Урфін Джюс і його дерев'яні солдати - Волков Олександр

Переклав з російської ФЕЛІКС КСЕНЗЕНК

САМОТНІЙ СТОЛЯР

Десь у глибині безмежного Північно-Американського материка, оточеного великою пустелею та кільцем неприступних гір, лежить Чарівна країна. Там жили добрі і злі феї, там розмовляли тварини і птахи, там цілорічно було літо і під вічно гарячим сонцем росли на деревах небачені плоди.

Південний захід Чарівної країни населяли Жувани — боязкі та милі люди, у яких дорослий чоловік на зріст був не вищий за восьмирічного хлопчика з тих країв, де люди не знають чудес.

Володаркою Блакитної країни Жуванів були Гінгема, зла чаклунка, яка мешкала в глибокій темній печері, до якої Жувани боялися навіть наблизитись. Та, на превелике диво всіх, знайшовся серед них чоловік, який збудував собі дім неподалік житла чаклунки. Це був такий собі Урфін Джюс.

Від своїх добрих і лагідних одноплемінників Урфін Джюс ще дитинстві відрізнявся сварливою вдачею. Він рідко грався з дітьми, але коли і вступав до гри, то вимагав, щоб усі йому підкорялись. Отож гра з його участю здебільшого закінчувалася бійкою.

Батьки Урфіна померли рано, і хлопчину взяв собі за. учня столяр, який жив у невеличкому селі Когида. Підростаючи, Урфін ставав усе незлагіднішим і, коли опанував столярне ремесло, не жалкуючи, залишив свого вихователя, навіть не подякувавши за науку. Однак добрий ремісник дав йому інструменти та все необхідне для початку роботи.

Урфін став вправним столяром, він майстрував столи, ослони, сільськогосподарські знаряддя і чимало іншого. І хоч як це не дивно, сварлива вдача майстра передавалася і його виробам. Змайстровані ним вила намагалися штрикнути свого володаря в бік, лопати вціляли в лоб, граблі намагалися зачепити його за ноги і перекинути. Урфін Джюс утратив покупців.

Тоді він узявся за іграшки. Проте у вирізьблених зайців, ведмедів та оленів були такі люті морди, що діти, поглянувши на них, жахалися і потім плакали всю ніч.

Іграшки припали пилом у комірчині Урфіна, їх ніхто не купував. Розлючений Урфін Джюс полишив столярне ремесло, не з'являвся у селі і став жити зі свого городу.

Самотній столяр так ненавидів своїх односельців, що намагався не бути схожим на них ні в чому. Жувани мешкали в круглих будиночках блакитного кольору з гостроверхими дахами та кришталевими кульками нагорі.

Урфін Джюс збудував собі чотирикутний будинок, пофарбував його в коричневий колір, а на вершечку помістив опудало орла.

Жувани носили блакитні каптани і ботфорти, а каптан і ботфорти Урфіна були зеленого кольору. Жувани мали капелюхи гостроверхі, з широкими крисами, під якими гойдалися срібні дзвіночки. Урфін Джюс терпіти не міг дзвіночків і носив капелюха без крисів. Добросерді Жувани часто плакали, а в похмурих очах Урфіна ніхто ніколи не бачив жодної сльозини.

Минуло кілька років. Одного разу Урфін Джюс відвідав Гінгему і попросив стару чаклунку взяти його у прислужники. Зла чарівниця дуже зраділа: впродовж століть жоден з Жуванів не виявив бажання добровільно служити Гінгемі, а всі її накази виконувались лише під загрозою покарання.

Тепер у чаклунки з'явився помічник, який ревно виконував всілякі доручення. І що неприємніші для Жуванів були розпорядження Гінгеми, то охочіше передавав їх Урфін.

Похмурому столяру особливо подобалось ходити по селах Голубої країни і обкладати жителів даниною — стільки-но й стільки гадюк, мишей, жаб, п'явок і павуків.

