Урфін Джюс і його дерев'яні солдати - Волков Олександр

За його наказом кілька поліцейських кинулись на пошуки. Вони нишпорили по довколишніх фермах і допитували людей. На диво, ті виявилися балакучими й розповідали шукачам, що втікачі рано-вранці пішли на північний захід, напевно, сподіваючись знайти притулок у Жовтій країні.

Два взводи дуболомів і три десятки поліцейських рушили у вказаному напрямку. Солдати бігли твердою дорогою, грюкочучи ногами, наштовхуючись один на одного, падали. Поліцейські стріляли камінцями з рогаток у придорожні кущі, тільки-но. помічали там найменший рух.

Час від часу начальник поліції, який сам очолював погоню, забігав у придорожні будиночки й розпитував про втікачів. Заздалегідь попереджені гінцями Фараманта мешканці будиночків відповідали:

— Вони пройшли тут години зо три тому… дві години тому… годину тому…

Завзяття переслідувачів зростало, здавалося, вони от-от спіймають злочинців. Але вони пробігали милю за милею, а дорога попереду, як і раніше, була безлюдна.

А потім скоїлося таке: начальник поліції вирвався уперед, й очманілі підлеглі сприйняли його за втікача і осипали таким градом здоровенних уламків цегли, що поламали йому руки, ноги й відбили голову.

Підбігши з переможними вигуками до забитого, вони раптом зупинилися. Що робити далі? Вони не знали, а наказувати було нікому.

Зібравши уламки свого командира, загін повернувся до столиці. Один із поліцейських доповів Руфу Білану, що трапилося. Руф Білан зблід від жаху. До того він ще сподівався, що втікачів спіймають і тоді пригоду можна буде приховати від короля. Тепер хоч-не-хоч доведеться зізнатися, що полонені, якими так дорожив Урфін Джюс, вирвалися на волю. Більше того — загинув начальник поліції, котрого правитель дуже цінував за старанність і спритність.

Вислухавши поліцейського, Урфін понуро мовив:

— Не маю жодного сумніву, що це витівки того клятого дівчиська, маленької Феї Еллі. І втікачі зникли?

— Безслідно, всемогутній королю Смарагдового…

— Коротше! — гримнув розлючений Джюс.

— Слухаю! Найгірше те, що переслідувачів, імовірно, направили по хибному шляху. З усього видно, що це була змова.

Начальника поліції Урфін лагодити не став, і кухар Балуоль кинув його уламки у грубку і вони вмить згоріли.

Переконавшись, що Еллі визволила Діна Пора і Фараманта, Чарлі Блек повів компанію вниз. Усі намагалися якомога менше галасувати. Залізний Дроворуб ледве протиснувся крізь вузьку дірку в дверях, а знесиленого Страшила протягли, пом'явши його каптан. Лев зустрів друзів після тривалої розлуки з радістю. Вигляд Страшила — слабкого, майже сліпого й глухого — зворушив його до сліз.

Та витрачати час на виявлення ніжних почуттів не доводилося, слід було поспішати. Дроворуб про всяк випадок озброївся міцною залізною штабою, що виламав на сходах.

Наближаючись до вікна у царство підземних рудокопів, Чарлі Блек закликав супутників до обережності. Хтозна, можливо, вартовий, що літав на драконі, чекає появи нахабних спостерігачів, щоб влучити у них меткою стрілою. Та діставшись до майданчика у печері, звідки вони ще вчора спостерігали картини дивовижного чужого життя, моряк охнув від здивування: вікно було наглухо забите. Рудокопи так щільно забили в нього шматок скелі, що не лишилося жодної щілини.

Шестилапого у печері не виявилося: чи він відлежувався десь у лабіринті печерних коридорів після учорашньої битви, чи, може, тут встигли побувати рудокопи й спіймали звіра.

А скільки ще інших Шестилапих могло причаїтися у печері?

