Вечірні розмови на острові - Стівенсон Роберт Луїс

Кеаве впізнав боцманів голос і здивувався: коли це той устиг так нализатися?..

Нарешті в освіт вуличного ліхтаря вступив, заточуючись, боцман. Сатанинська пляшка була схована під бушлатом, застебнутим на всі ґудзики. А в руці він тримав другу пляшку, і, підходячи ближче, раз у раз прикладався до неї.

— Я бачу, — сказав Кеаве, — ти її дістав.

— Не чіпай! — гукнув боцман, відскакуючи назад. — Підступиш ближче — всі зуби тобі повибиваю. Хотів чужими руками жар загрібати?

— Що це ти кажеш! — здивувався Кеаве.

— Що я кажу? — повторив боцман. — Ця пляшка мені дуже подобається, от що. Оце я й кажу. Як дісталася вона мені за Два сантими, я й сам не второпаю. Але будь спокійний — ти її за один сантим не купиш.

— То ти не хочеш її продавати? — видихнув із себе Кеаве.

— Ні, сер! — вигукнув боцман. — Та ковтком рому я тебе, Бог з тобою, почастую.

— Але кажу ж тобі: той, хто володітиме цією пляшкою, попаде в пекло.

— А я так і так туди попаду, — відказав моряк. — Тільки Для подорожі в пекло кращого приятеля, як ця пляшка, я й*6 не зустрічав. Ні, сер! — вигукнув він знову. — Це тепер моя "ляшка, а ти йди собі звідціля, може, виловиш другу. [147]

— Та невже ти правду кажеш! — скрикнув Кеаве. — Заклинаю тебе, ради твого ж спасіння продай її мені!

— Чхав я на твої байки, — відповів боцман. — Ти мав мене за дурня, та ба — сам тепер бачиш, що мене не обморочиш. Ну та годі, кінець. Не хочеш хильнути рому — сам вип'ю. За твоє здоров'я, голубе, і бувай!

І він подався до середмістя, а разом з ним пішла з нашого оповідання і пляшка.

А Кеаве, наче на крилах вітру, полетів до Кокуа, і великої радості була сповнена для них ця ніч, і у великих гараздах проминали відтоді їхні дні в "Осяйному домі".

ОСТРІВ ГОЛОСІВ

Кеола був одружений з Легуа, дочкою Каламаке, чаклуна острова Молокаї, й жив разом із тестем. Не було людини, розумнішої за цього ворожбита: він умів читати по зорях, він міг провіщати майбутнє по тілах померлих і за допомогою лихих сил; він міг сам ходити в найвищі гори острова, царство демонів, і там наставляти пастки на духів старовини.

Через це ні до кого в усьому Гавайському королівстві не ходило так багато людей просити поради. Обачливі люди без його порад нічого не купували й не продавали, не одружувались і не планували свого життя, не порадившися з ним; і сам король аж двічі викликав його на Кону шукати скарбів Камегамега*. І нікого не боялися так, як його, бо з його ворогів декотрі зниділи у хворобах через його заклинання, а декотрі звітрились невідомо куди, так що й сліду не лишилось, і люди марно шукали бодай кісточки з них. Подейкували, що він володіє мистецтвом або хистом давніх героїв, Його бачили вночі в горах, як він переступає з бескида на бескид, і в лісі, як він там ходить, а голова й плечі видніють аж над деревами.

! на вигляд цей Каламаке був незвичайний. Він був чистокровний нащадок найкращих родів Молокаї й Мауї, а проте біліший на виду за будь-якого чужинця; волосся його мало колір сухої трави, а очі були червоні й майже сліпі, так Що на островах аж приказка з'явилася: "Сліпий, як той Каламаке, що може бачити крізь завтрашній день".

