Життя і пригоди дивака - Желєзніков Володимир

Справа тут була

серйозніша. Надія Василівна вважала, що поступками любов не завоюєш. Вона була людиною сильних пристрастей. їй потрібно було все або нічого.

Але це я вже потім зрозумів, а поки що плив у бурхливому потоці й радів, що тепер, коли Надія Василівна пішла від них, Наташка має спокій. Наївна людина! Як я міг нічого не зрозуміти, як міг думати, що все скінчилося гаразд і знову наста-

не райське життя?

Хіба я подумав тоді про дядька Шуру? Про Надію Василівну? І про те, що, можливо, саме Наташка найнесправедливіша людина в цій історії? Згодом, коли переповів усе це тьоті Олі, вона мені сказала: "Ти чинив, пробач мені, по-дурному... Тобі треба було достукатися до серця Надії Василівни, і вона тобі відкрилася б".

Коли я повертався із школи, то побачив біля нашого під'їзду таксі.

— Гей, хлопче, двадцять сьома квартира на яко-

| му поверсі?— гукнув мені водій.

— На сьомому,— відповів я.— Це мої сусіди. | — Перекажи, що я прибув,— попросив водій.

Я вбіг у під'їзд, ускочив у ліфт, міркуючи, кому її знадобилося таксі в такий час, коли Надія Василівні на й дядько Шура на роботі.

Двері відчинила Наташка. Вона була чимось дуже схвильована, це відразу було помітно, бо одразу ж випалила:

— Надія Василівна їде. Зовсім.

Отут я ахнув. Усе-таки цього я не сподівався.

До речі, так ось як це було.

А в кімнаті був справжній розгардіяш: дверцята шафи розчинені навстіж, на підлозі лежали стоси нот і кілька пар жіночих черевичків.

На стільці стояла відкрита валіза, і Надія Василівна, не розбираючись, поквапливо кидала туди свої речі.

Ми привіталися, і я сказав їй про таксі.

— Уже? — перепитала вона й додала спокійним, рівним голосом: — Гаразд, спасибі.

А я боявся зустрітися з нею, гадав: почне що-небудь говорити про свій від'їзд, про те, яка вона нещаслива, і, ще може статися, заплаче. Але нічого цього не сталося.

Я побачив у кімнаті майже незнайому жінку: обличчя незвично худе, трохи вилицювате, й напівзаплющені очі, немов їй було ліньки розплющити їх зовсім, немов це була для неї надсильна й непотрібна робота. До того ж вона була в новому костюмі. Коли я зустрічаю добре знайому людину в новому, незвичному для мене одязі, я завжди відчуваю перед нею несміливість, як перед незнайомою. Тому вона мені й видалася зовсім чужою, і я перестав хвилюватися й дивився на її квапливі лаштування, що нагадували втечу, байдужим поглядом. Сам же тим часом думав, як дядько Шура з Наташкою заживуть давнім, звичним життям.

Надія Василівна закрила й підняла валізу. Валіза виявилася для неї заважкою, і вона впустила її на підлогу.

Валіза глухо стукнулася об підлогу й розкрилася. Звідти почали випадати якісь сукні, кофти, ноти, а Надія Василівна, охоплена жахом, опустилася на коліна, зібрала речі, які випали, потім швидко запхала їх назад і закрила валізу. ■ — А де ж дядько Шура?— запитав я.

— На роботі,— відповіла вона.

! Отже, я не помилився, це таки була справжня

; втеча з бажанням зникнути до повернення головно-і го обвинувача. Отже, вона все ж таки відчуває себе І винною в усій цій пригоді з Малюком, якщо так швидко замітає сліди.

Надія Василівна випросталася, взяла віолончель, повісила через плече й подивилася на Наташ! ку, потім на мене. Провела поглядом по стінах кім' нати, ніби прощаючись... її погляд зупинився на відчиненій шафі, вона підійшла й щільно причини' ла її. Потім на букеті квітів... Вона зняла віолончель, узяла квіти й пішла на кухню. Поки вона міняла воду для квітів, Наташка теж вискочила з кімнати, і вони, повертаючись, зіткнулися на порозі. Наташка несла під пахвою крокодила! І — Ви забули,— сказала вона, простягаючи кро-

кодила.

