Два веронці - Шекспір Вільям

Лючетто!
Входить Лючена,
Лючетта Чого бажаєте?
Джулія Коли обід?
Лючетта Хотіла б я, щоб був уже готовий;
Погамували б ви тоді свій гнів
Потравами й служниці не картали б!
Джулія А що ти підняла так обережно?
Лючетта Нічого.
Джулія А чого ж ти нахилилась?
Лючетта Щоб папірця підняти, що впустила.
Джулія І папірець отой — нічого?
Лючетта Так,
Нічого, що стосується мене.
Джулія То хай собі лежить він для тієї,
Кого стосується.
Лючетта Моя синьйоро,
Цей папірець зворушить душу тій,
Хто слів правдивих не тлумачить хибно.
Джулія Тобі коханий вірші присвятив?
Лючетта Щоб я могла їх заспівать, синьйоро,
Ви маєте покласти їх на ноти,-
У цьому ви майстерниця.
Джулія Не варті
Моїх зусиль такі безглузді речі.
Ти спробуй заспівать їх на мотив:
"Любові ясне світло".
Лючетта Ні, синьйоро,
Цей вірш важкий, а той мотив — легенький.
Джулія То що ж він — гирі прив'язав до рим?
Лючетта Ви заспівали б — вийшло б мелодійніш.
Джулія Чому ж не ти?
Лючетта Для мене тон високий.
Джулія А дай-но пісню.
(Бере лист)
Що це тут, голубко?
Лючетта Цього тримайтесь тону, й до кінця
Ви пісню проспіваєте; хоча
Цей тон мені не до вподоби.
Джулія Ні?
Лючетта Атож, синьйоро: він занадто гострий.
Джулія А ти, голубко, надто язиката.
Лючетта Тепер він надто знизивсь. Там нема
Гармонії, де голос одинокий;
Ви мали б голосом підтримать тенор.
Джулія Ти глушиш все своїм безладним басом.
Лючетта Адже ж я за Протея вам співаю...
Джулія Вже досить! Кинь базікати! Набридло!...
Кохання, надпориви, присягання...
Все це я рознесу на клапті!..
(Рве листа)
йди!
А папірці нехай лежать; ти радо
їх підібрала б, щоб мене розсердить.
Лючетта Ач прикидається! А як хотіла б
Ще раз розсердитись за лист новий!
(Виходить)
Джулія Коли б же я розсердилась за цей!
О руки осоружні! Розірвали
Слова кохання ви!.. Злостиві оси!
Ви живитеся медом найсолодшим
І жалами вбиваєте тих бджіл,
Які його дають!.. Тож на покуту
Я ніжно поцілую кожен клаптик...
"Ласкава Джуліє" — він пише тут;
Лиха ти, Джуліє!..— Щоб покарати
Твою невдячність, кину на каміння
Твоє ім'я й ногами розтопчу я
Твою зарозумілість! Глянь, а тут:
"Коханням ранений Протей"... О, бідне,
Поранене ім'я!.. Віднині ложем
Мої для тебе будуть груди доти,
Аж поки в тебе рани не зціляться;
Я вилікую їх моїм цілунком...,
Ось ще "Протей"! Ізнову... Двічі, тричі...
О добрий вітре, заспокойсь, не вій,
Не розвівай шматочків, доки я
До одної всіх літер не зберу.
Крім власного мого імення! Хай
Підхопить лютий буревій його
й на скелю найстрімкішу віднесе,
І звідти скине у бурхливе море!..
Поглянь: у цім рядку його ім'я
Стоїть аж двічі, ось: "Протей нещасний",
"Палкий Протей" — ось: "Джулії чарівній".
Я відірву це... Ні!.. Таж любо як
Він спарував обидва наші ймення!..
Я їх складу одне на одне... Ну ж бо!
Цілуйтесь, пригортайтеся, сваріться,
Робіть, що хочете...
Входить Лючена.
Лючетта Прошу, синьйоро,
Обід вже на столі, і жде вас батько.
Джулія Гаразд, ходім.
Лючетта Як?! Та невже ж ці клапті
Покинете ви тут?
Джулія Як їх цінуєш,
То підбери.
Лючетта Ви ж гримали на мене.
Як я їх підбирала... А проте
Я їх візьму... бува, щоб не замерзли.
Джулія Вони тобі до серця, бачу я!
Лючетта Що бачите, те й кажете, синьйоро.
Та я й сама все бачу, не сліпа!
Джулія Ходім, ходім! Будь ласка, вже ходшої
Виходять.
СЦЕНА З
Там само. Кімната в господі Антоніо.
