Чуже обличчя - Кобо Абе
Навпаки, для мене було важливо, щоб, скориставшись цією нагодою, завести розмову про особу, яка начебто доводиться мені "молодшим братом", і щоб управитель добре це запам'ятав.
Мовляв, брат не тільки живе у дуже незручному передмісті, але й працює у різні години дня, а тому хотів би мати кімнату, яку міг би використовувати іноді для відпочинку. Та якщо її вже хтось найняв — нічого не вдієш. Житлові умови в нас майже однакові, тож поживемо разом — до розкоші ми не звикли. І я відразу запропонував тридцятипроцентну надбавку до квартирної плати. Управитель вдав, ніби він збентежений, страшенно збентежений, хоча насправді ніякого збентеження не відчував. Врешті-решт мені навіть пощастило одержати ключа й "для молодшого брата".
Годині о десятій, надівши маску, я вибрався з дому, щоб підшукати собі одяг, який би підходив до маски з окулярами та бородою. Вийшовши на вулицю, я протягом певного часу не міг перебороти напруження — адже це був перший мій вихід між люди серед білого дня... Та невдовзі — може, тому, що за ніч волоски на бороді справді вросли в маску, чи завдяки великій дозі заспокійливого — я вже очікував на зупинці автобуса і навіть спокійнісінько потягував цигарку.
Життєздатність і свавільність маски я відчув повною мірою тоді, коли зайшов до універмагу готового європейського одягу. Хоча до бороди та окулярів пасувало б щось трохи яскраве, я вибрав модний у той час піджак із вузьким коміром, на трьох ґудзиках. Я не вірив своїм очам. Уже сам факт, що я розуміюся на моді, був для мене незбагненний... Та це ще не все. Я навмисне зайшов у ювелірне відділення і навіть купив собі персня. Видно, знехтувавши моїми бажаннями, маска почала ходити, куди їй заманеться. Щиро кажучи, така її поведінка мене не дуже турбувала, але досить вражала. Нічого смішного в цьому я не бачив, але раз у раз сміявся, наче мене лоскотали, аж поки нарешті в мене з'явився грайливий настрій.
Вийшовши з універмагу, начебто за інерцією, я зважився ще на один невеликий подвиг. Нічого особливого я не зробив, а тільки відвідав маленький корейський ресторан у глухому провулку, далеко від людних центральних кварталів. Я давно не їв нічого пристойного, а крім того, печеня із густою приправою була колись моєю улюбленою стравою... Та хіба лише тому? Невже тільки печеня була єдиною спонукою, що привела мене туди?
Наскільки заздалегідь продумано я поводився — це інша річ. Однак не можна сказати, ніби вибір саме корейського ресторану нічим не визначався. Я знав, що це корейський ресторан і в ньому буде багато корейців. Звісно, я підсвідомо розраховував, що корейці не помітять якихось дефектів у моїй масці і, крім того, вважав, що спілкуватися з ними буде легше. А може, я мимоволі відчував до них прихильність, вбачаючи схожість між мною, позбавленим обличчя, і ними, що часто стають об'єктом передсудів. Зрозуміло, сам я не ставився до них упереджено. Бо, зрештою, людина без обличчя не має права на упередженість. Щоправда, расові передсуди виходять за рамки індивідуальних уподобань і кидають тінь на історію й народи. А тому об'єктивно той факт, що я шукав притулку серед них, був, очевидно, перелицьованим передсудом...
Ресторан був оповитий синім димом. Голосно шумів старенький вентилятор. Відвідувачів було троє і, на щастя, всі начебто корейці. На перший погляд двоє з них майже нічим не відрізнялися від японців, але їхня жвава розмова по-ко-рейському свідчила, що вони таки справжні корейці. Хоча був лише полудень, усі троє спорожнили чимало пляшок пива, внаслідок чого їхня і так бадьора манера говорити стала ще запальнішою.
Я провів пальцями по щоці, ніби хотів переконатися, що маска на місці, і відразу заразився їхньою веселістю чи, скоріше, втішався можливістю звичайної людини — мовляв, як захочу заразитися, то заражусь. А може, в тому було щось спільне з психологією волоцюги, який раз у раз намагається завести розмову про свого багатого родича,— такі часто зустрічаються в романах. У всякому разі, сидячи за дешевеньким столиком і замовивши печеню, я відчував себе мало не кіногероєм...
По стіні повз тарган. Згорнувши газету, забуту кимсь на столі, я скинув його на підлогу. Потім узявся знічев'я переглядати заголовки — звичайні оголошення про набір на роботу, кінофільми, мюзик-холи, різноманітні місця розваги. Сполучення усіх цих ієрогліфів якось дивно розбурхало мою уяву. Між рекламними колонками переді мною почав розгортатися краєвид, переповнений загадками і натяками, а невпинна балаканина трьох корейців служила цьому найкращим супроводом.
На столику була попільничка із пристроєм для передбачення долі. Якщо опустити в нього десятиієнову монету й натиснути на кнопку, то з отвору внизу випаде згорнутий у трубочку папірець завбільшки з сірник. Видно, маска так розвеселилася, що захотіла й цього спробувати. Розгорнувши папірець, я прочитав таке віщування:
"Невелика удача: і на твоїй вулиці буде свято; якщо побачиш людину з родимкою під оком, іди на захід".
Коли я вже мало не розсміявся, один із трьох відвідувачів раптом заговорив до офіціантки по-японському:
— Гей, сестричко, в тебе личко, як у сільської корейської дівчини! їй-богу, геть-чисто як у сільської корейської дівчини!
