Вечірні розмови на острові - Стівенсон Роберт Луїс
— Тільки залишиш мене в самотині животіти день за днем, аж поки настане час розплати.
— Ти нічого не розумієш, — відмовила Кокуа. — Я не проста неписьменна дівчина — я вчилася в школі в Гонолулу. Я врятую свого коханого чоловіка. Один цент, сказав ти? Але хіба самі тільки американські гроші ходять на світі? В Англії, наприклад, є монета, яка називається фартинг, і вона дорівнює приблизно половиш цента. Ох, горе, горе! — вигукнула Кокуа. — Ні, це нам не допоможе: адже той, хто купить пляшку на фартинг, уже пропав, а хіба знайдеться хоч один такий відважний чоловік, як мій Кеаве! Але є ще Франція, і там ходить дрібна монета під назвою сантим, і цих сантимів дають п'ять чи шість за один цент. Нічого кращого не придумаєш. Збирайся, Кеаве, і поїдьмо на французькі острови. Сядемо на корабель, і вій швидко приставить нас на Таїті. А там уже можна буде продати пляшку за чотири сантими, за три, за два, за один сантим. Подумай: є змога ще чотири рази продати пляшку, і нас двоє, щоб узятися за це! Ну ж, поцілуй мене, мій Кеаве, і прожени тривогу. Кокуа не дасть тебе скривдити.
— Ти божий дар! — вигукнув Кеаве. — Не вірю я, щоб Господь міг покарати мене за те, що я побажав заволодіти таким скарбом! [138]
Хай же все буде, як ти сказала: вези мене, куди надумала, доручаю тобі своє життя і свій порятунок.
Від світання Кокуа почала лаштуватися в дорогу: взяла скриньку Кеаве, яку він брав у плавбу, і найперш поклала в куток на саме дно пляшку, а згори примістила найдорожчі шати й найдивовижніші дрібнички, що були в домі.
— Адже нас повинні вважати багачами, — сказала вона, — а то хто повірить у чарівну пляшку?
Збираючись у дорогу, Кокуа весь час була весела, як пташка, і лише часом, коли нишком позирала на чоловіка, її погляд каламутила сльоза; і тоді, підбігши до нього, вона ніжно його цілувала. А в Кеаве наче камінь з душі спав; тепер, коли він відкрив свою таємницю Кокуа й перед ним блиснув промінь надії, він наче відродився; ноги його знову легко ступали по землі, і він уже більше не зітхав. Але все-таки страх не зовсім облишив його; часом надія починала згасати в ньому, як ото гасне на вітрі слабенький вогник свічки, і тоді перед очима знову бушувало пекельне полум'я і колихалися вогняні омахи.
Вони тут-таки пустили чутку, що вирушають для розваги мандрувати в Штати, і вісі непомалу цьому здивувалися, але якби хто дізнався про істину, то, певно, здивувався б іще дужче. І от Кеаве й Кокуа відпливли на пароплаві "Ковчег" до Гонолулу, а звідти разом з натовпом білих пасажирів на "Юматіллі" — до Сан-Франциско і там пересіли на поштову бригантину "Птах тропіків", яка приставила їх у Папеете — головне поселення французів на південних островах. Подорож була приємна, і з супутнім пасатом вони сонячного дня прибули на місце і побачили риф, об який розбивався прибій, і Мотуїті* з його високими пальмами, і шхуну, шо линула понад берегом, і білі будівлі міста, що розляглося біля самого берега в затінку зелених дерев, а за ним — високі гори й хмари Таїті — острова мудреців.
Розміркувавши, вони вирішили, що найрозумніше буде заорендувати будинок. Так вони й зробили й оселилися навпроти англійського консулату, щоб одразу похизуватися грішми й привернути увагу кіньми та екіпажами. Все це давалося їм заіграшкн: адже в них була пляшка, а Кокуа виявилася куди хоробрішою за Кеаве і з будь-якої нагоди вимагала від чорта то двадцять доларів, а то й цілих сто. Так вони дуже швидко стали відомими всьому місту, і про цих новоприбулих гавайців, про їхніх верхових коней та екіпажі, про ошатні вбрання та Дорогі оздоби Кокуа точилося чимало розмов.
