Тереза Дескейру - Моріак Франсуа

Підійшла до дзеркала, довго вдивлялася в своє непривабливе обличчя, з яким їй доведеться пройти крізь усе життя. Світло і добре знайомі предмети кімнатної обстановки трохи заспокоїли її. Чого вона боялася? Якої небезпеки? Зретлтою, ця жінка не якась там шлюха...

Нараз вереск незнайомої примусив її здригнутися. Двері в кімнату були напіввідчинені, вона розчахнула їх і зійшла на кілька сходів униз. Досить спуститися трохи нижче, і вона знову почує "професійні таємниці"... А може, Елі щось загрожує?.. Катерина ще раз піддається спокусі й сідає на диван біля вхідних дверей. Та якийсь час гудіння ліфта заважає їй слухати. Ну от, нарешті.

— Ви розумієте, докторе? Я була в розлуці з Філі на протязі всього літа. Ніхто мені не був так потрібен, навіть Азаведо, як той Філі, без нього я просто гинула. А він висував різні причини, щоб здихатись мене: то його запрошують кудись, то він зайнятий справами... Насправді ж він шукав собі вигідну наречену... Але час не стоїть на місці... І ось він у свої двадцять чотири роки уже розлучений... Я ж тим часом блукала по світу. Не можна навіть описати вам, яким було моє життя: я все чекала листів від нього. У кожному місті мене цікавило тільки поштове зіконце, в якому видають листи "до запитання".

Катерина добре усвідомлювала, що вона слухає вже не з обов'язку: тепер їй не потрібно було приходити на допомогу чоловікові. Ні, вона просто піддалася нестримній цікавості. Голос незнайомої ніби гіпнотизував її, і в той же час вона невпинно думала про гірке розчарування, яке чекає на цю нещасну. Елі не спроможний був навіть її розуміти або хоч трохи поспівчувати. Як і іншим своїм жертвам, він порадить їй насолоджуватись. Звільнення і врівноваження духу через задоволення потреб тіла — в цьому полягав його "метод лікування". Він застосовував його і для розкриття героїзму або злочину, і для виявлення святості "чи самозречення... Такі думки безладно спливали в голові Катерини, не заважаючи їй слухати кожне слово з того, що говорилося в кабінеті.

— Можете собі уявити моє здивування, коли я помітила, що листи Філі в кожним разом ставали все довшими; здавалося, він писав їх 8 великим співчуттям до мене, 8 бажанням розрадити і ощасливити! Літо стало наближатися до кінця, а кількість листів усе збільшувалась. Скоро вони^ стали приходити щодня... Це сталось якраз того тижня, що його я, один раз у рік, проводжу з своєю донькою. їй уже одинадцять. Вихователька привозить її в місце, яке я визначаю наперед і яке мусить бути розташоване не ближче, ніж за п'ятсот кілометрів,від Бордо (така вимога мого чоловіка)... Я не знаю, чи мала знає про сімейний присуд, я здаюся їй страшною. Вихователька завжди пантрує, щоб я не наливала їй пити.

Ви ж розумієте: я здатна на все! Як сказав мій чоловік того самого дня, коли справу було припинено,— мені здається, що я й досі чую той голос. "Чи не думаєш ти часом, що тобі залишать маленьку? її треба уберегти від твоїх "ліків". Коли ти не побоялася підняти руку на мене, то що тобі варт знищити її! Адже вона, як тільки їй сповниться двадцять один рік, стане єдиною спадкоємицею всіх моїх земель..." І все ж він довіряє мені Марію на один тиждень у рік. Я воджу її в ресторан і до цирку... Я вже казала вам, що листи Філі ощасливлювали мене, і Ъ не страждала більше. Йому хотілось побачитися зі мною, і він виявляв тепер більше нетерпіння, ніж я. Я була щаслива... Марія теж стала менше мене боятися. Якось увечері, сидячи на —лавочці, я, ніжно пестила її волосся... Нещасна ідіотка! Я ще на щось надіялась! Дійшло до того, що я стала дякувати бога й благословляти життя...