Здавалось, він не заговорив, а скоріше прокричав. Від несподіванки, ніби з мене глузують, я зіщулився й зиркнув на дівчину — вона поставила переді мною тарілку з м'ясом і, не виказуючи жодного невдоволення, широко посміхнулась, ніби приєднуючись до чоловічого реготу. Я розгубився. Можливо, у виразі "сільська дівчина" не було поганого відтінку, як це мені здалося. Правду кажучи, означення "селянський" найкраще підійшло б тому чоловікові середніх років, здається, найбільш неотесаному, що звернувся до офіціантки. Судячи з їхньої веселої балачки, я здогадався, що, мабуть, вони кепкують із самих себе. Та не виключено, що й дівчина була кореянкою. І не дивно, якщо корейці її віку знають тільки японську мову. А коли так, то слова того чоловіка можна сприймати не як насмішку, а, навпаки, як доброзичливе схвалення. Напевне, так воно й було. Бо невже кореєць уживатиме слово "корейський" у поганому розумінні?
Отак розмірковуючи, я зненацька відчув нестерпний сором за бездумний самообман, нібито чимось споріднений з корейцями. Образно кажучи, своїм становищем я був схожий на білого жебрака, що намагається завести дружбу з кольоровим монархом. Хоча і я, і вони зазнаємо дискримінації, її природа в кожному випадку різна. Вони мають право висміювати носіїв передсуду, а я — ні. Вони можуть виступати проти передсуду спільними силами, разом з товаришами, а я — ні. Якби я по-справжньому надумав з ними зрівнятися, то мав би сміливо зірвати маску й виставити напоказ гніздо п'явок. І зібравши привидів без обличчя... ні, безглузда гіпотеза, бо хіба людина, яка не здатна себе любити, зуміє найти друзів?
Моє піднесення раптом спало, все остогидло, я знову відчув глибокий сором, що проник у всі пори, і мені нічого не залишалось, як сумно поплентатись до свого сховища. Але перед самим пансіоном — напевне, тому, що я був дуже спантеличений — я знову припустився непоправної помилки. Коли я, нічого не підозрюючи, завернув у провулок, то наштовхнувся на дочку управителя.
Зіпершись об стіну, вона незграбно гралася в йо-йо Іграшка була величенька і поблискувала, як золота. Я наче закам'янів. Яка необачність! Провулок закінчувався глухим кутом, і ходили по ньому лише ті, хто користувався автостоянкою за будинком або запасними сходами. Поки я сам не відрекомендувався усій родині управителя як "молодший брат", повертатися додому через запасні сходи не годилося. Щоправда, оскільки будинок щойно збудували і майже всі пожильці нові — вселилися якщо не сьогодні, то вчора,— було б краще, якби я пройшов байдуже, наче й не було нічого... Я спробував набрати поважного вигляду, але було запізно... Дівчинка вже помітила моє збентеження. Як виплутатися з такого становища?
— В тій квартирі...— я розумів, наскільки невдале моє пояснення, але нічого більш підходящого не спадало на думку,— там живе мій старший брат... Він зараз удома?.. Такий із забинтованим обличчям... Мабуть, ти його знаєш?
Але дівчинка не відповіла й не змінилася на обличчі, а
1 Й о-й о — дитяча іграшка, що складається з двох півкуль, вільно нанизаних на нитку.
тільки ледь-ледь ворухнулась. Я щоразу більше нервувався. Невже вона щось помітила?.. Ні, не може цього бути... Якщо вірити скаргам її батька — управителя пансіону,— то в малої, з вигляду цілком нормальної, показник розумових здібностей ледве досягає рівня, потрібного для вступу до початкової школи. В ранньому дитинстві гарячка ускладнилася менінгітом, і дівчинка начебто повністю так і не вилікувалася. Тендітний, як комашині крильця, рот... м'яке дитяче підборіддя... вузькі похилі плечі... і, на противагу цьому, тонкий, як у дорослої, ніс... великі, овальні, порожні очі... мабуть, я не помилився, гадаючи, що вона недоумкувата.
Проте в її мовчанні вчувалося щось таке, що не дозволяло просто пройти мимо. Щоб розв'язати їй язика, я сказав перше, що спало на думку:
— Гарне йо-йо! Мабуть, добре стрибає?
Дівчинка злякано затремтіла і, квапливо ховаючи іграшку за спиною, зухвало відповіла:
— Моє, не брешу!
Я мало не пирснув зо сміху. Заспокоївшись, захотів її трохи подратувати. Відплатити за недавній ляк і за те, що раніше, побачивши забинтоване обличчя, вона голосно розплакалася. Хоча вона була розумово відстала, однак вабила чарівністю феї. Коли пощастить, то розмова з нею допоможе хоч трошки підтримати авторитет маски, що опинився під загрозою.
— Справді? А чим ти доведеш, що не брешеш?
— Повірте мені. Адже я нічого поганого не роблю.
— Гаразд, вірю. Та от, здається, на твоїй іграшці написане чуже ім'я.
— Не може бути. Давно колись одна киця сказала... не рябенька, як наша, а біла-білесенька...
— Ти мені її покажеш?
— Я таємниць не видаю.
— Таємниць?
— Давно колись одна киця сказала: "Миші хотіли б повісити мені на шию дзвіночок. Скажи, що маю робити?.."
— А ти хочеш, щоб дядечко купив тобі таку саму іграшку? Тільки від самого факту, що можу ось так перемовлятись,
я відчув задоволення, але наслідки мого загравання набагато перевищили мої сподівання.
Тручись об стіну, дівчинка якийсь час начебто зважувала зміст моїх слів.