Але тепер моряк не боявся зустрічі зі звіром: Залізний Дроворуб швидко розправився б із ним. Чарлі Блек побоювався іншого: чи не влаштували рудокопи засідку на їхньому шляху? І він тільки тоді вільно зітхнув, коли на світанку побачив нарешті Еллі, Діна Гіора і Фараманта.

Найперше треба було приділити увагу Страшилові. Справи його були кепські. Одяг скинутого правителя порвався, з дірок вилазила пріла й злежала солома. Риси обличчя майже стерлися, погано було і з мозком: вологий підвал дуже шкідливо вплинув на нього.

До роботи взялася Еллі. Вона зняла зі Страшила голову і повісила сушитися на високу гілку, де її обвівав теплий вітер і гріло жарке сонечко. Потім заштопала Страшилів одяг, випрала у струмку й розвісила на кущах.

Коли все було готове, Еллі напхала каптан, штани і чоботи свіжою соломою, якої приніс Фарамант із сусіднього поля, прикріпила голову з просохлим мозком. Потім дістала фарби, пензлик і почала малювати очі. Очі одразу закліпали, засміялися…

— Все зіпсуєш! — сердито закричала Еллі.

— … ого, — прошепотів Страшило. — … юй… рі-ше… ота! Це означало: "Нічого, малюй скоріше рота!"

Нарешті рот теж був готовий. Радісний Страшило кинувся танцювати.

— Ей-гей-гей-го! Еллі знову врятувала мене! Я знову-знову з Еллі! Ей-гей-гей-го! Я знову-знову…

Раптом Страшило спохопився, що він губить гідність правителя, танцюючи на очах у своїх підлеглих, і боязко поглянув на Діна Гіора і Фараманта. Але ті делікатно відвернулися і вдали, що нічого не бачили, захоплені важливою розмовою. Страшило зітхнув з полегкістю.

Загальна радість ще збільшилася, коли моряк Чарлі подарував Страшилові чудову палицю із червоного дерева. Він устиг змайструвати її, доки Еллі "лікувала" Страшила.

Страшило зіперся на палицю, випнув солом'яні груди і поважно заговорив:

— Друзі мої! Страшило — мудрий, як і раніше, і ось вам докази: у мене в голові з'явилися великі ідеї! Для боротьби з Урфіном у нас немає зброї, а зробити її можуть лише Мигуни. Але Мигуни живуть у Фіолетовій країні, а Фіолетова країна — не Смарагдова. І я так розумію: коли ти знаходишся в одній країні, то в іншій тебе у цей час немає. Який же із цього випливає висновок? Нам треба вирушити до Фіолетової країни!

Дружні оплески були відповіддю на чудову промову Страшила. Лев схвально загарчав, а Тотошко голосно загавкав.

ПЕРЕМОГА

НА СХІД!

нкін Флед, намісник у країні Мигунів, був гладкий чоловічок з рудим жорстким волоссям, що стирчало на всі боки, ніби мочалка. Він прибув у країну зі взводом фіолетових солдатів і капралом Ельведом і легко підкорив її. Бо Мигуни, хоча й славилися як майстерні ковалі і слюсарі, були ще боягузливіші, ніж Жувани.

Зайнявши Фіолетовий палац, Енкін Флед вигнав звідти усю челядь, яка там мешкала ще за часів Бастінди, і залишив тільки кухарку Фрегозу. Вона смачно готувала, а намісник любив попоїсти.

У країні Мигунів у Фледа виявилася непереборна пристрасть до зброї. Він не міг байдуже пройти повз кинджал чи шпагу. Поселившись у Фіолетовому палаці, намісник наказав населенню здати усі мечі, кинджали, ножі, навіть кухонні. Такий наказ він віддав ще й тому, що боявся повстання і хотів обеззброїти народ.

Мечів у Мигунів не виявилося, але серед знесеного залізного брухту намісник уздрів два старовинних кинджали чудової роботи. Полиск сталі й дивовижна тонка різьба на рукоятках зачарували Енкіна Фледа, і він наказав привести до нього майстрів.