— Це твій,— відповіла Надія Василівна.— Я ж тобі його подарувала.— І вперше додала слова, які не мали прямого відношення до від'їзду:— Адже це

1 найвеселіший у світі крокодил, хай він живе з тобою.— Знову завдала віолончель на плече й підняла валізу.— Ну, не згадуйте лихим словом...— І знову замовкла, вона явно чекала від нас якихось

Іслів. — Давайте я вам допоможу,— сказав я і, не чекаючи її згоди, підхопив валізу й витяг на сходору площадку.

Я вирішив їх залишити вдвох,— може, їм треба про що-небудь поговорити востаннє. Викликав ліфт. Стою, чекаю.

Нарешті вона з'явилася.

Нічого, в них, видно, не вийшло: обличчя в неї було, як і до того, суворе, губи міцно стиснені, а очі зовсім майже заплющені, ніби їй білий світ не милий.

■— Далі не проводжай,— сказала Надія Василівна,— я сама,— й зачинила двері ліфта.

Я ввірвався назад в порожню кімнату й удав, ніби мені страшенно подобається все те, що зараз відбулося, ніби сталося щось веселе. Я заходився стрибати й дуріти, схопив Наташку на руки, кружляв її і кричав. Потім ми обидва з реготом упали на підлогу.

— А Малюка однаково не буде,— раптом сказала Наташка.

— Буде,— впевнено відповів я і таємниче додав: — Я його знайду.

— А як?

— Це таємниця.

— Дивись,— сказала Наташка,— я чекатиму.

Вона підвелася, підійшла до крокодила, наступила на нього ногою і випустила повітря. І чудовий, веселий крокодил перетворився просто на клапоть гуми. Після цього його жалюгідні рештки Наташка запхала під шафу.

Тепер від Надії Василівни в кімнаті нічого не залишилося.

Ні, залишилися ще квіти. Свіжі, вимиті, ожилі, вони стояли у великому скляному глеку.

"Як можна не любити квіти! Це однаково, що не любити землю",— почув я глибокий голос Надії Василівни. І ладен був оглянутися — мені здалося, ніби вона стоїть у дверях. Але я знав, зрозуміло, що її там немає. 1 мені стало гірко від того, що я мусив розчаруватися в ній. Краще я її не знав би...

І тої миті вбіг дядько Шура! Він, видно, неймовірно поспішав, бо ввійшов до кімнати в незвичному вигляді: пальто розхристане й шарф стирчить із кишені... Але, як бачите, не встиг.

Дядько Шура швидко обійшов усі кімнати, не скидаючи пальта, ніби сподівався ще застати Надію Василівну. Навіть зазирнув у незвично порожню шафу. Постояв, помовчав. І рушив до виходу, до дверей, на вулицю, не поглянувши на нас.

Я ще жодного разу не бачив у нього таких переляканих очей і такого виразу обличчя.

— А ти не будеш обідати? — встигла вигукнути навздогін Наташка.— У нас є суп і котлети.

— Дякую,— відповів дядько Шура.— Мені не хочеться.— І, заглушуючи слова, хряснув дверима.

Стукнули двері ліфта.

Постать дядька Шури перетнула двір і зникла. Наташка запитально втупилась у мене.

— Нічого,— заспокоїв я її,— у нас, у дорослих, таке буває.

Саме того дня, коли я розповів Миколці-графо-логу історію дядька Шури і Надії Василівни, ми їх зустріли коло метро.

Ми поверталися після невдалих пошуків Малюка. Обійшли, можна сказати, всіх собаківників будинку, в якому мав би жити Малюк зі своїм новим господарем, але успіху не досягли.

Спершу ми потрапили в квартиру, яка була незамкнена, і легковажно ввійшли в неї, а вийшли... тільки через годину. Тому що коли ми виявили, що в ній немає людей, і хотіли вийти, то нам заступила дорогу вівчарка й не давала поворухнутися цілу годину. Не зрозуміло, навіщо тільки люди тримають у домах таких лютих собак!