Жувани страшенно боялися гадюк, павуків та п'явок. Одержавши наказ збирати їх, маленькі боязкі чоловічки починали ридати. При цьому вони знімали капелюхи і ставили їх на землю, щоб дзвіночки своїм калатанням не заважали їм плакати. А Урфін дивився на сльози своїх земляків і злісно реготав. Потім призначеного дня з'являвся з великим кошиком, збирав данину й відвозив її до печери Гінгеми. Там це добро вживалося в їжу чаклунки або використовувалося на лихі чари.

Одного разу злюща Гінгема, яка ненавиділа всенький рід людський, задумала його знищити. Для цього вона накликала жахливий буревій і спрямувала його за гори, за пустелю, щоб він зруйнував усі міста, усі села й під уламками поховав усіх людей.

Та цього не трапилося. На північному заході Чарівної країни жила добра чарівниця Вілліна. Вона дізналася про підступний намір Гінгеми й знешкодила його. Вілліна дозволила ураганові захопити у канзаському степу лише один маленький будиночок-фургон, знятий з коліс і поставлений на землю. За наказом Вілліни вихор приніс будиночок у країну Жуванів, скинув його на голову Гінгеми —і недобра чаклунка загинула.

На подив Вілліни, котра прибула, аби поглянути, як подіяли її чари, у будиночку виявилась маленька дівчинка Еллі. Вона вбігла за своїм улюбленим песиком Тотошком до будиночка саме в ту мить, коли вихор підхопив і поніс його.

Вілліна не могла повернути дівчинку додому і порадила їй іти по допомогу до Смарагдового міста — центру Чарівної країни. Про повелителя Смарагдового міста — Гудвіна Великого і Жахливого — ходили найрізноманітніші чутки. Вони стверджували, що Гудвін дуже легко насилав на поля вогненний дощ або наповнював усі будинки пацюками та жабами. І тому про нього вели мову пошепки і озираючись: раптом чарівник образиться на яке необережне слово.

Еллі послухала добру фею й подалася до Гудвіна, сподіваючись, що чарівник не такий вже й страшний, як про нього розповідають, V допоможе їй повернутися до рідного Канзасу. Тоді дівчинці не довелося зустрітися з похмурим столяром Урфіном Джюсом.

Того дня, коли будиночок Еллі розчавив Гін-гему, Урфіна не було побіля чаклунка — він пішов у її справах до найвіддаленішого місця Блакитної країни. Звістка про загибель чаклунки викликала у Джюса подвійне почуття: і жаль, і радість.

Він. шкодував, що втратив могутню покровительку, але розраховував тепер скористатися скарбами та владою чаклунки.

Навколо печери було безлюдно. Еллі з Тотошком пішли до Смарагдового міста.

У Джюса виникла ідея поселитися у печері й оголосити себе наступником Гінгеми та повелителем Блакитної країни — адже боязкі Жувани не наважаться цьому перечити.

Але закіптюжена печера з в'язками копчених мишей на гвіздках, з опудалом крокодила під стелею та іншими знадобами чаклунського ремесла видалася такою похмурою й вологою, що навіть Урфін здригнувся.

— Брр!.. — пробурмотів він. — Жити у такій могилі?.. Ні, красненько дякую!

Урфін став розшукувати срібні черевички чаклунки, бо знав, що Гінгема найбільше дорожила саме ними. Однак даремно він обшукував печеру — черевичків не виявилося.

— Ух-ух-ух! — насмішкувато пролунало з високого сідала, й Урфін здригнувся.

Згори на нього дивились здоровенні жовті очі пугача, що світилися у темряві печери.

— Це ти, Гуаме?

— Не Гуаме, а Гуамоколатокінте, — бундючно заперечив пугач.

— А де ж інші пугачі?

— Полетіли.

— А чому ж ти залишився?

— А що мені робити у лісі? Ловити птахів, як прості пугачі й сови? Фе!.. Я досить старий і мудрий для такого клопітного заняття.

У Джюса промайнула хитра думка.

— Слухай, Гуам… — Пугач мовчав. — Гуамоко… — Мовчання. — Гуамоколатокінте!

— Слухаю тебе, — озвався пугач.

