Сильна, як смерть - Мопассан Гі де

На могилі жінки поставали навколішки й довго молилися. Графиня, схилившись, стояла нерухомо, притиснувши хустку до очей — боялась заплакати й змочити щоки слізьми. Вона молилась, — не так, як досі, коли вона в розпачі зверталась до надгробного мармуру, немов викликала матір з домовини і, вся охоплена жахливим хвилюванням, яке шматувало серце, здавалось, починала вірити, що мертва почула й слухає її,— а тільки палко шепотіла священні слова Pater noster та Ave Maria. Сьогодні їй бракувало сили й душевного напруження, потрібних для такої жорстокої, мовчазної розмови з тим, що може ще залишитись від зниклої істоти, біля ями, де лежать рештки її тіла. Інші сильні почуття захопили її жіноче серце, хвилювали його, гнітили й відвертали від домовини, і її палка молитва летіла до неба, повна невиразних прохань. Вона благала Бога, невблаганного Бота, що кинув на землю всі нещасні створіння, аби він зглянувся над нею, як зглянувся над тією, що її покликав до себе.

Вона не могла висловити те, що просила, — такі приховані й непевні були ще її побоювання, — але почувала, що потребує божественної допомоги, надприродного захисту від майбутніх небезпек і неминучого лиха.

Аннета теж шепотіла належні слова, заплющивши очі, потім замріялась, не бажаючи підводитись раніш за матір.

Олів’є Бертен дивився на них, думаючи, що перед ним розкішна картина, і жалкуючи трохи, що йому не дозволено зробити ескіз.

Вертаючись, вони розмовляли про людське існування, перебираючи ті гіркі й поетичні думки зворушливої й занепадницької філософії, що часто стає темою розмови між чоловіками та жінками, коли їх трохи поранило життя, і серця яких єднаються в спільності страждання.

Аннета, ще не дозріла для таких думок, раз у раз покидала матір і Бертена й рвала польові квіти край дороги.

Проте Олів’є, якому дуже хотілось, щоб вона була біля нього, нервував, бачачи, що вона дуже часто відходить убік, і не спускав з неї очей. Його дратувало, що вона цікавиться квітами більше, ніж тими словами, які він промовляв. Йому було невимовно прикро, що не може зачарувати й підкорити її, як матір, і хотілося схопити її за руку, затримати й заборонити тікати. Він почував: вона надто жвава, надто юна, надто байдужа й надто вільна, вільна як пташка, як молодий собака, що не слухається й не йде на поклик, бо в крові у нього незалежність, чудовий інстинкт волі, ще не переможений ні голосом, ні батогом.

Аби привабити дівчину, він повів мову про щось веселіше й часом звертався до неї з питанням, щоб збудити в ній бажання слухати і жіночу цікавість, але цього дня в Аннетиній голові, як у повітряному просторі, над хвилястим колоссям, певно ж, гуляв примхливий вітер, носячи й розвіюючи її увагу в просторі,— вона ледве відповідала якимсь банальним словом, що його від неї чекали, кидаючи його мимохіть і знову звертаючи неуважний погляд на квіти. Бертен нарешті став дратуватися, його гризла хлопчача нетерплячість, і коли Аннета, підбігши, попросила матір подержати букет, аби нарвати другий, він схопив її за лікоть і стиснув їй руку, щоб вона вже не втекла. Вона відбивалася, сміючись, і виривалась щосили; тоді, втративши надію привернути її увагу, він удався до засобу, підказаного чоловічим інстинктом, засобу, до якого звертаються слабі люди: він почав діяти підкупом, спокушаючи кокетство дівчини.

— Скажи мені,— мовив він, — яка квітка тобі найбільш подобається; я замовлю тобі таку брошку.

Аннета здивувалася:

— Брошку? Як це?

— Із самоцвітів того самого кольору: якщо це мак, то з рубінів, якщо волошка, то з сапфірів, а листячко із смарагдів.

Аннетине обличчя засяяло тією вдячною радістю, якою пожвавлюються обличчя жінок, коли їм нагадують про дарунки.

— Волошка, — сказала вона, — це так мило!

— Хай буде волошка. Замовимо її зразу, як вернемось до Парижа.

Дівчина вже не тікала, прив'язана до нього думкою про цю коштовність, яку силкувалась собі уявити.

— А чи багато часу потрібно, щоб зробити таку брошку? — спитала вона.

Бертен засміявся, почуваючи, що вона впіймалась.

— Не знаю, це залежить від роботи. Ми попросимо ювеліра.

Раптом вона згадала про недавню скорботну подію:

— Мені не можна буде носити її, бо я в глибокій жалобі!

Він узяв дівчину під руку і притиснув її до себе.

— Ну, то сховаєш брошку до кінця жалоби, це не завадить тобі милуватися нею.

Як і вчора ввечері, він ішов між матір'ю й дочкою, почуваючи їхні плечі, і, щоб бачити, як вони піднімають на нього однаково сині очі, покраплені чорними цяточками, він говорив із кожною по черзі, повертаючи голову то до одної, то до другої. В сонячному сяйві він менше плутав тепер графиню з Аннетою, але щораз більше плутав дочку з відроджуваним спогадом про колишню матір. Йому хотілось обох їх цілувати — одну, щоб знову відчути на її щоці та шиї трохи тієї рожевої й білявої свіжості, якою він колись тішився і бачив тепер її чудове повернення, а другу, — тому, що все ще кохав її і чув від неї могутній поклик давньої звички. Він бачив і розумів, що його давно вже пригасле бажання й чуття оживало від появи воскрес-лої юності його коханки.