Ми сиділи смирно, склавши руки на колінах, і Миколка викладав мені свій план нашого звільнення. Він пропонував рвонути до тахти, зісмикну-ти з неї ковдру й накинути собаці на голову.

Як бачите, план був простий, але Миколка про. понував, щоб виконав його я, а я відповів, щ0 поступаюся йому, оскільки це його план. А він процідив, не розтуляючи губів, щоб не розлюту. вати вівчарку завчасно, що не може одна й та сама людина і вигадувати і виконувати, що має бути поділ розумової і фізичної праці.

Так ми сперечалися доти, доки не повернулася господиня квартири. А потім ми потрапили до дідуся. В нього було двоє сфачок, і він тримав їх на руках. Коли він довідався про всю нашу історію і про те, як зник Малюк, і про те, що Наташка від переживання захворіла на вітрянку, то страшенно занепокоївся, що його собаки можуть заразитися вітрянкою.

І ось після цього, коли ми з Миколкою, стомлені й сердиті, купували бублики біля метро, щоб трохи втішити себе, я побачив дядька Шуру. Я хотів до нього підбігти, але в останню мить пізнав його співрозмовницю й поквапно загальмував. Від несподіванки я вдавився бубликом і закашлявся: адже дядько Шура розмовляв не з кимось там, а з Надією Василівною!

Миколка-графолог, щоб припинити кашель, ударив мене що було сили по спині. Після цього до мене знову повернувся дар мови, і я прошепотів:

— Он стоїть дядько Шура.

— І вона? — здогадався Миколка. Я кивнув.

— А я ж то гадав, що дядько Шура заспокойся і вона назавжди зникла з нашого життя!

— Простак! — відповів Миколка-графолог. Вони стояли один проти одного, і поміж них

височіла її віолончель. Вони навперемінки, а іноді й одночасно підтримували її: то Надія Василівна, то дядько Шура, то разом, і тоді їхні руки стикалися.

Прохолодний вітерець метляв полами її розстебнутого пальта і так само метляв волоссям на непокритій голові. Але вона нічого цього не помічала, уважно слухала дядька Шуру й показувала всім своїм виглядом надзвичайну ніжність до нього. Він дбайливо застебнув їй пальто й звів угору комір. Коли він зводив їй комір, вона встигла притулитися щокою до його долоні.

— Спритна! — Миколка-графолог жував буб-

1

лик і єхидно позирав на мене: — А твій хірург розкис.

Нарешті Надія Василівна знехотя скинула віолончель на плече, і вони розійшлися.

Дядько Шура пройшов повз мене, не помітивши. Чи до мене йому: він не бачив нікого й нічого. На-разився на якусь жінку, вибачився. Радісна усмішка не сходила в нього з обличчя.

— Ну,— Миколка-графолог підштовхнув мене,— треба діяти. І

— Добре,— слухняно погодився я.— Зараз я їй усе поясню.— Я загрозливо сунув бублик у кишеню, немовби це пістолет, й кинувся в погоню за Надією Василівною.

Я випередив її і заступив дорогу.

Ні, вона не змінилася. Вона була така сама прекрасна, як і колись, а може, навіть краща, тому що схудла і очі в неї від цього збільшились. Це було щонайприкріше.

— А, Борю, здрастуй! — весело сказала вона.— Звідки впав?

— З метро вийшов і побачив вас,— багатозначно відповів я, сподіваючись, що вона почне передо мною виправдовуватись.

Але ні, вона й на гадці не мала виправдовуватися, опустила руку на моє плече й радісно запропонувала:

— Проведи мене трохи, бо я, як завжди, запізнююсь.

І я раптом чомусь зрадів і непомітно для себе пішов поруч неї.

— Понеси віолончель,— попросила вона.

І її віолончель опинилась у мене в руках, і блаженна усмішечка, яка щойно осявала обличчя дядька Шури, поповзла по моїх губах.

Раптом я побачив Миколку-графолога, який чомусь простував нам назустріч, хоча ми розсталися біля метро.