Життя і пригоди дивака - Желєзніков Володимир

Кажи далі, я тебе слухаю.

Від цих її слів злегенька війнуло крижаним вітром, але відступати було пізно.

— Так,— сказав я,— в неї свій метод.

— Який же?

— Вона завжди все пробачає,— сказав я, непомітно позираючи на Надію Василівну.— З нею легко й просто.

Я знову поглянув на Надію Василівну. На мою думку, мої слова справили на неї добре враження, і я вирушив у подальші мандри.

— Хочете, я вас з нею познайомлю?

Я їй давно туркотів про тьотю Олю, і вона знала всі її звички, вік, навіть те, як вона дивно вбирається, які вона смачні пече пироги й варить варення. Те, що вона ранком півгодини ні з ким не розмовляє: ці півгодини вона зосереджується. Про те, як вона п'є десять чашок кави, зовсім крихітних, бо полюбляє її пити, а багато їй не можна.

— Тьотя Оля вам сподобається. Вона весела, з нею скажеш два слова — і ніби давно знаєш, якщо вона тільки подолає ніяковість. Тільки ви не звертайте уваги — вона весь час затуляє очі долрнею. Це від сором'язності. У нас був такий випадок. Вона захворіла, і моя мама викликала лікаря. А тьотя Оля не хотіла: їй здавалося, що незручно, хвора вона несерйозно. Прийшов лікар, а вона від сором'язливості й незручності за своєю звичкою весь час затуляє очі долонею. Ну, лікар як гримне на неї: "Та дайте вашій руці спокій!"— то тьотя Оля ледве стрималася, щоб від образи не заплакати. Я ж бо знаю, в неї губи затремтіли. Ви не дивіться, що їй стукнуло шістдесят п'ять. Вона молодець і геть усім цікавиться. Навіть хокей по телевізору дивиться. А російську мову й літературу вона як знає? її можна вночі розбудити й запитати: "Як пишеться прислів'я таке ось? — і вона відповість. А віршів скільки знає напам'ять — без ліку! "Еду ли ночью по улице темной... Друг беззащитный..." Прочитає ці рядки й скаже: "Таких, як ці рядки

Некрасова, немає в усій російській літературі. Проникливі вірші". Вона сорок років у школі працювала. Це не кожен зможе. Щоправда, вона дивно вдягається. Тут у неї своя ідея. Моді вона не підкоряється. Ні, вона її не зневажає, але просто зберегла всі свої речі, які подобалися її чоловікові, й носить тільки їх. Чоловік її давно помер. Розумієте, раптом витягає із шафи сукню, яку пошито в тисяча дев'ятсот двадцять п'ятому, коли вона тільки вийшла заміж, і надягає. Звісно, всі навколо чманіють. Виходить, що вона якась дивачка, але тут її не звернеш, тут вона не соромиться. Іде, знаєте, вулицею із страшенно гордим виглядом. А яке вона смачне варить варення! Ви бачили, в нас у кухні висить мідний таз. Це її. В нього, мов у дзеркало, можна дивитися, такий він начищений. Мій батько перед ним завжди голиться. Колись тьотя Оля сама його чистила, а тепер це моя турбота. Вона не взяла його з собою, їй хотілося, щоб якась її улюблена річ залишилася у нас.

Позавчора вона мені дзвонить і питає: "То як мій таз?" А я їй відповів: "Чистий, тільки за вами сумує". Тут, звісно, зовсім річ не в тазі. Просто це привід для частих телефонних розмов. Вона тепер рідко до нас їздить, важко їй, у іншому кінці міста живе...

Я ввірвав свою розповідь, бо помітив, що Надія Василівна мене не слухає. їй було не до тьоті Олі, але я все ж таки запитав:

— Надіє Василівно, а ви любите пінку від варення?

— Пінку від варення?— Вона з подивом глянула на мене, нібито щойно оце прилетіла з іншої планети.

— А-а-а,— сказав я,— у вас на Марсі давним-давно забули, як варять варення.

Вона не відповіла на мій жарт.

