Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет

Його твори були доброю зброєю проти міщанства. Хтось у пориві натхнення зробив відкриття, що його матроси і селяни написані в шекспірівській манері; після цього "новатори" захлиналися від захоплення з приводу стриманого, але гострого гумору його селюків. Мене нудило, коли Дріффілд піднімав мене на півбак корабля, що гойдався на хвилях, або заводив у пивний зал; я знав заздалегідь, що далі на багатьох сторінках комічні персонажі тлумачитимуть проблеми життя, етики і безсмертя. Та я завжди вважав шекспірівських блазнів нудними, а їхніх незліченних потомків — нестерпними.

Сила Дріффілда полягала, очевидно, в тому, що він описував ті верстви населення, які знав найкраще: фермерів і батраків, крамарів і буфетників, шкіперів і їх помічників, коків і матросів першого класу. Коли ж він вводив персонажі, що стоять на вищих щаблях життя, то навіть найпалкіші прихильники Дріффілда відчували певне невдоволення; його джентльмени такі неправдоподібно хороші, його вельможні леді такі чудові, чисті, шляхетні, що вас уже не дивує їхня пишномовність. ЖІНОЧІ образи вдавалися йому погано. Але тут я знову мушу зауважити, що це — лише моя власна думка; читачі загалом і провідні критики зокрема погодилися на тому, що жінки Дріффілда уособлюють справжній тип англійської жінки — відважної, мужньої, шляхетної; їх завжди порівнювали з героїнями Шекспіра.

Критики можуть примусити публіку звернути увагу на дуже посереднього письменника, публіка може безтямно захопитися зовсім бездарним письменником, але в кожному випадку це триватиме недовго. Не можу позбутися думки, що жоден письменник з таким незначним талантом, як у Едварда Дріффілда, не користувався так довго увагою читачів, як він. "Обранці" часто насміхаються над популярністю, але вони забувають, що славетними серед нащадків стають здебільшого не маловідомі автори, а все ж таки письменники, визнані своїми сучасниками. Може, правда, статися, що справжній шедевр, який, безумовно, заслуговує на безсмертя, вийде у світ, не привернувши до себе жодної уваги, і нащадки ніколи про нього не почують, може бути й таке, що нащадки викинуть на смітник усі бестселери наших днів, але якщо вони й знайдуть щось варте уваги — то лише серед них. В усякому разі Едвард Дріффілд зберіг шанси на виграш. Інколи його романи викликали в мене нудьгу: вони здавалися мені довгими, а мелодраматичні епізоди, з допомогою яких він хотів підігріти інтерес читачів, анітрохи не зворушували. Але, безперечно, писав він цілком щиро. В його кращих книгах відчувається подих життя, і жодна з них не похитне вашої впевненості у загадковій індивідуальності автора. На початку кар'єри його хвалили або ганили за реалізм; відповідно до настрою критики — або вихваляли за правдивість, або гудили за непристойність. Та в наші дні реалізм вже не викликає нападок, і сучасний читач вільно долає ті рядки, перед якими торопів боязкий читач минулого. Той, хто стежить за пресою, напевно, пам'ятає передову статтю в літературному додатку до "Таймса", яка з'явилася з приводу смерті Дріффілда. Використавши уривки з романів Едварда Дріффілда, її автор створив справжній гімн красі. Всі ті, хто читали статтю, були мимоволі вражені її кучерявими періодами, які нагадують кращі зразки прози Джеремі Тейлора , її шанобливим схилянням перед покійним письменником, — одне слово, усіми тими високими сентиментами, вираженими пишним без надмірності і солодким без зніженості стилем. Стаття сама по собі була довершеним у своїй красі художнім твором. І якщо хтось вважає, що, оскільки Едвард Дріффілд був від природи гумористом, славослів'я на його адресу треба присмачити жартом, — такій людині слід нагадати, що кінець кінцем то була похоронна промова. До того ж, як усім добре відомо, Краса не дуже прихильно стежить за несміливими кроками Гумору. Говорячи зі мною про Дріффілда, Рой Кір підкреслював, що хоч які були його вади, їх спокутує краса, що ллється зі сторінок книг старого письменника. Зараз, пригадуючи нашу розмову, я приходжу до висновку, що саме це зауваження найбільше мене тоді роздратувало.

Тридцять років тому в літературних колах бог був дуже модний. Вірити вважалося хорошим тоном, і журналісти використовували Провидіння у художніх зворотах, щоб стилістично збалансувати речення; потім бог щезнув (якимсь чудернацьким чином; разом з крикетом і пивом), а його місце зайняв Пан. У сотнях романів його роздвоєні копита лишили свій відбиток на газонах англійських парків; поети бачили його в сутінках на лондонських пустирях, а літературні дами в Сарреї і Новій Англії — німфи індустріальної доби — потай втрачали свою невинність в його грубих обіймах. Але й Пан пішов собі геть, і його місце зараз заступила Краса. Люди знаходять її в словах, у рибі, в собаці, в денному світлі, в картині, у вчинках, у одязі. Когорти молодих жінок, кожна з яких написала по багатонадійному вправному роману, базікають про неї на всі лади: то алегоричним, то лукавим тоном, то зосереджено, то з чарівною недбалістю; а молоді люди, які недавно закінчили Оксфорд, і досі купаються в промінні його слави, розповідаючи на сторінках щотижневих газет, що ми повинні думати про мистецтво, про життя, про всесвіт, з милою безпосередністю кидають це слово на свої густо списані сторінки. Боже, як вони його спаскудили! Ідеал має багато назв, але Краса — лише одна з них. А може, весь оцей галас є лише крик відчаю тих, хто не може знайти свого місця у нашому героїчному світі машин? Може, їхня пристрасть до краси, цієї Маленької Неллі нашого бентежного дня, — звичайна сентиментальність? Можливо, наступне покоління, більш пристосоване до життя, шукатиме натхнення не у втечі від дійсності, а в жадібному її сприйманні?

