Життя і пригоди дивака - Желєзніков Володимир

А та займалася якоюсь дивною, незвичною справою. Вона підмітала підлогу.

Віник був для неї завеликий, і вона тримала його двома руками. їй було явно не до мене.

Я сів в улюблене крісло дядька Шури й почав розмірковувати.

Шкода, що не заступився за тьотю Олю. Вигук у спину Надії Василівни, коли та йшла від мене: "Ви несправедливі",— це не захист друга. І я пригадав іще одну історію.

Це сталося після скандалу з Миколкою-графологом. Правда, я не хотів про це розповідати, бо ця історія з Миколкою поки що має тільки початок і в ній немає кінця, а я, як відомо, люблю розповідати тільки закінчені історії. Тоді в них є і сенс. Але якщо вже прийшлося до слова...

Дійшло до того, що я надумав піти зі школи. Останнім часом я почав уникати Миколку-гра-фолога. А його це ображало: всі "біля його ніг", а я ні. І він повів на мене атаку. Якось причепився до мене з розпитуваннями, що нового чути про Надію Василівну. А коли я йому відповів, що нічого, він від мене відчепився, відійшов до своїх дружків і голосно, щоб я чув, заходився розповідати про те, яка Надія Василівна фатальна жінка, який в неї закоханий "дехто", чатує на неї, носить віолончель і таке інше, і таке інше, і таке інше...

Тоді я йому сказав, що це підло — розголошувати чужі таємниці і що він взагалі негідник! І додав: коли він зараз не облишить це, я його вдарю. Так і сказав. Грубо, звісно. А ще не можна забувати, що в цьому класі я новачок і всі, можна сказати, проти мене.

"Ну, спробуй",— відповів він і гордо склав руки на грудях.

Ми перелаювалися через увесь клас і, коли він вимовив: "Ну, спробуй",— то був, звісно, певен, що я своєї погрози не здійсню. А я пройшов до нього, при цьому я рухався надзвичайно легкою хо— ' дою, ніби прямував на приємне побачення, уважно подивився в його колишнє миле пташине обличчя, здійняв руку для удару і... не вдарив! Замість цього я усміхнувся й поплескав його по плечу. А він не чекав цього й здригнувся, наче від удару.

Якби я його вдарив, він, мабуть, не так розлютувався б, а тоді просто знавіснів. Він звелів: "Хлопці, хапай його!"— і разом з дружками накинувся на мене, коли я стояв до них уже спиною.

Вони скрутили мені руки, повалили на підлогу й сіли на ноги. Але цього йому здалося замало, і він вигукнув: "Давайте його роздягнемо!" Йому теж хотілося мене принизити.

Вони стягнули з мене сорочку, штани й черевики. А в цей час у клас зайшла літераторка. Вона мало не впала від обурення. Я її розумію, я сам на її місці впав би. Вона ж не знала, як усе сталося.

— Геть,— закричала вона.— Зараз же!..

Я підхопив свої речі і як був, у трусах, у майці та в одній шкарпетці, кинувся до дверей. "Щоденник!" — зупинила вона мене. Тоді я забився в куток і хотів швидко одягтися, перш ніж принести їй щоденник, але вона не дала мені цього зробити.

"Ні,— сказала вона.— Так і стій перед дівчатками!.."

Коли я в убиральні одягався, то мене бив дрож.

> Після цього я й вирішив не ходити більше до школи й провалявся біля телевізора три дні.

Перші два дні Наташка намагалася прорватися до мене, але я її не пускав. Проте на третій день вона, мабуть, не витримала — й передо мною з'явився дядько Шура. Він запитав, як мої справи, чого це мене не видно і чи не захворів я. Між іншим запитав про школу. Зрозуміло, це була Натащина робота: мабуть, принесла зі школи на хвості. Я йому широ відповів, що ця школа мені не до вподоби. Він, як завжди, був лаконічний, він тільки сказав: "Прикро"— і далі нічого. А наступного дня мені подзвонив Сашко й закликав мене до старої школи. І я пішов, і всі мені були раді. А колишні первачки мало не збожеволіли з радощів. Я обійшов усі шкільні закапелки, наговорився з давніми знайомими, був цілком щасливий. Але дивна річ: я відчував, що це вже не моє, і повертатися сюди мені не хотілося, і це привело мене в такий стан, що наступного ранку я попрямував до своєї нової школи.