Входять Антоніо й Пантіно.
Антоніо Скажіть, Пантіно, чим таким поважним
Мій брат затримав вас у галереї?
Пантіно Про сина вашого, Протея, йшлося.
Антоніо І що ж він вам сказав?
Пантіно Він дивувався,
Що ваша милість дозволяють сину
Удома марнувати юні роки,
В той час як люди й не такі вельможні
Синів своїх у мандри посилають:
Тих — на війну, щоб поспитать фортуни;
Тих — відкривать далекі острови;
Тих — у найкращі університети.
Він мовив, що на кожнім з тих шляхів
Протей ваш міг би широко ступати,
й наказував мені порадить вам
його без діла вдома не тримати,
Бо ж як постаріє, то пожалкує,
Що замолоду світу він не бачив.
Антоніо На мене зовсім натискать не треба;
Я думаю про це вже цілий місяць
І знаю й сам, що син марнує час,
Що з нього путнього не вийде мужа,
Якщо його не виховає світ.
Лише в труді ми здобуваєм досвід,
А час удосконалює його.
Порадь мені, куди послати сина?
Пантіно Гадаю, вашій милості відомо,
Що юний Валентин, його товариш,
Перебуває зараз при дворі
У герцога.
Антоніо Я знаю.
Пантіно Ваша милість,
Пошліть і вашого туди ж; він там
Навчиться різних звичаїв лицарських,
Добірних висловів та етикету,
З вельможами спізнається — й побачить,
Яким повинен буть юнак шляхетний.
Антонів Мені твоя порада до вподоби;
Міркуєш слушно ти; і щоб побачив,
Як це мені до серця припада,
Я виконаю все і при нагоді
До герцога пошлю його негайно.
Пантіно Туди рушає завтра дон Альфонсо,
А з ним ще кілька юнаків значних,
Щоб герцогу засвідчити пошану
І запропонувать свої послуги.
Антоніо Чудове товариство! З ними разом
Поїде й мій Протей... Ось він, до речі!
Входить Протей.
Протей О радісне кохання! О рядки
Солодкі, ніжні!.. О життя солодке!
її рукою тут водило серце,
Тут — присягання вірної любові!
Якби ж батьки любовний наш союз
Благословили й згодою своєю
Вмить повершили наше юне щастя!..
О Джуліє, мій ангеле!
Антоніо Що то за лист, що ти його читаєш?
Протей Це, батьку мій, привіт від Валентина...
Лиш кілька слів... Мені привіз його
Наш спільний друг.
Антоніо А дай мені листа,
Побачим, що нового.
Протей Батьку мій,
Немає тут новин... Він тільки пише,
Як він живе щасливо, як його
Шанують любо і який ласкавий
До нього герцог. Кличе і мене
З ним долю поділити.
Антоніо Ну, а ти що?
Протей Я підлягаю вашій волі, пане,
А не зичливим побажанням друга.
Антоніо Його бажання збіглися з моїм.
Ти не дивуйсь, що вирішив я справу
Так несподівано: чого я хочу —
Я хочу, й край! Так я постановив,
Що певний час укупі з Валентином
Ти поживеш при герцогськім дворі.
Тобі я слатиму не менше грошей,
Ніж Валентинові — його сім'я.
Готуйся! Завтра вирушиш в дорогу.
Мовчи! Я так сказав,— тож так і буде.
Протей Синьйоре мій, так швидко не зберусь я.
Прошу вас,— відкладіть на день чи два
Поїздку.
Антоніо Ні, ніяких зволікань!
Усе, що треба, вишлю я по тому,
Ти мусиш виїхати взавтра,— чуєш?! —
Ходім, Пантіно; я велю тобі
Його хутенько вирядить в дорогу.
Антоніо і Пантіно виходять.
Протей Тікав я від вогню, щоб не згоріти,
Та й затопивсь у хвилях і тону...
Листа я не насміливсь показати...
Боявся батька... думав: що, як він
Любов мою не схвалить... і брехнею
Тепер їй на заваді став я сам.
О, як нагадує весна кохання
Квітневий день, мінливий і несталий!
Ледь сонечко засяє в небі зрання,
Набігла хмара, й темрява настала...
Входить Пантіно.
Пантіно Синьйор Протею, кличе батько вас;
Він дуже квапиться, тож не баріться!
Протей Скоряйся, серце!.. Ох, так мусить бути...
Хоч над усе ти хтіло б "ні" гукнути!
Виходять.

ДІЯ ДРУГА
СЦЕНА 1
Мілан. Світлиця в герцоговім палаці.
