Життя і пригоди дивака - Желєзніков Володимир

ЖИТТЯ І ПРИГОДИ ДИВАКА

Повість

Вандал, варвар, гунн! Але на відміну від них ти маєш на собі печать цивілізації кількох століть! Може, ти гадаєш, що це не має значення? Подивимося, подивимося...

З висловлювання тьоті Олі на мою адресу.

Зошит з фотографіями

Ця історія почалася з того, що батько, їдучи у відрядження, доручив мені купити подарунок мамі на день народження. Він залишив цілих десять карбованців, але, перш ніж піти, усе ж таки запитав:

— Сподіваюсь, ти мене не підведеш?

Я, звісно, заспокоїв його якнайрішучіше.

Якби з нами поруч була тьотя Оля, то вона обов'язково сказала б під руку: "Невикорінний дух хвалька!"

Це я хвалько?! Подивимося, подивимося...

До речі! Ви ж не знаєте тьоті Олі. Це наша родичка і домашня віщунка. Вона вчителька літератури у відставці, їй уже за шістдесят. Між іншим, велика благодійниця: віддала мені свою кімнату, а сама переїхала до сестри на інший кінець Москви. Виходить, що вона нічого собі, не тицяє під ніс своєю добротою, як інші. Ну, віддала кімнату, то й віддала і не нагадує. Але ж зануда! У-у-у, зануда номер один.

Вона виховувала мене з пелюшок. Кажуть, забороняла усцикатися й плакати. І начебто їй пощастило дечого домогтися, але я гадаю, це легенда, яку вона поширювала сама. Не йметься віри, щоб я з моєю вдачею піддався їй. Нізащо!

Отже, вона ушилася, і слава богу, бо я не люблю, коли мене весь час виховують. Іноді навіть кортить зробити що-небудь добре, але навмисне відмовляєш собі в цьому, щоб не подумали, ніби я піддався вихованню. Хоча тьотя Оля це робить хитро й непомітно.

Але мене не піддуриш. В мене око призвичаєне. Я давно засвоїв: головне в житті — не піддаватися, бо загине будь-яка індивідуальність. А її треба берегти.

Я, наприклад, принципово не збираю марки, бо в нашому класі їх збирають усі; погано вчуся, бо в нас усі вчаться добре. Одного разу я дотепно заявив на історії, що урок вивчив, але відповідати не буду. Щоправда, за це мене вигнали з класу й уліпили одиницю, а батько узвав мене бовдуром і кричав, що я значення слова "індивідуальність" розумію перекручено.

Хе-хе-хе, якби тьотя Оля почула слівце "ушилася"! Ото здійняла б галас: "Що ти робиш з великою рідною мовою? Це ж святиня святинь! Нею розмовляв сам Пушкін!"

Але дамо тьоті Олі спокій.

Отож, завважте, вже наступного дня після батькового від'їзду я зібрався йти по подарунок. Я не люблю відкладати важливі справи на безрік.

Тільки-но я вийшов на вулицю, як зустрів мого найліпшого приятеля Сашка Смоліна.

— Ти куди? — запитав Сашко.

— Нікуди,— відповів я.—А ти?

— І я нікуди,—сказав Сашко.

— В мене,— сказав я,— є десять карбованців,— витяг татову десятку й помахав нею перед Саш-ковим носом.

— Подумаєш! — сказав Сашко.

— Таж це мої власні! — обурився я.

— Бреши, та не забріхуйся. Ось чим доведеш, чим? Мені треба було зупинитися й нічим не доводити,

але кортіло добити Сашка, і я недбало мовив:

— Гайда в кіно.

І розміняв татову десятку.

А за кілька днів пролунав міжміський телефонний дзвінок. Звісно, дзвонив батько. Він неспокійний тип: варто йому поїхати, як одразу ж починає надзвонювати мало не щодня. Коли він довідався, що мами немає вдома, то почав розпитувати про подарунок. Я сказав, що вже декуди ходив і дещо бачив.

— А куди? — поцікавився він. Я відповів:

— Звісно, в магазин.

— А в який?

— "Усе для жінок".