Про всі ці подвиги свого тестя Кеола знав дещо з чуток, ще про дещо здогадувався, а решта була йому невідома. Але йому [149] не давала спокою одна річ. Каламаке не ощадив ні на чому — ні на їжі, ні на трунках, ні на одежі — і за все платив новенькими блискучими доларами. "Блищить, як Каламаків долар", — це була ще одна приказка на Вісьмох островах*. А проте він ніколи нічого не продавав, не вирощував, не позичав — хіба часом діставав плату за своє чаклування, — і годі було збагнути, звідки в нього стільки срібних монет.

І от якось склалося так, що Кеолина дружина подалася в гості до Каунакакаї, на завітряний бік острова, а чоловіки вирядились у море по рибу. Але Кеола був ледацюга, тож він лежав на веранді й дивився, як прибій накочується на берег, а над скелею кружляють птахи. А в голові стриміла невідчепна думка: думка про блискучі долари. Лягаючи спати, він дивувався з того, що їх так багато, а прокидаючись уранці — з того, що вони такі блискучі, але з думки вони йому не йшли ніколи. Але чомусь якраз того дня він у душі певен був, що дізнається щось. Бо він неначе постеріг, де Каламаке тримає свій скарб, — то була конторка з замками коло стіни у вітальні, під літографованим портретом Камегамега П'ятого та фотографією королеви Вікторії в короні; і ось не далі як напередодні ввечері він знайшов нагоду зазирнути туди й побачив, що торба лежить там порожня. А сьогодні якраз мав прийти пароплав: Кеола вже бачив його дим за Калаупапою, тож він скоро прибуде з запасами краму на цілий місяць, консервованою лососиною й джином та всілякими рідкісними розкошами для Каламаке.

"Отож якщо він сьогодні матиме чим платити за куплене, — міркував собі Кеола, — я напевне знатиму, що він чаклун, а ті долари — з чортової кишені".

І саме при цій думці ззаду підійшов до нього тесть із виразом досади на обличчі.

— То пароплав? — спитав він.

— Так, — відповів Кеола. — Йому лишається зайти до Пелекуну, а потім він буде в нас.

— Тоді нічого не вдієш, — сказав Каламаке, — доведеться поділитись із тобою таємницею, Кеоло, бо я не маю для цього когось кращого. Ходімо в дім.

Отож вони разом увійшли до вітальні, дуже гарно прибраної кімнати, обклеєної шпалерами й завішаної літографіями; там було крісло-гойдалка, стіл і софа європейського взірця. Крім того — полиця з книжками, родинна Біблія посеред столу й конторка з замками коло стіни, так що будь-хто міг бачити, що це дім людини заможної.

Каламаке загадав Кеолі позачиняти віконниці, а сам позамикав [150] усі двері й підняв стільницю конторки. Витяг звідти два разки намиста зі скойок та різних амулетів, жмут якогось сухого зілля, сухого листя з дерев і зелену галузку пальми.

— Те, що я збираюсь робити, — сказав він, — дивніше за будь-яке диво. В давнину були мудрі люди; вони творили дива і ще багато чого, але то було вночі, в темряві, під належними зорями й на відлюдді. А я хочу те саме зробити отут у своєму домі, під ясним оком дня.

По цих словах він поклав Біблію під подушку на софі, так, що всю книжку закрило, видобув теж із конторки мату напрочуд тонкого ткання й наклав купу зілля та листя на пісок у бляшаній жарівні. А потім вони з Кеолою понадівали намисто й поставали на протилежних ріжках мати.

— Надходить час, — сказав чаклун. — Не лякайся.

Тоді підпалив зілля та листя й щось замурмотів, помахуючи пальмовою гілкою. Спочатку в кімнаті, при зачинених віконницях, було тьмяно; та зілля яскраво розгорілось, аж омахи полум'я діставали до Кеоли, і освітило вітальню; потім піднявся дим, аж у Кеоли в голові запаморочилось, і у вухах забриніло мурмотіння Каламаке. І враз мата, на ріжках якої вони стояли, сіпнулась чи шарпнулася — швидше за блискавку, Ту ж мить кімната зникла, і весь дім теж, а з Кеоли неначе геть вибило дух. На очі, на голову накотилися величезні хвилі світла, і він побачив, що його перенесло на плаский берег моря, під палюче сонце. У вухах ревів прибій, а вони з чаклуном стояли на тій самій маті, понімілі, захекані, вчепившись один в одного, і протирали рукою очі.