— Хочеш жити у мене? Я годуватиму тебе мишами й ніжними пташенятами.

— Не задарма, звичайно? — буркнув птах.

— Люди, побачивши, що ти мені служиш, вважатимуть мене чарівником.

— Непогано придумано, — сказав пугач. — І на початку моєї служби повідомлю, що ти даремно шукаєш срібні черевички. Їх забрало маленьке звірятко невідомої мені породи.

Зірко оглянувши Урфіна, пугач запитав:

— А коли ти їстимеш жаб і п'явок?

— Що? — здивувався Урфін. — Їсти п'явок? Навіщо?

— Бо така їжа годиться злим чаклунам по закону. Пам'ятаєш, як Гінгема сумлінно поїдала мишей і закушувала п'явками?

Урфін згадав і здригнувся: їжа старої чаклунки завжди викликала у нього огиду, і він під час сніданків та обідів Гінгеми під будь-яким приводом виходив з печери.

— Послухай, Гуамоко… Гуамоколатокінте, — улесливо сказав він, — а чи не можна обійтися без цього?

— Я тобі сказав, а далі твоя справа, — сухо закінчив розмову пугач.

Урфін, зітхнувши, зібрав деякі речі чаклунки, посадовив пугача на плече й пішов додому.

Зустрічні Жувани, забачивши похмурого Урфіна, злякано шарахали вбік.

Повернувшись до себе, Урфін зажив у своєму будинку з пугачем, уникаючи людей, не люблячи нікого, не знаючи любові інших.

ЧАРІВНИЙ ПОРОШОК

НЕЗВИЧАЙНА РОСЛИНА

дного вечора знялася страшенна буря. Гадаючи, що бурю викликав Урфін Джюс, Жувани щулилися зі страху й чекали, що їхні будиночки ось-ось розваляться.

Та нічого такого не трапилось. Зате, прокинувшись уранці й оглядаючи свій город, Урфін Джюс помітив на грядці з салатом кілька яскраво-зелених незвичайних паростків. Напевне, їхнє насіння заніс у город буревій. Але з якої частини країни вони прилетіли, назавше лишилося таємницею.

— Тільки-но сполов грядки, — пробурчав Урфін Джюс, — і ось знову лізуть ці бур'яни. Ну, чекайте, увечері я з вами розрахуюся.

Урфін пішов до лісу, де в нього були розставлені пастки, і пробув там цілий день. Криючись від Гуама, він захопив із собою сковорідку й олію, засмажив жирного кролика й добряче поласував ним.

Повернувшись додому, Джюс зойкнув од здивування. На салатній грядці піднялися в зріст людини могутні яскраво-зелені рослини з продовгуватими м'ясистими листками.

— Оце так штука! — вигукнув Урфін. — Ці бур'яни не марнували часу!

Він підійшов до грядки і смикнув одну з рослин, щоб витягти її з корінням. Та дарма. Рослина не піддалася, а Урфін Джюс поколов собі руки дрібненькими гострими колючками, що вкривали стовбур і листя.

Урфін розсердився, повитягав з долонь колючки, надів шкіряні рукавиці й знову почав тягнути рослину з грядки. Та у нього забракло сили. Тоді Джюс озброївся сокирою і взявся рубати рослини під корінь.

"Хрясь, хрясь, хрясь". — врубалася сокира в соковиті стебла, і рослини падали на землю.

— Так, так, так! — торжествував Урфін Джюс.

Він воював з бур'янами, немов із живими ворогами.

Коли розправу було закінчено, настала ніч, і стомлений Урфін пішов спати.

Наступного ранку він вийшов на ґанок, і волосся у нього на голові стало сторч від подиву.

І на салатній грядці, де зосталося коріння невідомих бур'янів, і на второваній стежці, куди столяр відтягнув зрубані стебла, всюди щільною стіною стояли високі рослини з яскраво-зеленим м'ясистим листям.

— Он як ви! — злісно заревів Урфін Джюс і кинувся у бій.

Зрубані стебла і викорчуване коріння столяр подрібнював на шматочки на колоді, де звичайно рубав дрова.