Катерина знову підводиться. Із спаленілим обличчям піднімається до своєї кімнати. "Що зробить Елі з цією нещасною, яка отак виливає перед ним свою душу?.." Вона повернулася й знову зайняла своє місце для підслухування... А незнайома все говорить і говорить:

— Він чекав мене о сьомій годині ранку біля виходу з вокзалу. Я побачила його якимось нужденним, зім'ятим, зацькованим. Треба дуже багато часу, щоб після довгої відсутності, зустрівшись з тим, кого любиш, побачити його таким, яким він є... Чи не так, докторе?.. Але ми надто захоплені своїм стражданням, щоб скористатися з цього відкриття... Він завів мене в "Кафе д'Орсе". Розмовляючи, ми перескакували з п'ятого на десяте* шукали, так би мовити, контакту... Він розпитував мене про живицю й сосни, про підпори для шахт (саме був той час, коли я одержую гроші). Я сказала йому, сміючись, що цього року доведеться підтягнути пояс. Американці винайшли замінник терпентину. Деревину також нікому продавати: аржелузькі тартаки пиляють сосни, привезені з Польщі, а тим часом наш ліс, що сам проситься до ним, гниє під рогами. Це справжнісіньке розорення!.. В міру того, як я говорила, Філі почав бліднути. Він наполегливо намагався довідатись, чи не можна продати сосни хоч за будь-яку ціну. Запротестувавши проти цього, я відчула, що його інтерес до мене почав спадати. Я ставала в його очах нічим разом із своїми аржелузькими соснами... Ви, розумієте, докторе? Я тепер не плакала, а сміялася — сміялася з себе. Подумайте тільки! Бути нічим в очах того, котрий для тебе — єдиний у світі... Ви ніколи не здогадаєтесь, що я вчинила. "

— Це неважко відгадати. Ви розповіли йому свою давню історію... про те обвинувачення.

— 3ВІДКИ ви знаєте?.. Так, я розповіла йому... Я не знала, що хтось примушував його танцювати під свою дудку... Отож я розповіла йому свою історію...

— І це зацікавило його?

— Можете повірити мені! Він слухав з величезною уважністю... А мене тим часом поймав якийсь дивний непевний страх...

Я відчувала, що роблю помилку, звіряючись йому... Ви ро^ зумієте, я зацікавила його, але зацікавила занадто! Спочатку я стала побоюватись шантажу. Але то було щось зовсім, інше... Зрештою, як він міг мене шантажувати? Моя справа вже давно припала пилом... Ні, йому збрела в голову зовсім інша думка. Він подумав, що я можу бути йому корисною...

— Бути корисною? Яким чином?

— Ви недотепа, докторе! Щоб вчинити акт, на який він сам не міг спромогтися... Оскільки я вже раз пішла на таке, він сподівався затягти мене в справу, яка зв'яже мене з ним по руках... У нього виник один план. Він запевняв, що я нічим не рискую... Те, що вчинила один раз, я зможу вчинити і вдруге... Його ворог, який міг би знищити його, живе десь на селі. Він має чималий виноградник.

Я мушу поїхати до нього, щоб закупити вино. Ви знаєте, що тепер жінки займаються яким завгодно ремеслом, у тому числі й маклерством... Розумієте? Ми питимем з однієї чашки... Його всі знають як п'яничку. Це нікого б не здивувало... Адже ви знаєте, що на селі лікаря, який займався б розтином покійників, не знайдеш і з свічкою.

Вона замовкла. Лікар нічого не відповідав. У Катерини, що сиділа на темних сходах, шалено билося серце. І ось вона знову почула голос незнайомої. Але це був уже якийсь інший голос: *

— Врятуйте мене, докторе! Він не дає мені дихати. Кінчиться тим, що я погоджуся... Чи вірите ви в демонів, докторе? Це правда, що зло може втілитися в комусь?..