Мабуть, далі не можна було зволікати, і я вирішив: після розмови про тьотю Олю скажу про Наташку.

— Ну, то дарма,— сказав я.— Ось одужає тьотя Оля, я познайомлю вас з нею, тоді й пригоститеся пінкою.

А Надія Василівна, бачу, знову думає про щось своє. Напружено: напевно, міркувала про Наташку, прикидала так і так, будувала свої математичні формули та викладки. І справді, я не помилився, бо її відповідь мене просто приголомшила.

— Спасибі,— мовила Надія Василівна,— тільки не думаю, що ми зрозуміємо одна одну.

— Чому?!

— Ми різні люди,— відповіла Надія Василівна.— Я не люблю добреньких.

— Отже, вам не шкода людей? — запитав я.. Вона мовчала.

Я чекав, чекав — ось-ось вона скаже, що просто пожартувала, що в неї поганий настрій, що вона хвилюється, але вона мовчала. І в мою душу запало зерня сумніву, маленьке таке зернятко, а згодом воно проросло буйним бур'яном: а може, вона справді випустила Малюка навмисно. Тоді це трохи відгонить зрадою.

— А куди, цікаво, міг подітися Малюк? — зари-тав я з підозрою.

— Якби не втік Малюк,— замість відповіді сказала Надія Василівна,— то сталося б що-небудь інше...— Вона поглянула на годинник: — Годі! Далі я чекати не можу. Піду дзвонити до міліції. А ти тут, будь ласка, постій... Бо, якщо Наташка прийде, їй буде страшно.

Вона повернулася, щоб піти, і тоді я, розхрабрив-шись, кинув їй у спину:

— Наташка давно в мене!

Надія Василівна не відразу збагнула зміст моїх слів, хоча була меткою і, як відомо, надзвичайно розумною. А тепер розгубилася, завмерла на якусь мить, стоячи до мене, як і досі, спиною. Оглянулася через плече й запитала тихо й зовні спокійно:

— В тебе?— І повернулась обличчям, щоправда, це вже було обличчя іншої людини.— А як же ви пройшли... повз мене?..

Для неї моя відповідь була дуже важлива. А можливо, їй так пощастить, мабуть, думала вона, і Наташка просто давним-давно забрела до мене, коли її ще не було вдома, і сидить собі. Але я не став її дурити, а відповів те, що було насправді.

— Через сусідній під'їзд.

— Отже, ви бачили мене,— майже прошепотіла вона.

"Так,— без слів, самим гірким мовчанням відповів я.— Ми чудово все бачили й тому шмигнули в сусідній під'їзд".

Надія Василівна, не зронивши слова, з похнюпленою головою зайшла в під'їзд, залишивши для мене відчинені двері. Потім ми разом сіли в ліфт, і вона почала натискати ґудзик нашого поверху,

8 В. Жслєзникое

225

перш ніж я зачинив двері. її хвилювання передалося мені, і я ніяк не міг щільно причинити кабіну ліфта: один раз притис полу пальта, а другого разу прищикнув руку.

Нарешті ми все ж таки доїхали і опинилися на нашій сходовій площадці. І тоді, дістаючи ключ від квартири, я сказав їй найголовніше й найстрашніше:

— Наташка житиме в мене до приїзду дядька Шури.

— Он як,— мовила вона, але не пішла.

А я навмисно шпортався з ключем, сподіваючись, що мої слова дійдуть до її свідомості й вона піде. Даремні сподівання, вона ні поворухнулася.

— Це не я придумав... Наташка попросила, а я не міг їй відмовити.— І чомусь недоречно пожартував: — Давня дружба не ржавіє.

— Відчиняй!— наказала Надія Василівна.

І побачивши, що я навмисно зволікаю, вихопила в мене ключ, ловко встромила в замкову шпарину й майже вбігла в кімнату.

Наташка, розкинувши руки, безтурботно спала, влаштувавшися на дивані. Вона не чула ні наших кроків, ні моїх зойків.

— Ось бачите,— пошепки вимовив я,— хай спить... А потім розберемося.