Вони досить швидко освоїлися з таїтянською мовою, бо [139] вона, по суті, дуже схожа на гаванську і відрізняється лише кількома звуками, а, навчившись її, одразу почали пропонувати людям свою пляшку. Ну, ви, звичайно, розумієте, що навіть приступитися до такого діла не дуже просто; не дуже просто переконати людей, що ви справді ладні продати їм за чотири сантими джерело юнацького здоров'я і невичерпного багатства. Доводилося говорити і про небезпеки, що крилися в пляшці, після чого люди або зовсім переставали їм вірити й тільки сміялися, або лякалися такої темної оборудки, хмурніли й поспішали геть від цих Кеаве й Кокуа, що зв'язалися з сатаною. І от, не домігшися ніяких успіхів у своєму задумі, подружжя стало помічати, що в місті їх цураються. Діти, побачивши гавайців, з вереском сахалися хто куди — а для Кокуа це було наче ніж у серце, — католики при зустрічі з ними хрестилися, і мало-помалу всі, наче змовившись, стали їх уникати.
Вони занепали на дусі. Провівши цілий день у зажурі, сиділи вночі без сну у своєму новому домі й не обмінювалися жодним словом; тільки ридання Кокуа інколи раптом порушували тишу. Часом вони починали молитись Богу, часом, діставши пляшку, ставили її на підлогу й цілий вечір сиділи так, дивлячись, як тріпоче всередині її невиразна тінь. У такі хвилини страх заважав їм лягти в ліжко, і сон довго не стуляв їм очей, а коли бувало, що хтось із них задрімає, то, прокинувшись, чує приглушений плач з темряви або ж помічає, що залишився в самоті, — бо кожне з них прагне втекти з дому, далі від пляшки, воліючи поблукати під бананами на подвір'ї або прогулятися берегом моря при місячному сяйві.
Так от і сталося однієї ночі: Кокуа прокинулась, а Кеаве не було. Вона помацала біля себе, але його місце встигло охолонути, їй стало лячно, вона підвелася й сіла на ложі, В щілини між віконницями просмикувалося бліде світло місяця. Воно освітлювало кімнату, ї Кокуа вгледіла пляшку, що стояла долі. За вікнами вирувала негода, високі дерева перед будинком журливо ригали під вітром, і опале листя шелестіло на підлозі веранди. Але в цьому шумі вухо Кокуа вловило й інші звуки — жалібний, наче передсмертний, стогін чи то людини, чи то тварини, — і вони пройняли її до самого серця. Вона тихенько встала, прочинила двері й визирнула в залитий місяцем сад. Там, під банановим деревом, уткнувшись обличчям у землю, лежав Кеаве, і з грудей його рвалися стогони.
Хотіла була Кокуа кинутися до чоловіка й утішити його, аж раптом нова думка прикувала її до місця. Кеаве завжди [140] намагався бути мужнім в очах дружини, тож не годиться їй у хвилину його слабкості стати свідком його сорому. Ця думка примусила її повернутися в дім.
"Боже праведний! — думала Кокуа. — Яка безтурботна я була, яка нікчемна! Адже це йому, а не мені загрожує геєна вогненна; адже це він, а не я, накликав прокляття на свою душу. Ради мене, ради свого кохання до такого жалюгідного, безпорадного створіння; бачить він тепер перед собою — о горе! — вогняні ворота пекла і, лежачи на свіжому вітрі в місячному сяйві, вдихає смердючий пекельний дим! А я ж, тупа й нечутлива, досі не розуміла, в чому мій обов'язок! А може, й розуміла, та сахалася його? Але тепер, поки ще не пізно, своєю рукою принесу я свою душу на жертовник кохання; тепер я скажу "прощавай!" білим сходинкам, що ведуть до раю, і моїм дорогим друзям, які мене там чекають. Кохання за кохання, і нехай моє кохання дорівняється з його коханням! Душу за душу, і нехай гине моя, а не його!"
