Вечірні розмови на острові - Стівенсон Роберт Луїс
Слово летить так швидко, а всі люди так люблять теревенити та розносити новини, що якби він навіть сховався на північному кінці Кауаї або на південному кінці Кау, чаклун менш як за місяць про те почув би й звів його зі світу. Тому він зробив те, що здавалось найрозважнішим, — найнявся матросом на місце того, котрий потонув.
З одного боку, корабель був непоганим місцем, їжа сита й досхочу, щодня галети й солона воловина, а двічі на тиждень юшка з гороху та бабка з борошна й лою, так що Кеола навіть розгладнув. І капітан був добрий чоловік, і матроси не гірші за інших білих. Біда була з помічником капітана; Кеола ще не стрічав людини, якій було б так важко догодити: помічник лаяв і бив його за діло й без діла. А бився він дуже болюче, бо був чоловік дужий, і лаявся словами, немисленними для Кеоли, що походив із доброго роду й звик до пошани. А що було найгірше з усього, так це те, що, як тільки Кеола знайде нагоду поспати, зразу де не візьметься помічник і розбудить його уривком линви. Кеола бачив, що цьому кінця не буде, й Уже наважився втекти.
Десь за місяць після відплиття з Гонолулу вони побачили суходіл. Була погожа зоряна ніч, і море гладеньке, і пасатний вітер віяв рівно, коли з навітряного борту з'явився острів — [157] смужечка пальм над самою водою. Капітан і помічник подивились на острів у бінокль, сказали, як він називається, й почали говорити про нього, стоячи біля стерна, а стернував саме Кеола. Цього острова, мабуть, іще не навідували-торгівці. Капітан гадав, що на цьому острові взагалі нема людей, але помічник був іншої думки.
— Я б і цента не дав за той довідник. Я тут пропливав якось уночі на шхуні "Юджині"; ніч була достоту як оця, тубільці саме ловили рибу зі смолоскипами, і берег жарів вогнями, ніби яке місто.
— Ну що ж, — сказав капітан, — острів з навітряного борту, он великий мис, за мапою тут нема ніяких рифів, тож минімо його з завітряного боку. Гей ти, держи під вітер, кому сказано! — гукнув він до Кеоли, який так заслухався, що забув стернувати.
А помічник вилаяв його, сказав, що з Кеоли нема й не буде пуття і що як він почастує його шворнем, то Кеола й дуба вріже.
Тоді капітан із помічником зайшли до рубки, зоставивши Кеолу самого.
"Цей острів підходить для мене якнайкраще, — подумав він, — бо якщо тут нема торгівців, то помічник ніколи не з'явиться. Що ж до Каламаке, то навряд чи він може дістатись аж сюди".
І почав спрямовувати шхуну ближче до острова. Робити це треба було дуже помалу, бо з цими білими людьми, надто з помічником, ніколи не вгадаєш, чого від них чекати: наче міцно сплять, а чи тільки прикидаються, та тільки-но хоч одне вітрило лясне, вони зразу схоплюються і з уривком линви накидаються на тебе. Отож Кеола повертав шхуну потрошечку й пильнував, щоб вона не збавляла ходу. І ось земля вже опинилась недалечке за бортом, а шум прибою погучнішав.
І враз помічник вихопивсь на верх рубки.
— Ти що робиш!? — загорлав він. — Викинеш судно на берег!
І стрибнув на Кеолу, а Кеола теж стрибнув — тільки через поруччя — й плюснувсь у всіяне зірками море. А коли виринув, шхуна вже верталась на свій курс, за стерном стояв сам помічник, і Кеола почув, як він горлає прокльони. З завітряного боку острова море було зовсім спокійне, вода — тепла, акул Кеола не боявся, бо мав при собі матроського ножа. Недалеко попереду ланцюжок дерев переривався, там було щось схоже на війстя до гавані; Кеолу підхопила припливна течія і внесла [158] в те війстя. Щойно він був у морі, а за хвильку опинився в лагуні, вплив у широку мілку водойму, що яскріла тисячами зірок, а довкруг неї було кільце суходолу з ланцюжком кокосових пальм. І Кеола зчудувався, бо про такі острови він іще зроду не чув.
Той час, що його Кеола пробув на цьому острові, ділився на дві частини: першу — коли він був сам, і другу — коли він жив там із плем'ям. Спочатку він обходив увесь острів, шукаючи людей, і не знайшов ні душі — лише кілька хатин, що стояли купкою, та сліди вогнищ. Але попіл у тих вогнищах був уже холодний, майже позмиваний дощами, а вітри повалили декотрі з хатин. Там він і оселився: зробив лучок добувати вогонь, і гачок із скойки, й ловив та пік на вогні рибу, й лазив на пальми по недостиглі кокосові горіхи, щоб пити їхній сік, бо на всьому острові не було питної води. Дні тяглися довго, а ночі були суцільним страхіттям. Він зробив каганець із кокосової шкаралупи, а гніт — із жмутика волокна й добував олію з достиглих горіхів. Коли наставав вечір, він зачинявся в хатині, засвічував каганець і лежав, тремтячи, до самого ранку. Не раз йому спадало на думку, що краще було б лежати на дні моря, щоб його кістки там качались разом з іншими.
Весь цей час він пробув на внутрішньому березі острова, бо хатини стояли над лагуною, та й найкращі пальми росли саме там, а в лагуні було вдосталь риби. На морський берег він вийшов тільки раз, і тільки раз оглянув той берег, і вернувся, тремтячи. Бо ясний пісок, і розкидані всюди скойки, і палюче сонце, і прибій збудили в ньому тяжкі спогади.
