Сильна, як смерть - Мопассан Гі де

Що ж його спонукало?" Думки про те, що він не захотів прогулятись із нею, що воліє гуляти один у цю чудову ніч, курячи цигарку, — вона бачила червоний вогник, — один, тим часом як він міг би дати їй радість бути біля нього, мука про те, що в нього немає постійної потреби в ній, що він не завжди бажає її, заронила в її душу нову зернинку розпачу.

Вона вже збиралась зачинити вікно, щоб не бачити Олів’в, щоб не піддатися спокусі покликати його, як раптом він підвів очі й побачив її.

— Що це ви мрієте, милуєтесь зірками, графине? — обізвався він.

— Так, а ви теж, як я бачу? — відповіла вона.

— О, я просто курю.

Вона не витримала й спитала:

— Чого ж ви не попередили мене, що вийдете?

— Я тільки хотів викурити цигарку. До речі, я вже вертаюсь до себе.

— То на добраніч, друже.

— На добраніч, графине.

Графиня підійшла до низенького стільця, сіла й заплакала; покоївка, з’явившись на її поклик, побачила її почервонілі очі й сказала співчутливо:

— Ох пані, у вас завтра знову буде поганий вигляд.

Спала графиня кепсько, її морозило, мучили кошмари.

Прокинувшись, вона сама відчинила віконниці й вікна, щоб глянути в дзеркало. Обличчя в неї було пом’яте, повіки набрякли, шкіра пожовкла; і такий нелюдський біль схопив її, що їй схотілося прикинутись хворою, лягти в ліжко й не виходити до вечора.

Потім її пойняло раптове бажання виїхати, непереможне бажання виїхати першим поїздом, покинути цей ясний край, де під осяйним сонцем серед полів занадто помітні незгладимі сліди, залишені горем та життям. В Парижі живуть у затінку помешкань, куди крізь важкі завіси навіть удень проникає тільки блякле проміння. Там вона знову стане собою, вродливою, з блідим обличчям, що якраз Л потрібне при цьому тьмяному освітленні. Нараз перед її очима промайнуло обличчя Аннети, що грала в теніс, таке свіже, рум’яне, з трохи розкуйовдженим волоссям, — і вона зрозуміла, яка несвідома турбота крає її серце. Вона не заздрила доччиній красі. Ні, певна річ, але відчула й призналась собі вперше, що ніколи не варто показуватись поруч із нею при ясному світлі дня.

Вона подзвонила і, навіть не випивши чаю, наказала готуватися до від’їзду, написала кілька телеграм, навіть замовила собі телеграфом вечерю, поквитала сільські борги, дала останні розпорядження, влаштувала все за якусь годину, охоплена гарячковою нетерплячістю, що дедалі більшала.

Коли вона вийшла, Аннета й Олів’є, які вже знали про це рішення, почали здивовано розпитувати її. Потім, бачачи, що графиня не дає про цей раптовий від’їзд жодного пояснення, вони стали бурчати й ремствувати. В поїзді вони теж виявляли незадоволення — аж до того часу, поки попрощалися на вокзалі в Парижі.

Подаючи Бертенові руку, графиня спитала:

— Чи не прийдете завтра обідати?

Він трохи сердито відповів:

— Певно, що прийду. А все-таки не гаразд ви вчинили. Нам так гарно було там утрьох.

Ill

Лишившись на самоті з дочкою в кареті, що везла їх додому, графиня зненацька відчула в собі спокій і тишу, немов би пережила щойно страшну кризу. Вона легше дихала, усміхалася будинкам, радісно пізнавала все місто, звиклі риси якого справжні парижани, сказати б, носять в очах та в серці. Побачивши одну крамницю, вона вже знала, які стоятимуть далі вздовж бульвару, і уявляла обличчя крамаря, яке так часто бачила за вітриною. їй здавалось, що вона врятована. Від чого? Заспокоєна. Чим? Певна. В чому саме?

