далі, це передчуття було не даремним.

Я боявся, що пацюк нападе, коли я спатиму. Поки я не сплю, він мені не страшний. Він може мене знову вкусити, та все це дрібниці. Так чи інакше, я знищу його. Але уявіть собі, що я міцно заснув, і мерзенне створіння хапає мене за горло! Ось які думки мучили мене. Я ж не можу весь час не спати. Я не зможу заснути спокійно, поки не буде знищений пацюк, і тому це необхідно зробити якнайскоріше.

Боячись за життя, я без кінця думав, до чого вдатися, і не придумав нічого іншого, як те, що треба спіймати потвору і задушити. Якби тільки вдалося схопити її за горло, щоб вона не змогла мене вкусити, а все інше вже буде просто. Але саме це й було дуже важко. Адже хапати пацюка доведеться в темряві, навпомацки, і він, звичайно, скористається з цього.