"Не може цього бути, — думав він, — а проте — як схоже! І звідки мені знати? Оті білі люди, хоча вони й кажуть, ніби завжди знають, де саме пливуть, теж, напевне, багато чого роблять навмання. Отож хіба не може бути, що ми пливли по колу і опинились недалечко від Молокаї, а це — той самий берег, де мій тесть збирає свої долари?"
Відтоді він поводився дуже обачно й тримався берега лагуни.
Десь через місяць прибули нарешті острів'яни — шість великих пірог, повних люду. Були вони поставні, доброї породи й говорили мовою, дуже відмінною від мови Гаванських островів, але й схожих слів було багато, так що Кеола досить легко розумів їх. Крім того, чоловіки були дуже чемні, а жінки Дуже приязні; вони ласкаво прийняли Кеолу, збудували йому хатину й дали дружину, але що дивувало його найдужче, [159] так це те, що його ніколи не посилали працювати разом з молоддю.
Ця частина Кеолиного життя на острові знов же поділилась на три відтинки. В першому він був дуже сумний, потім настав відтинок, у якому він був дуже веселий. А наостанці був третій, коли Кеола тремтів зі страху так, як більш ніхто на всіх чотирьох океанах.
Причиною смутку в першому відтинку була та дівчина, яку йому дали за дружину. Він не мав певності щодо острова, не був цілком певен і за мову, бо тоді, коли прилітав сюди з чаклуном на маті, чув ту мову зовсім недовго. Але щодо своєї дружини він не міг мати ніякого сумніву: це була та сама дівчина, що з криком утікала від нього в ліс. Отже, він стільки проплив морем, а міг би любісінько лишатись на Молокаї; він покинув дім, дружину й усіх друзів заради того, щоб утекти від свого ворога, і ось попав не абикуди, а саме на мисливські вгіддя того самого чаклуна, на той берег, де колись ходив невидимий. Саме в ті дні він найбільше тримався берега лагуни й по змозі не виходив із хатини.
Другий відтинок був такий веселий для нього завдяки тому, що він почув від дружини та від острів'янських ватагів. Сам Кеола говорив небагато. Він не мав великої певності щодо своїх нових друзів — вони здавалися йому занадто чемними, як на людей з добрими намірами, а він, відколи ближче познайомився зі своїм тестем, став куди обачнішою людиною. Тому він не розповів їм про себе нічого, тільки сказав, як його звуть, та якого він роду, та що прибув сюди з Восьми островів, і що ті острови дуже гарне місце. І про палац короля в Гонолулу, і про те, що він найперший приятель короля та місіонерів. Але він багато розпитував і чимало довідався. Острів, де він опинився, називається Островом Голосів; він належить плем'ю, але живе воно на іншому, за три години морського шляху на півдні. Там плем'я живе й має постійні оселі, то багатий острів, там є яйця, кури, свині, торговельні судна привозять туди ром і тютюн. Саме до того острова пливла шхуна, коли Кеола втік із неї; там, на острові, помер помічник каштана, отой білий дурень. Бо на тому острові саме почалась пора хвороб, коли туди прийшла шхуна: в ту пору риба в лагуні стає отруйна, і кожен, хто її попоїсть, весь розпухає й помирає. Помічникові про те сказали; він бачив, як ладнають піроги, бо в цю пору люди покидають свій острів і пливуть сюди, на Острів Голосів; але ж він був дурний, як усі білі, бо вони вірять тільки в те, що кажуть самі, отож піймав таку рибину, зварив її, з'їв, розпух і помер. Це була [160] добра новина для Кеоли. Що ж до Острова Голосів, то він майже цілий рік безлюдний: тільки час від часу сюди припливають пірогою кілька чоловік по копру, а в погану пору, коли риба на головному острові стає отруйна, тут живе все плем'я. Острів дістав таку назву від однієї дивовижі: як видно, весь зовнішній — морський — берег заселений якимись невидимими чортами, вдень і вночі можна чути, як вони розмовляють між собою дивними мовами, вдень і вночі на березі спалахують і гаснуть невеличкі вогнища, і яка причина всіх тих подій, ніхто не може збагнути. Кеола спитав їх, чи буває таке й на їхньому головному острові, де вони живуть постійно, і вони відповіли, що ні, там такого нема, та й на жодному з сотні чи й більше островів, які лежать у морі по сусідству, теж нема. Таке буває тільки на Острові Голосів. Йому сказали також, що ці голоси та вогні можна чути й бачити тільки на морському березі та на узліссі понад морем, а над лагуною можна прожити дві тисячі років (якби людина могла жити так довго), і ніщо тебе ні разу не потурбує. Та й на морському березі ті чорти нікого не кривдять, якщо їх не займати. Тільки одного разу один ватаг пожбурив списом на такий голос, а того ж дня ввечері впав з кокосової пальми й убився на смерть.
Кеола багато передумав на самоті. Він розумів, що буде в безпеці, коли плем'я повернеться на головний острів, та й тепер він, можна сказати, в безпеці, поки тримається над лагуною, а проте радий був би досягти ще більшої безпеки, якщо тільки зможе. Тому він сказав головному ватагові, що якось уже був на острові, ураженому таким самим лихом, і там острів'яни знайшли спосіб позбутись цього клопоту.
— Там у хащах росли певні дерева, — сказав він, — і ті чорти, як видно, прилітали сюди по їхнє листя. Отож острів'яни повирубували всі такі дерева, де лишень знайшли їх, і чорти більше не з'являлись.
Його спитали, які ж то були дерева, і він показав їм те дерево, що листя з нього палив Каламаке.