Коли карета спинилась під склепінням брами, вона легко сплигнула й швидко увійшла в півтемряву вестибюлю, далі в півтемряву вітальні, тоді в півтемряву своєї кімнати. Там вона спинилась на мить, задоволена, що тут вона у безпеці,— в цьому туманному, невиразному паризькому світлі, яке ледве сяє, при якому доводиться більше здогадуватись, ніж бачити, де можна показувати, що подобається, і ховати, що хочеш. І несвідомий спогад про блискуче світло серед полів бринів у ній, як відгук пережитого страждання.

Коли вона вийшла обідати, чоловік, допіру вернувшись, ніжно поцілував її й мовив усміхаючись:

— Я так і знав, що друг Бертен привезе вас додому. Недарма я його послав.

Аннета серйозно відповіла тим особливим голосом, яким говорила, коли жартувала, не сміючись при цьому:

— О, він багато клопоту мав! Мама ніяк не хотіла їхати.

Графиня, трохи зніяковівши, нічого не сказала.

Цього вечора вони нікого не приймали. Взавтра пані де

Гійруа цілий день їздила по крамницях, купуючи й замовляючи все, що було їй потрібно. Вона змолоду, майже

з дитинства, любила подовгу стояти перед дзеркалами у великих майстернях, приміряючи вбрання. Вже входячи в крамницю, вона раділа від думки про всі подробиці цієї клопіткої репетиції за кулісами паризького життя. їй приємно було чути шелест суконь майстринь, що збігались до неї, їхні усмішки, поради й розпитування, а господиня, швачка чи корсетниця була для неї особою значною, графиня її шанувала як художницю, висловлювала їй свою думку, щоб та дала пораду. Ще приємніше було почувати на собі проворні руки молодих дівчат, що роздягали й одягали її, обережно повертаючи перед її граціозним образом у дзеркалі. Тремтіння від дотику їхніх пальців до шкіри, шиї чи волосся були наймилішими й найсолодшими ласощами в її житті елегантної жінки.

Проте сьогодні вона не без тривоги збиралася пройти без вуалі й капелюха перед всіма тими одвертими дзеркалами. Та вже'перший візит до швачки заспокоїв її. Три капелюшки, що вона вибрала, личили їй надзвичайно, жодного сумніву щодо цього в неї не було, і коли майстриня переконано сказала: "О пані графине, білявим не варт ніколи знімати жалобу", — вона вийшла цілком утішена й сміливо рушила до інших постачальників.

Вдома її чекала записка герцогині, в якій та повідомляла, що приходила й обіцяла ще зайти ввечері; потім вона написала кілька листів, потім якийсь час мріяла, дивуючись, що від простої зміни місця те тяжке лихо, що її мучило, відступило далеко-далеко в минуле. їй навіть не вірилось, що тільки вчора вона вернулася з Ронсьєра — так змінився стан її душі після повернення до Парижа, немов це переміщення загоїло її раяй.

Бертен, прийшовши на обід і побачивши її, вигукнув:

— Ви чарівна сьогодні!

Почуття щастя прокотилось по графині теплою хвилею.

Встаючи з-за столу лісля обіду, граф, що пристрасно любив більярд, запропонував Бертенові зіграти партію, а за ними й жінки пішли до більярдної, куди було подано каву.

Чоловіки ще грали, коли доповіли про приїзд герцогині. Всі вернулися до вітальні. В цей же час з’явилось і подружжя Корбелів, які привітались зі сльозами в голосі. Кілька хвилин розмова велась в такому жалібному тоні, немов усі от-от заплачуть, але мало-помалу, після зворушень та сумних розпитів, повіяло іншими думками, ніби тінь горя, що допіру лежала на всіх, зненацька розвіялась.

Бертен підвівся, взяв Аннету за руку, підвів її до портрета матері, осяяного променем рефлектора, й спитав:

— Чи це не чудово?