Аннета знову подалася по квіти. Олів’є вже не кликав її, ніби дотик її руки і її радість від обіцяного дарунку заспокоїли його. Але він стежив за всіма її рухами з тією втіхою, яку почуваєш, дивлячись на істоти чи речі, що чарують нам очі й п’янять нас. Коли дівчина верталася з букетом, він дихав глибше, несвідомо шукаючи щось від неї, трохи її подиху чи тепла тіла в схвильованому від її бігу повітрі. Він дивився на неї із захватом, як дивляться на світанок, як слухають музику; його поймало солодке тремтіння, коли вона нахилялась, випростувалася, піднімала обидві руки, щоб поправити зачіску. І вона чимраз більше пробуджувала в ньому спогади про колишнє… І сміх, і пустощі, й рухи викликали у нього на устах смак давніх поцілунків; далеке минуле, точне відчуття якого давно вже він утратив, вона перетворювала в щось подібне на теперішнє, про яке він тільки міг мріяти; вона плутала в його серці час, — дні й роки, — і, запалюючи погаслі почуття, непомітно для нього мішала вчорашній день із завтрашнім, спогад із надією.

Олів’є питав у своєї пам’яті, чи мала графиня в пору найповнішого свого розквіту цю грайливу чарівність кізки, сміливу, вибагливу, непоборну чарівність, подібну до грації тварини, що бігає і скаче. Ні. Вона була пишніша й не така дика. Міська дівчина, а потім міська жінка, вона ніколи не дихала повітрям полів, не жила серед природи, вона розцвіла красою в затінку мурів, а не під сонцем неба.

Коли вони повернулись до замку, графиня сіла за низенький столик у віконній ніші писати листа, Аннета подалася в свою кімнату, а художник знову вийшов із дому й поволі ходив з цигаркою в роті, заклавши за спину руки, по в’юнких стежках парку. Але не заходив далеко, щоб не загубити білий фасад чи шпилястий будинок. Тільки-но зникав він за деревами та чагарником, на душі у Бертена ставало похмуро, немов хмара заступила сонце, а коли замок знову показувався у просвіті листя, він зупинявся на мить, розглядаючи дві лінії високих вікон. Потім знову йшов.

Він почував себе схвильованим, але вдоволеним. Чим? Усім.

Повітря здавалось йому чистим, життя прекрасним. Він знову почував у тілі хлоп’ячу легкість, бажання бігати й ловити руками жовтих метеликів, що роїлися над лугом, немов вони були підвішені на гумових нитках. Він наспівував оперні арії. Кілька разів підряд він повторював знамениті слова Гуно: "О, дай мені тобою милуватись", — відкривши в них не знану досі напрочуд ніжну виразність.

Зненацька він спитав сам себе, як могло статися, що він так швидко змінився. Вчора, в Парижі, він був усім невдо-волений, розчарований, роздратований, а сьогодні — спокійний, усім задоволений, немов якийсь добродійний бог змінив йому душу. "Цьому доброму богові,— думав він, — годилося б заодно замінити мені тіло й зробити мене молодшим". Зненацька він побачив Джуліо, що полював у чагарях, гукнув його, і коли собака, прибігши, сунув йому під долоню вузьку голову з довгими патлатими вухами, Бертен сів на траву, щоб приголубити його, називав ласкаво, поклав собі на коліна, став гладити й розчулився так, аж поцілував пса, як роблять жінки, що в них мліє серце при кожній нагоді.

Після обіду вони не пішли гуляти, а просиділи вечір у вітальні, по-родинному.

Раптом графиня сказала:

— Одначе нам треба скоро звідси виїхати.

— О, не кажіть цього! — скрикнув Олів^є.— Ви не хотіли покидати Ронсьєр, поки мене тут не було. А як я приїхав, то тільки й думаєте, щоб утекти!

— Однак, любий друже, ми не можемо тут без кінця сидіти втрьох!

— Йдеться не про безконечність, а про кілька днів. А я ж, бувало, жив тут у вас цілими тижнями.

— Так, але за інших обставин, коли дім був для всіх відкритий.

Тоді Аннета почала просити:

— О мамо, ще тільки два-три дні! Він так добре вчить мене грати в теніс. Мені прикро, коли програю, зате потім я сама вдоволена з свого успіху.

Ще вранці графиня гадала, що таємниче перебування її друга триватиме до неділі, а тепер хотіла їхати, сама не знаючи чому. Сьогоднішній день, від якого вона чекала стільки радощів, залишив у її душі невиразний глибокий сум, нез’ясовне побоювання, невідступне і незрозуміле, як недобре передчуття.

Сидячи сама в кімнаті, вона все думала, звідки взявся цей новий напад нудьги. Чи не зазнала вона одного з тих непомітних почуттів, дотик яких такий миттєвий, що розум його не пам’ятає, але від яких так довго тремтять найчут-ливіші струни серця? Можливо. Проте, який? Вона пригадала декілька неприємних хвилин, в яких не хотіла признатись сама собі серед безлічі пережитих нею відтінків почуття, бо кожна хвилина приносила їй що-небудь своє. Насправді ж вони були надто незначні, щоб спричинити цей пригнічений настрій. "Я вимоглива без міри, — думала вона, — я не маю права так себе мучити".

Вона відчинила вікно, щоб подихати нічним повітрям, і, поклавши лікті на підвіконник, дивилась на місяць.

Легенький шум примусив її нахилити голову, і вона побачила: біля замку походжав Олів’є. "Чому ж він сказав, що йде до себе? — промайнуло в голові у графині.— Чому не попередив мене, що гулятиме, не покликав піти разом з ним? Адже він добре знає, що я була б щаслива.