— Що це було? — вигукнув Кеола, що отямився перший, бо він був молодший. — Здушило так, наче смерть.

— Дарма, — відказав Каламаке. — Вже минулося.

— А де ж це ми, на Бога? — вигукнув Кеола.

— Не в цьому річ, — відказав чарівник. — Опинившись тут, ми Дістали потрібне у свої руки, й треба цим скористатися. Поки я відсапаюсь, збігай на узлісся й принеси по три жмені такої й такої трави й листя з такого й такого дерева — їх тут, як сам побачиш, росте вдосталь. Та поспішай. Треба вернутись додому, поки ще не прийшов пароплав; як нас не буде, це впаде людям у вічі. — І він, важко дихаючи, сів на піску.

Кеола подався вгору берегом по блискучому піску та уламках коралів, усипаних якимись дивними скойками, а йдучи, думав собі: "Як це так, що я не знаю цього берега? Треба буде °* прийти сюди та назбирати скойок". [151]

Попереду на тлі неба підносились цілою шерегою пальми — не такі, як на Восьми островах, а високі, свіжі, гарні; з-поміж зелені на них звисали пожовклі листки-віяла, неначе золоті, і він, ідучи, думав собі: "Дивно, що я досі не знаходив цього гаю. Треба буде приходити й спати тут у теплі дні". А далі зринула думка: "Як тепло раптом зробилося!" Бо на Гаваях саме була зима, і день був холодний. А ще він подумав: "Де ж поділися сизі гори? І де наш височенний бескид, що на ньому нависає над урвищем ліс, а над ним кружляють птахи?" І що довше він думав, то менше міг утямити, в яке ж це місце на островах він попав.

На узліссі з самого краю, понад піщаним берегом, росла сама трава, дерево було трохи далі. Простуючи до дерева, Кеола раптом побачив молоду жінку, що мала на собі тільки поясок із листя.

"Я бачу, вони тут у цих краях не дуже турбуються за одежу", — подумав Кеола. Він зупинився, чекаючи, що жінка помітить його й утече; але, бачачи, що вона дивиться просто себе й не розглядається, голосно заспівав щось без слів. Жінка, почувши те, схопилась. Обличчя в неї сполотніло, а рот з переляку роззявився. Але її очі — дивна річ! — не зупинились на Кеолі.

— Добридень, — промовив він. — Та не бійся так, я тебе не з'їм.

Але при перших звуках його мови, тільки-но він розкрив рота, жінка кинулась у куші.

"Дивна поведінка", — подумав Кеола. І, сам не тямлячи, що робить, кинувся за нею.

А жінка бігла й щось кричала не вживаною на Гаваях мовою, хоча декотрі слова були такі самі, і Кеола зрозумів, що вона кличе й остерігає інших. Потім він побачив ще людей — чоловіків, жінок, дітлахів, що кричали й бігли, наче з пожежі. Тоді він злякався сам і повернувся до Каламаке, несучи траву та листя. І розповів тестеві про те, що бачив.

— Не звертай уваги, — сказав Каламаке. — То все наче сновиддя й примари. Все воно щезне й забудеться.

— Мене ніхто з них наче й не побачив, — сказав Кеола.

— Таки ні, — відповів чарівник. — Ми тут ходимо серед білого дня невидимі через наші чари. Але вони нас чують, а тому краще говорити тихо, як оце я.

Тоді обклав мату колом камінців, а посередині поклав зілля та листя.

— Тобі я доручаю, — сказав він, — підпалити їх і підтримувати [152] вогонь потроху.