— Щось я такого магазину не знаю,— сказав недовірливо батько.— А чи ти часом не брешеш?

— Я? Ти що?!

А мені сподобалася назва "Усе для жінок". На мою думку, чудова. А він так грубо: "Чи ти не брешеш?" Недарма тьотя Оля казала про нього, що недовіра заважає йому тішитися життям.

— А де він міститься? — провадив він далі допит.

— На вулиці Весніна. Як повернеш, одразу ліворуч.

— Там усе життя була гасова крамничка! — заволав тато.

— її знесено,— хоробро відповів я.—І спорудили новий магазин.

Ну, і далі в такому ж дусі. Розповів йому, як виглядає цей магазин і що там продають, а ціни, ціни — куди там з нашою десяткою! Тої миті мій татусь чомусь тяжко зітхнув і повісив трубку.

А шкода! Я йому ще багато нарозповідав би, не дали мені до кінця розмалювати принади магазину "Усе для жінок"!

До речі, я потім сходив на цю вулицю Весніна. Тато мав рацію: там був господарчий магазин, і це викликало в мене велике розчарування.

Про всяк випадок я зайшов у крамничку і чомусь купив тюбик синьої фарби і пензель. Я не став би купувати, але в крамниці нікого не було, а продавець, сухорлявий зловредний дід, учепився в мене хваткою бульдога й утелющив.

Я гадаю, він у цій крамничці працював іще до революції, а за тих часів, як відомо, була конкурентна боротьба, ото він і навчився втелю-щувати. А я з незвички розгубився: угатив ні за що ні про що ще один карбованець з татової десятки.

Щоб якось заспокоїтися, я вирішив пустити фарбу в діло. Прийшов додому й пофарбував своє ліжко в синій колір. Вийшло гарно. А то ліжко старе, облуплене.

Щоправда, коли я закінчив фарбувати, мене огорнув легкий сумнів, що моя робота може не сподобатися мамі. Вона цілком могла присікатися до того, що синіх ліжок не буває. А чому, скажіть мені, чому не може бути синього ліжка?

Ми зустрілися з мамою ввечері. Ні, вона мене не лаяла, а просто дала гарного запотиличника.

Не знаю, навіщо застосовувати в наш час такі забуті середньовічні методи впливу. Можна вигадати щось страшніше. Наприклад, не кликати до телефону, коли телефонує Сашко, або вимикати телевізор на найцікавішому місці.

Рука в мами важка, вона викладач фізкультури, гімнастка, після її запотиличників у мене голова по дві години гуде. Я перевіряв по годиннику. Як після відвідин повітряного параду: ти вже вдома, і тиша, і літаки не літають, а в голові гудіння.

Тої миті, на щастя, задзвонив телефон.

Мама зняла трубку. Це дзвонила тьотя Оля.

— Приїзди, помилуйся, що накоїв твій улюбленець! — кричала мама.— Він пофарбував ліжко в синій колір. Може, ти тепер скажеш, що в нього потяг до живопису! "Не обмежуйте хлопчика у фантазії (це вона повторювала тьотіні Оліні слова, передражнюючи її), дайте йому волю".

Мама повісила трубку й поглянула на мене. Вона справді була засмучена. Сказитися можна, через якесь ліжко вона ладна була заплакати.

— Ну чого ти? — сказав я.— Через ліжко...

— Та ні,— відповіла вона,— через тебе. Ростеш телепнем.

— Я обов'язково виправлюсь,— сказав я.— Слово честі. Ось побачиш.

Мама безнадійно махнула рукою.

Ця безнадійність дуже прикро вразила мене. Я майже цілий день про це думав, але потім забув. Московська метушня!

...Якось ми тарганилися з Сашком до школи з останніх сил. І раптом нас наздогнало незнайоме дівчисько.

Дівчисько усміхнулося нам, наче давнім знайомим, і мовило:

— Добридень, хлопчики. Не пізнаєте? Я Настя Монахова.

А я її справді не пізнав, і Сашко теж не пізнав. Вона вчилася з нами до четвертого класу, а потім на рік поїхала. Я уважно подивився на неї. Вона була Настя Монахова, але якась нова.