Герцогиня не могла отямитись від подиву і повторювала:

— Боже, чи це можливо? Боже, чи можливо ж? Це воскресла мати. І як я не побачила цього зразу? О люба Ані, пізнаю вас, я так і бачу вас знову, я ж так добре знала вас тоді, коли ви носили першу жалобу, ні, другу, бо раніше ваш батько помер. О, а тепер Аннета у цій чорній сукні! Та це ж мати, що вдруге прийшла на землю. Що за чудо! Без портрета ніхто цього й не помітив би. Ваша дочка дуже вас нагадує, але ще більше схожа на цей портрет.

З’явився Мюзадьє, довідавшись про приїзд пані де Гійруа і бажаючи одним із першим висловити їй якнайглибше співчуття з приводу її горя.

Побачивши біля рами в тому самому блискучому освітленні дівчину, яка здавалась живою сестрою тієї, що була намальована на картині, він обірвав свої поздоровлення й вигукнув:

— Ах, дивіться, ось одна з найбільш разючих речей, які я будь-коли бачив!

Корбелі, погляди яких збігалися з визнаними вже думками, і собі дуже здивувались, але трохи стриманіше.

Серце графині стискалося. Стискалось щораз болючіше, немов здивовані вигуки присутніх здавлювали його. Вона мовчки дивилася на дочку поруч свого образу, і її охоплювало роздратування. їй хотілось крикнути: "Та замовк-ніть-бо. Я й так добре знаю, що вона схожа на мене!"

До кінця вечора вона була смутна, знову втрачала впевненість, що вернулась до неї напередодні.

Бертен розмовляв із нею, коли оповістили про приїзд маркіза де Фарандаля. Побачивши, що маркіз підходить до господині дому, Олів’є підвівся, відступив за своє крісло, шепочучи: "Ну, от, бракувало тільки цього йолопа", — потім обійшов вітальню і, діставшися дверей, подався геть.

Графиня, вислухавши привітання нового гостя, почала шукати очима Бертена, аби продовжити розмову, що її цікавила. Не побачивши його, спитала:

— Що ж, наш великий художник пішов уже?

— Здається, так, моя люба, — він вийшов по-англійському.

Графиня здивувалась, поміркувала якусь хвилину, потім завела розмову з маркізом..

Гості одначе незабаром делікатно розійшлися, бо це був перший її прийом після нещастя.

Коли графиня лягла спати, в голові її знову зароїлись тривожні думки, якими вона катувалася в Ронсьєрі. Тепер причина їх стала яснішою: вона почувала себе старою.

Цього вечора вона вперше зрозуміла, що в її салоні, де досі захоплювались тільки нею, хвалили тільки її, любили тільки її, тепер її місце забирає інша: її дочка. Вона арозуміла це відразу, спостерігши, що захват переходить на Аннету. В царстві вродливої жінки, в її домі, де вона не терпить жодної тіні, звідки обережно й уперто усуває всдкі небезпечні для себе порівняння, куди впускає інших жінок тільки для того, щоб зробити їх своїми власними, тепер ставала володаркою дочка. Яке чудне воно було, оте стиснення серця, коли всі очі утупились в Аннету, що стояла поруч картини, а Бертен тримав її за руку! Графиня тоді раптом відчула себе зниклою, позбавленою влади й трону. Всі дивились на Аннету, жоден погляд не звернувся на неї. Вона так звикла чути компліменти та лестощі щоразу, як захоплювались її портретом, так упевнено чекала похвал, які все ж пестили її слух, хоч вона й не зважала на них, що те забуття й несподівана поразка, той захват, цілком перенесений на дочку, схвилював, зчудував і вразив її дужче, ніж будь-яке інше суперництво за будь-яких інших обставин.

w Однак, належачи до тих натур, що в усякій кризі після першого пригнічення знову починають діяти, борються і знаходять підстави для заспокоєння, вона подумала, що, коли її люба дівчинка вийде заміж і вони перестануть жити під одним дахом, то їй не треба буде терпіти постійного порівняння, яке вже гнітило її під поглядом друга.

Проте удар був надто сильний.