Кокуа була жінка вправна й моторна і вдягнулась в одну мить. Потім вона взяла дрібні монетки — ті дорогоцінні сантими, які в них лежали напоготові; в обігу цих монет було мало, і вони запаслися ними в банку.
Коли Кокуа вийшла на вулицю, вітер уже нагнав на небо хмари, і вони затьмарили місяць. Місто спало, і Кокуа не знала, в який бік податися; аж тут вона почула, що в тіні під деревами хтось бухикає.
— Діду, — спитала Кокуа, — що ти тут робиш такої негожої ночі?
Старого душив кашель, він насилу міг говорити, але все-таки Кокуа розібрала, що він убогий, і старий, і чужий у цих краях.
— Чи не зробиш ти мені послуги? — запитала Кокуа. — Ти тут чужий, і я чужа; ти старий, а я молода. Допоможи дочці Гаваїв.
— А, тож ти чарівниця з восьми островів! — сказав старий. —І ти хочеш заманути у свої сіті душу навіть такого діда, як я? Але я вже чув про тебе і не боюся твоїх лихих чарів.
— Сядьмо тут, — сказала Кокуа, — і дозволь, я розповім тобі одну бувальщину. — І вона виклала йому все, що сталося з Кеаве, від початку й до кінця.
— І ось, — сказала вона, — я його дружина, і щоб здобути мене, він погубив свою безсмертну душу. То що ж мені тепер Робити? Якщо я сама попрошу продати мені пляшку, він не згодиться. Та якщо це запропонуєш йому ти, він залюбки продасть її. А я чекатиму тут. Ти купиш пляшку за чотири [141] сантими, а я перекуплю її у тебе за три, і нехай допоможе Бог мені, бідолашній!
— Якщо ти мене обдуриш, — сказав старий, — хай Господь покарає тебе смертю.
— Хай покарає! — вигукнула Кокуа. — Не сумнівайся, діду! Я не можу тебе зрадити: Господь цього не допустить.
— Дай мені чотири сантими і чекай мене тут, — сказав старий.
Та коли Кокуа залишилася на вулиці сама, її взяв страх. Вітер завивав у верхів'ях дерев, і їй здавалося, що вона чує, як гуготить пекельне полум'я; вуличний ліхтар кидав рухливі тіні, і їй здавалося, що це тягнуться до неї захланні руки нечистого. Якби вона мала силу, то дременула б звідси, закричала б, але в неї перехопило дух; воістину не могла вона ні скрикнути, ні зрушити з місця і стояла посеред вулиці, тремтячи, як злякана дитина.
Аж це вона побачила, що дід повертається, і в руці у нього пляшка.
— Я виконав твоє прохання, — сказав він. — Твій чоловік плакав з радощів, як мала дитина, коли я від нього йшов. Цю ніч він спатиме спокійно.
І старий простяг Кокуа пляшку.
— Постривай! — задихаючись, промовила Кокуа. — Як уже ти зв'язався з нечистою силою, то нехай хоч не даремно. Перш ніж ти віддаси мені пляшку, накажи їй зцілити тебе від бухикання.
— Я стара людина, і негоже мені, стоячи однією ногою в могилі, приймати милості від диявола, — сказав дід. — Ну, що ж ти? Чого не береш пляшки? Ти що, передумала?
— Ні, не передумала! — вигукнула Кокуа. — Просто я ослабла. Почекай ще трохи. Рука моя не піднімається, і я вся тремчу зі страху перед цією клятою пляшкою. Постривай ще трохи, дай мені зібратися на дусі.
Старій співчутливо глянув на Кокуа.
— Бідолашна дитина! — сказав він. — Тобі страшно, твоє серце чує біду.