Входять Валентин та Спід.
Спід Синьйоре, ваша рукавичка...
Валентин Ні,
Мої ось на руках.
Спід Ця теж — до пари...
Валентин А покажи... О, дай її мені!
Божественної ручки гарний покрив!..
Ох, Сільвіє кохана!..
Спід Синьйоро Сільвіє! Синьйоро Сільвіє!
Валентин Чого ти кричиш, йолопе?
Спід Вона так далеко, що нічогісінько не почує, синь-
йоре.
Валентин А хто ж вам звелів, синьйоре, кликати її?
Спід Та ви ж самі, синьйоре, ваша милість; а втім —
може, я помилився...
Валентин Ви надто метушливі, синьйоре; весь час забігає-
те наперед.
Спід Та ви ж самі нещодавно гримали на мене за те,
що я надто неповороткий.
Валентин Не меліть казна-чого, синьйоре; скажіть краще,
чи знаєте ви синьйорину Сільвію?
Спід Оту, що в неї ваша милість закохані?
Валентин А звідки ти знаєш, що я в неї закоханий?
Спід На це є сила-силенна різних прикмет: по-перше,
ви навчились, як синьйор Протей, схрещувати руки на грудях,
немов ви з усього чисто невдоволені; далі — невпинно мугикати
любовну пісеньку, мов та вільшанка; уникати людей та блукати
самотою, мов який зачумлений; зітхати, мов школяр, що загубив
свого букваря; плакати, мов яке дівчисько, що поховало свою ба-
буню; постити, мов тяжкохворий, що його посаджено на дієту; не
спати ночами, мов людина, яка схибнулася на тому, що її неод-
мінно обікрадуть; скиглити, мов жебрак у день усіх святих.
А перш, коли ви сміялися, можна було подумати, що то кукурікає
півень; коли ви йшли, то ступали, мов гордий лев на прогулянці;
коли постили, то це траплялося тільки по обіді; коли сумували, то
тільки зразу тоді, як вам бракувало грошей. Тепер же вас так за-
чарував погляд вашої повелительки, що, дивлячись на вас, я по-
чинаю вагатися: чи мій ви господар, а чи не мій.
Валентин Та невже ж ти все це помічаєш у мені*
Спід Не в вас, а поза вами.
Валентин Поза мною? Такого не може бути.
Спід А звісно, поза вами. Той, хто обмірковував би
свої вчинки сам у собі, не витворяв би таких дурниць. А ви де не
ступите,— аж гульк! — нова дурниця. Ви щось вимудруєте й від-
разу ж виставляєте це напоказ. І, коли дивишся на вас, усі ваші
дурощі просвічують крізь вас, як сеча в нічній посудині; отже,
яке б око вас не побачило, воно відразу ж, як досвідчений лікар,
відгадає, яка саме у вас хвороба.
Валентин Та скажи ж мені, нарешті, чи знаєш ти синьйо-
рину Сільвію?
Спід Оту, що на неї під час обіду й вечері ви раз у
раз витріщаєте очі?
Валентин Ти помітив це? Саме її я й маю на думці.
Спід Ні, синьйоре, я її не знаю.
Валентин Як же це так? Ти знаєш, що я витріщаю на неї
очі, а кажеш, що ти її не знаєш?
Спід Це, може, ота, виродлива з себе?
Валентин Таке сказав! Не виродлива, а вродлива. Власне,
не така вродлива, як чарівна й приваблива...
Спід Еге ж, синьйоре! Це я добре знаю.
Валентин Що ти знаєш?
Спід Що вона зовсім не така чарівна й привабли-
ва, як вам здається.
Валентин Я хотів сказати, що врода її витончена, а при-
вабливість безмірна.
Спід А звісно, бо врода її намальована, а привабли-
вість ніхто не обмірював.
Валентин Як-то — намальована? Як-то — не обмірював?
Спід Я хочу сказати, синьйоре, що вона так витонче-
но малюється, аби тільки здаватися вродливою, а краса її ні для
кого не має ні міри, ні ціни.
Валентин А я що кажу? Те й кажу, що краса її безмірна і
безцінна.
Спід Та ви ж її й не бачили відтоді, як вона зміни-
лась на гірше.
Валентин А відколи ж то вона змінилась на гірше?
Спід Відтоді, як ви закохалися в неї.
Валентин Я покохав її, щойно вперше побачив, і повсяк-
часно бачу, яка вона прекрасна.
Спід Якщо ви кохаєте її, то ви її не можете бачити.
Валентин Чому б то?
Спід А тому, що кохання сліпе.