Надія Василівна тим часом підійшла до Наташки, підсунула руку під неї, щоб підняти й понести. Тої миті в мене блиснула слабенька надія, що вона не зможе її підняти. Але вона її підняла! І понеипа. "Зрозуміло,— подумав я,— натренувалася, тягаю-

чи свою віолончель". А я страшенно заметушився й побіг поруч.

— Неподобство! Ви з мене робите зрадника!— волав я.— Я обіцяв! Я завжди виконую свої обіцянки! Це нечесно!

Я був у відчаї, я волав що мав сили, намагаючися принаймні розбудити Наташку, щоб вона зрозуміла, що я її не зрадив, що все це сталося проти мого бажання, але вона міцно спала.

"Боротися завжди треба до кінця, поки в тебе є сили",— вчила мене тьотя Оля. І це правильно. Але як я міг боротися, скажіть мені! Адже не міг я битися з жінкою! Отут я маю признатися, що й тьотя Оля, кажучи ці слова, сором'язливо признавалася, що їй самій цієї якості бракує. І мені її бракувало. Можливо, я в цьому не винен, просто дісталося в спадок від тьоті Олі, все ж таки ми родичі, одна кров, одні гени.

Так ми дійшли до дверей. Надія Василівна розчахнула їх і, стоячи в отворі, вперше поглянула на мене.

А я, зазирнувши їй у вічі, втратив дар слова: квіти, її чудові квіти, які робили її розумною, незвичайною, зникли, і її обличчя стало схоже на осінній листок.

Двері перед моїм носом зачинилися.

Я майже заплакав: адже я її кохав.

Того ранку, як завжди, я підійшов до вікна й побачив дядька Шуру. Отже, він повернувся! Вірніше, я побачив його спину й руку, яка тримала відомий мені ціпочок і креслила по асфальті. Він привіз

8*

227

цей ціпочок з Африки, казав, що він зроблений з бивня слона, і дуже пишався ним.

Поруч стояв якийсь чоловік у високій волохатій папасі. Дядько Шура щось йому казав, не підводячи голови, а той його уважно слухав. Обличчя в нього було напружене й перелякане.

Я знав людей з таким виразом обличчя, вони часто з'являлись у квартирі дядька Шури. Він їх привозив з якихось далеких мандрів разом з дітьми, яким збирався робити операції. Дітей віддавали в лікарню, а батьки їхні жили в дядька Шури.

Одною разу він привіз з собою якутського мисливця. Цей мисливець цілими днями мовчки сидів біля телефону в чеканні звісток з лікарні, де лежала його дочка. Він сидів, як статуя, не рухаючись. Коли я побачив його вперше, то подумав, що він не живий, а вирізьблений з дерева. Коли ж дзвонив телефон, він нечутним порухом знімав трубку й говорив: "Попов слухає". А потім цей мисливець поїхав разом з донькою і незабаром надіслав дядькові Шурі в подарунок шкуру білого ведмедя та унти Наташці. Унти Наташці прийшлися саме до міри, і незрозуміло було, як це вийшло,— адже неговіркий мисливець Попов не питав у Наташки розмір її ноги.

За весь час, що якут жив у дядька Шури, він сказав мені тільки одну фразу: "Треба бути чоловіком. Там усе вирує,— він постукав себе в груди,— тут усе мовчить",— він висунув язик.

Коли ж приїхав дядько Шура? І чому до мене не зайшов? Що йому варто було простягнути рук) й стукнути в стінку, і одразу ж я опинився б "біля його ніг". Адуке після тих сумних подій, коли Надія Василівна віднесла від мене сплячу Наташку, я більше до них не ходив.

Того дня я зустрів Надію Василівну біля нашого метро. Ми йшли назустріч одне одному. Я, звичайно, привітався б, я не з тих, хто довго пам'ятає образу, але вона мене не помітила.

Я оглянувся їй услід і — збожеволіти можна!— замість неї побачив хлопчака, який вів на повідку Малюка!

Першої миті це так на мене подіяло, що я прикипів до місця.