Катерина не змогла витримати сміху свого чоловіка. Вона зачинила двері своєї кімнати, впала на коліна біля ліжка, заткала вуха і довго стояла так, пригнічена, знищена, нічого не думаючи...

І раптом почула своє ім'я. Сповнений жаху голос Елі вигукував його на всю квартиру.

Вона схопилася, блискавично збігла вниз, вскочила в кабінет. Спершу не побачила свого чоловіка і подумала, що він убитий. Але згодом почула його:

— Обеззброй її, швидше!,. У неї пістолет.

Доктор присів навкарачки за письмовим столом. Незнайомка, спершись плечима об стіну, тримала напіврозкриту сумочку, глибоко засунувши в неї праву руку. Вона пильно дивилася перед себе. Катерина схопила її за зая'ястя.

Жінка не чинила опору й випустила з рук сумочку, затиснувши в кулаці якийсь предмет, що не міг бути револьвером.

Мертвецьки блідий доктор підвівся з-за столу, забувщи навіть прибрати тремтячі руки. Катерина силкувалася розчепити невідомій пальці. Нарешті невеличкий пакуночок, загорнутий у білий Напір, упав на підлогу.

Незнайома дивилася на Катерину. Вона зняла свій капелюшок і відкрила коротко підстрижене, жалюгідне й рідке, вже сивіюче волосся. На її стиснутих губах і виступаючих вилицях не, було й сліду рум'ян або пудри. Жовта шкіра мінилась темними, майже коричневими смугами під очима.

Вона жодним рухом не перешкодила Катерині підібрати пакуночок і прочитати те, що було написано на обгортці.

Пішла до дверей, тримаючи у руці свій капелюх. В передпокої сказала, що у неї десь був зонтик. Катерина лагідно запитала:

— Може, краще викликати телефоном таксі? На вулиці сильний дощ.

Та лиш схвально кивнула своєю маленькою • голівкою. Запаливши ліхтарика, Катерина пішла поперед неї по сходах.

— Чому ви не надягаєте капелюшка?

Оскільки ж незнайома не відповіла, Катерина взяла його ї одягла їй на голову, потім застебнула пальто й підняла шиншиловий окомір. їй хотілося посміхнутися до неї й покласти руку на плече. Але —незнайома зникла на сходах.

Повагавшись трохи, Катерина повернулася додому.

Лікар стояв посеред кімнати, запхавши руки в кишені. Він не дивився на Катерину.

— Ти мала рацію: це божевільна, Віднині я буду обачнішим... Вона вдавала, що має револьвер. Бозна-що могло б трапитись, якби вона мала його насправді... Розповівши свою дурну історію, вона почала вимагати, щоб я вилікував її. Я сказав, що вона й так може взяти від свого типа все, що їй хочеться, не даючи нічого навзамін, тобто нічого не роблячи з того, що він вимагає... Ти чула, як вона закричала?.. "Ви лиш удаєте, що лікуєте душу^ в той час як самі в неї не вірите... Психіатр — це лікар душі, а ви твердите, що душі нема..." Зрештою, ти знаєш цю стару пісеньку. Безсумнівна схильність до містицизму на додаток до тоґо, що вона... Чому ти смієшся, Катерино? Що тут смішного?..

Він із здивуванням дивився на свою дружину. Ніколи не бачив, щоб її лице так ясніло від щастя. Опустивши плечі й трохи розставивши руки, вона промовила:

— Мені потрібно було двадцять років, щоб розкусити тебе... Тепер я визволилась... Елі, я більше не люблю тебе...

ТЕРЕЗА В ГОТЕЛІ

Якби існувала на світі істота, що їй я могла б звіритись, то чи вдалося б мені передати те, що відбулося між цим хлопцем і мною в готелі? Намагання зосередити увагу на цій пригоді перемагає лінощі, які завжди охоплюють мене, коли треба щось писати.