І тільки зовсім недавно я довідався, що Сашків дзвінок улаштував дядько Шура. Оце друг! Не кричав, не бив себе кулаком у груди, а допоміг. Не те що я.

Раптом у моїй голові склалася найпростіша формула для дій. Якщо Надія Василівна любить Наташку, то чому б Наташці не полюбити Надію Василівну?

Наташка закінчила підмітати підлогу, дістала з шафи стару, позабуту скатерть і сказала: — Борю, допоможи мені постелити скатерть. Від цих слів, від того, що вона дістала скатерть, яку так любила Надія Василівна, мене просто викинуло з крісла, наче з катапульти. "Ого!— подумав я.— Здається, можна діяти!"

Ми розстелили скатерть і тепер стояли з різних боків стола одне проти одного.

Майже одночасно мн підвели голови від рожевої поверхні скатерті, і наші очі зіткнулися, і Наташка здогадалася, про кого я думаю. Тому що вона сама думала про Надію Василівну.

— Ти змінилася останнім часом,— сказав я.— Очі в тебе стомлені.

— Уроків багато задають,— відповіла Наташка І відвернулася.

— Атож,— сказав я.— Це тобі не перший клас.— І наважився:— Слухай, я давно хотів з тобою порадитися...— Недбало так промовив, а в самого все всередині напружилось.— От жило троє людей... А потім роз'їхалися. Двом від цього погано, а одному добре... Що в такому випадку робити?.. Як учинити?

Я повернувся до неї спиною, щоб сісти в крісло, а коли обернувся, її у кімнаті не було. Незабаром вона прийшла, несучи в руках глечик з квітами. Поставила його на стіл, і в кімнаті стало зовсім як колись.

— Рожеві квіти на рожевому,— сказав я, як колись говорила Надія Василівна.

— Ось прийде тато,— сказала Наташка, не звертаючи уваги на мої слова,— а в мене чистота.

— Наташко,— сказав я,— а чому ти мені нічого не відповіла?

Наташка промовчала.

Я тяжко зітхнув.

— "Немає нічого гіршого за самозакохану юність,— сказав я словами тьоті Олі.— Усе-бо вони знають, усе розуміють, до всього лізуть, усе вирішують і тому б'ють дуже боляче".

Наташка нічого fie встигла відповісти, тому що грюкнули вхідні двері й пролунав голос дядька Шури.

— На-та-шо!

Наташка, не відгукуючись, схопила мене за руку й втягнула в свою кімнату, щільно причинивши за собою двері. Це була її улюблена гра: вона ховалася від дядька Шури, а той довго її шукав. Але цього разу нічого такого не відбулося.

Ми почули, як дядько Шура ввійшов у першу кімнату, на мить зупинився, а потім швидко її перетнув, рвучко відчинив двері, побачив нас... і усмішка сповзла з його обличчя.

— Драстуйте, дядьку Шуро,— сказав я.

Він був так чимось роздосадуваний, що навіть не відповів мені.

— Ти сама все прибрала?— спитав він у Наташки.

— Так,— відповіла Наташка.

І тоді я здогадався, що йому спало на думку, коли він побачив прибрану кімнату.

— Тату, еге ж гарні квіти? — запитала Наташка.

— Дуже,— відповів дядько Шура і знову, зрозуміло, подумав про Надію Василівну.

Все тут нагадувало про неї: скатерть, квіти, На-тащина віолончель, кинута на шафу. А в мене в голові зовсім недоречно залунала пісенька, яку ми вчотирьох виспівували, і я ледве стримався, щоб її не заспівати.