А ми щойно перед цим надумали пропустити пер* ших два уроки й вигадали, що збрешемо, ніби самотній бабусі стало погано на вулиці й нам довелося відводити її додому. Ми написали записку від імені цієї самотньої бабусі і, щоб нашу руку не впізнали, писали у дві руки: літеру — я, літеру — Сашко.

Це все я вигадав, бо такий випадок був у моєму житті, але стався він не в буденний день, а у неділю, і я не міг з цього скористатися.

Правда, ця бабуся мешкала в нашому будинку, її звали Поліна Харитонівна Веселова, але ми з нею до цього не були знайомі. А того дня, коли я її урятував від майже неминучої смерті, вона прийшла до нас з тортом на чаювання й довго пояснювала мамі, який я чудовий хлопчик. Отож тепер ми написали записку її словами, тими, які вона говорила про мене мамі.

Я ще раз уважно подивився на Настю Монахову й збагнув, що мене в ній вразило: з малечі, замазури вона перетворилася на справжню красуню. От що відбувається з людьми, коли вони довго бувають відсутні!

І раптом мені чомусь розхотілося пропускати уроки. І Сашкові, видно, також, бо він ішов поруч прекрасної Монахової і помовкував.

— А ти, Сашко, як і колись, навчаєшся в музичній школі? — запитала Настя.

— Він у нас знаменитий флейтист,— відповів я за Сашка.

— Молодець,— сказала Настя.—А ти, Борю, чим захоплюєшся?

— Я? Виключно нічим.

— Ну й недотепно. В наш-бо час та нічим не захоплюватися!..

— Ще один вихователь на мою бідолашну голову! — сказав я.

— Вибач,— тихо відповіла вона.— Я не збиралася тебе виховувати. Просто сказала те, що подумала. Мені тебе шкода стало.

Ось так вона мене приштрикнула. А поки я їй збирався відповісти, ми вже ввійшли в клас, і всі присутні з цікавістю накинулися на Настю і відтиснули нас із Сашком.

Ми сіли за парту, але чомусь обидва не зводили очей з Монахової.

Вона нас просто зачарувала. "Але подивимося, поборемося, не на таких наскочила",— подумав я і одразу ж зробив усе навпаки.

Річ у тім, що цього дня мене призначили вожатим у перший клас "А". Про це повідомила Колобок, тобто наша старша вожата Ніна, яку прозвали Колобком, бо вона товстуха і завжди що-небудь жує. І уявіть, я погодився. Саме через неї, через Настю.

Ось як усе було. Влітає, отже, в клас Ніна, дожовуючи на ходу пиріжок. Вона в нас така запальна-запальна і розмовляє завжди врочисто-врочисто, ніби виступає перед натовпом.

Якось, коли я вчився в третьому класі, вона вчепилася в мене, і не де-небудь, а на вулиці, і виховувала сорок хвилин.

Сашко в цей час стояв поодаль і їв морозиво. Йому в чеканні довелося з'їсти три порції.

Щоб спекатися її, я почав гикати. Це дуже гарний, випробуваний спосіб. Вона тобі слово, а ти у відповідь "гик". Вона сказала, щоб я припинив.

А я у відповідь знову "гик". А потім Ніна довідалася, що це мій спосіб відмагатися, коли виховують, і незлюбила мене. І ось коли тепер вона мені заявила: "А я по твою душу, Збандуто",— в мене все всередині похололо від передчуття біди.

— Чого це раптом? — здивувався я.—Наче ще нічого не трапилося.

— Трапилося,—Ніна загадково усміхнулася. Настя обернулася у наш бік: це була неабияка

мить.

— Цікаво,— одразу ж увійшов у гру Сашко.

— Діти, хвилину уваги! — сказала Ніна.— По-перше, вітаю вас з новим навчальним роком!

— Ура-а-а! — закричав хтось тоненьким голосом.

Я скористався з того, що Ніна відвернулася, підморгнув Насті й сповз під парту.

— А по-друге...— проказала Ніна врочистим голосом.

Після цього запала тиша.