— Звідки це? — спитав Флед, показуючи на кинджали.

— Збереглись із стародавніх часів, коли в нашій країні ще точилися війни, — відповів старший із майстрів.

— А ви зможете робити такі кинджали?

— Ми робили й складніші речі, — відповів майстер. — Ми ремонтували нашого правителя, пана Дроворуба, а в нього дуже складний механізм. Але навіщо кинджали, коли м'ясо краще різати звичайним ножем?

Енкін Флед не любив, коли йому заперечували.

— Не базікати! — закричав він і затупав ногами, й Мигуни від переляку закліпали швидше, ніж звичайно. — Викуйте мені п'ять, ні — десять таких кинджалів, і щоб у всіх різьба була різна. Строк — тиждень. Якщо не встигнете… ну, тоді ви дізнаєтесь, що означає мати справу з Енкіном Фледом!

Майстри все покинули й виготовляли кинджали. Флед розвісив їх на стіні на килимі у великій залі палацу — вони йому дуже сподобались. Але намісник вирішив, що видовище буде ще більш вражаюче, коли кількість кинджалів збільшиться.

З того часу майстри не мали спокою. Їм доводилося кувати кинджали, мечі, шаблі, шпаги… Намісник усі дні проводив у залі, розташовуючи колекцію зброї то так, то інакше… Взявши до рук меча або кинджала, гладкий коротконогий Флед фехтував, уявляючи, що він б'ється з чарівником або страшним чудовиськом. Насправді ж він боявся напасти навіть на вівцю і почував себе безпечно лише під захистом лютих дуболомів.

Еллі та її друзі прямували на схід. Шлях їхній пролягав тими ж місцями, де вони минулого року йшли походом на Бастінду. Тепер вони виступали на нового ворога, на Енкіна Фледа з його дуболомами.

Армія визволителів складалася поки що з двох бійців: Залізного Дроворуба та Сміливого Лева. Але ніхто не наважився заперечувати, що ці двоє варті були багатьох і багатьох звичайних солдатів, не обдарованих такою хоробрістю й силою.

Отже, армія бадьоро просувалася на схід, долаючи кам'янисте плоскогір'я, що відділяло Смарагдову країну від країни Мигунів.

Залізний Дроворуб з задоволенням дослухався, як калатає з кожним кроком у його грудях серце, а Страшило розв'язував подумки арифметичні задачі, що, на його прохання, задавала йому Еллі.

Нарешті вони дісталися до того місця, де закінчувалася дорога, вимощена Залізним Дроворубом до Смарагдового міста. Тут кілька місяців тому знайшла Дроворуба Кагги-Карр, яка прибула від Страшила вісницею, тут же лежав молот, якого покинув Дроворуб, поспішаючи на допомогу другові. Молот нікому був не потрібен, та його ніхто і не зміг би підняти, окрім Дроворуба.

Дроворуб схопив молота й розкрутив його над головою, зі свистом розтинаючи повітря.

Всі охнули й поприсідали.

— Сила ще є, — добродушно мовив Дроворуб.

— Нехай стережуться дуболоми! — сердито проказав Страшило.

УЛЬТИМАТУМ

ут, де починався шлях до Фіолетового палацу, армія вирішила зупинитися перед початком бойових дій.

Кагги-Карр хотіла було послати у розвідку кволого горобця, що видзьобував поблизу зернятка, але не наважилася довірити йому таку відповідальну справу.

— Полечу сама, — сказала вона. — Особисто з'ясую, що за військо прислав сюди Урфін Джюс.

Вона вже було зібралася летіти, але підвищений Страшилом у фельдмаршали Дін Гіор затримав її.

— Слід послати ворогам виклик, — сказав він, розчісуючи гребінцем свою довгу бороду.

— Краще вдарити зненацька! — заперечила Кагги-Карр.