Не знаю, як інші, а я не можу довго споглядати красу. На мою думку, жоден поет не робив неправдивішої заяви, ніж Кітс, коли писав перший рядок свого "Ендіміона" 2. Красивий твір одразу полонить своїми чарами, але мій розум швидко звільняється від їхнього впливу; я не вірю людям, які кажуть, що вони протягом годин можуть милуватися краєвидом чи картиною. Краса — це порив; вона така ж проста, як голод. Про неї справді нічого говорити. Вона — як пахощі троянди: ви можете тільки нюхати її. Ось чому критика мистецтва, — за винятком тієї, що нехтує красою і, тим самим, мистецтвом взагалі, — нудна. Найбільше, що може сказати критик відносно "Христового погребіння" Тіціана, мабуть, єдиної в світі картини, яка сповнена чистою красою, — це порадити піти й подивитися на неї. Все інше, що він може сказати, є історія, або біографія, або хтозна-що. Люди пов'язують з красою такі поняття, як величність, людяність, доброта, любов, тому що сама краса не може задовольнити їх надовго. Краса досконала, а досконалість (така вже людська природа) привертає нашу увагу лиш на короткий час. Математик, який подивився "Федру" і спитав: "Qu'est-ce que са prouve?" , не був такий дурний, як його вважали. Ніхто ніколи не міг пояснити, чому Дорійський храм у Пестумі красивіший, ніж, скажімо, склянка холодного пива, не висуваючи аргументів, що не мали нічого спільного з питанням про красу. Краса — це тупик. Вона — гірська вершина, сходження на яку нікуди не веде. Ось чому ми, зрештою, більше захоплюємось Ель Греко, ніж Тіціаном, незавершеними досягненнями Шекспіра, ніж завершеними успіхами Расіна. Про красу було написано багато. Краса — це те, що задовольняє естетичний інстинкт. Але хто прагне до задоволення? Тільки йолоп, який від добра шукає добра. Скажемо прямо: краса сама по собі нуднувата.

Але те, що критики писали про Едварда Дріффілда, було справжнє окозамилювання. Його видатною заслугою був не реалізм, який давав життя його творам, не краса, яка надихала їх, не графічні портрети моряків, не поетичні описи солончакових боліт, штормів, штилів і пташиних базарів — його заслугою була довговічність. Пошана до старості є однією з чудових рис людини, і, гадаю, можна сміливо твердити, що в жодній іншій країні ця людська риса не виявляється яскравіше. Пошана і любов, з якими інші народи ставляться до старості, завжди платонічні; наші ж — цілком практичні. Хто, крім англійця, прийде в Ковент-Гарден слухати літню безголосу примадонну? Хто, крім англійця, платитиме за те, щоб побачити танцюриста, який ледве переставляє ноги і захоплено казатиме сусідові під час антракту: "Боже, сер, йому ж далеко за шістдесят!" Правда, порівняно з політичними діячами і письменниками такі митці ще зовсім юні. Я часто думаю, що jeune premier повинен мати дуже лагідну вдачу, якщо він не відчуває гіркоти при згадці, що в сімдесят років йому доведеться закінчити свою кар'єру — тоді, коли громадський діяч і письменник будуть у самому розквіті сил. Людина, яка в сорок років починає займатися політикою, в сімдесятирічному віці стає державним діячем. Саме тоді, коли вона вважається вже надто старою, щоб бути чиновником, садівником чи суддею, їй надходить час керувати державою. Далебі, нічого дивного, що з давніх-давен старики втовкмачують молодим, ніби вони розумніші за молодь; перш ніж молоді зрозуміють, що це нісенітниця, вони самі старіють, і це дає їм право дурити інших. Крім того, кожна людина, якій пощастило побувати в товаристві політиканів, не могла не усвідомити, що управління нацією (як можна судити за наслідків) вимагає дуже невеликих розумових здібностей. Але чому письменників треба поважати тим більше, чим старішими вони стають,— на це питання я довго не знаходив відповіді. Раніш я думав: вихваляння письменників, котрі не спромоглися за двадцять років написати жодної цікавої книги, здебільшого зумовлюється тим фактом, що представники молодшого письменницького покоління, яким уже нічого побоюватися конкуренції старих, просто вважають за краще вихваляти їхні заслуги: до того ж усім давно відомо, що хвалити когось, чиє суперництво вас не лякає,— найкращий засіб дошкулити тому, чийого суперництва ви боїтесь. Після зрілих роздумів я прийшов до висновку, що єдине виправдання загальних оплесків, якими тішать похилого віку письменника, котрий прожив довше, ніж звичайно належить людині, полягає в тому, що інтелігентні люди у віці за тридцять років взагалі нічого не читають.