— Мені хто-небудь дзвонив?— спитав дядько Шура, зняв трубку телефону й нетерпляче постукав по важелю:— Телефон зіпсувався, чи що?

І тої миті я вирішив, що непогано було б порозмовляти з дядьком Шурою без свідків і дещо йому сповістити, щоб піднести настрій.

— Зараз я вам подзвоню, щоб перевірити,— сказав я.

Вискочив з кімнати, вбіг у свою квартиру, набрав номер телефону і, коли почув голос дядька Шури, сказав:

— Дядьку Шуро, вам вітання...

— Від кого?— автоматично запитав він.

— Вїд*Надії Василівни,— випалив я.— Я її зустрів на Пташиному ринку. А знаєте, що вона там робила?— Я зробив довгу паузу, щоб остаточно приголомшити дядька Шуру— Вона шукала собаку... породи чау-чау для своєї доньки!

Тої миті я замовк і мовчав довго-довго, але все ж таки перемовчати дядька Шуру не зміг. Відомо, в нього рідкісна витримка.

— Алло, дядьку Шуро!— вигукнув я.— Ви чуєте мене?

— Так, так,— відповів дядько Шура.

— По-моєму, Надії Василівні час повертатися,— сказав я.

— Ти гадаєш?— дуже поважно спитав дядько Шура.

— Авжеж,— відповів я натхненно.— ї це я беру на себе.

— Спасибі,— сказав дядько Шура й повісив трубку.

Коли ж я повернувся до них, вони сиділи на кухні й пили чай. Я почув їхню розмову й притишив крок.

— А ми підемо гуляти?— запитала Наташка.

— Підемо,— пролунав у відповідь голос дядька Шури.

— А коли?— не вгавала Наташка.

— Коли нам подзвонять.

— А якщо тобі ніколи не подзвонять?— сказала Наташка.

Цієї миті я з'явився в дверях, і дядько Шура, не відповівши Наташці, запросив мене до чаю. А я весь був у напрузі, в мене таке буває. У такі хвилини мені все вдається і на думку спадають найправильніші вирішення.

Я кинувся в кімнату, дістав з-під шафи давно забутого гумового крокодила й, надуваючи його на ходу, помчав у кухню. Я з'явився перед ними з крокодилом, як колись Надія Василівна. Вони обидва майже одночасно похлинулися чаєм, попри їхню знамениту родинну витримку. Я мало не впав од сміху.

— Навіщо ти його дістав? — неприязно запитала Наташка.

— Це ж найвеселіший крокодил у світі,— дотеп! но відповів я, надуваючи крокодила далі.

Я весь і досі тремтів од збудження, бо ж дядько Шура міг І не прийняти втручання в їхні внутрішні справи. Він міг гостро кинути: "Віднеси його на місце!"

Але він промовчав, налив мені чаю і, як завжди, поклав передо мною на тарілку кілька бутербродів. Він знав, що я "бутербродна душа", хоч він мене іноді примушував їсти й суп, який сам варив Наташці двічі на тиждень.

— Сідай,— сказав дядько Шура й непомітно підморгнув мені.

Отже, він мої дії схвалив і беззастережно прийняв у спільники. А я накрутив крокодила й пустив на підлогу, і він почав розтуляти й стуляти свою крокодилячу пащу.

Безглузда іграшка, а чомусь коли дивишся на неї, то смішно. Я перший не витримав і засміявся, потім засміявся дядько Шура. І раптом Наташка, сама невблаганна Наташка, теж усміхнулася, але одразу ж, щоб приховати це, нахилилася до чашки.

— Якщо він тобі не подобається,— сказав дядько Шура,— хай Борис його кому-небудь подарує.

Наташка не відповіла: вона захоплено пила чай.

— То я візьму його,— сказав я.

— Подароване не дарують,— раптом тихо промовила Наташка.

Це була вже маленька перемога. Тепер можна було рушати далі.

— Подумаєш, крокодил,— недбало сказав я.— Адже це не собака.

Дядько Шура поглянув на мене осудливо.