Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет

Хоча дув східний вітер, небо було синє, і в повітрі пахло весною. Хай-стріт з її ясними фарбами і чіткими лініями, ніби виведеними новим пером, здавалася картинкою Семюеля Скотта — мала спокійний, наївний і затишний вигляд. Такою я її пригадую зараз; тоді ж вона була просто Хай-стріт у Блекстейблі. Підійшовши до залізничного мосту, я помітив, що там будуються два чи три нові будинки.

— Їй-богу, — вигукнув я, — це діло рук лорда Джорджа!

За будинками в полі стрибали маленькі білі ягнята. Бруньки на в'язах тільки-но почали розпускатися. Я зайшов через бічні двері. Дядько сидів у кріслі біля каміна і читав "Таймс". Я покликав тітку, і вона збігла вниз; її зморшкуваті щоки порожевіли од радощів; вона обняла мою шию тонкими старечими руками і відразу ж сказала найприємніші для мене слова: "Як ти виріс!" і "Боже мій, в тебе вже скоро будуть вуса!".

Я поцілував дядька в лоб і, широко розставивши ноги, став спиною до каміна. Я почував себе зовсім дорослим і позирав навколо себе з поблажливою доброзичливістю. Потім я зійшов на другий поверх, щоб привітатися з Емілі, завітав на кухню, щоб потиснути руку Мері-Енн, і вийшов у сад до садівника.

Коли, вкрай зголоднівши, я сів за стіл — дядько саме нарізав баранячу ногу, — у мене прохопилось запитання:

— Що нового в Блекстейблі?

— Нічого особливого. Місіс Грінкорт їздила на шість тижнів у Ментону і кілька днів тому повернулася. У майора був приступ подагри.

— А твої друзі Дріффілди втекли, — додав дядько.

— Що зробили? — перепитав я. — Втекли. Якось уночі зібрали свої речі та й поїхали в Лондон. І всюди лишили несплачені рахунки. Вони не внесли орендної плати, не заплатили за меблі, заборгували м'ясникові Гаррісу майже тридцять фунтів.

— Який жах, — ледь вимовив я.

— Так, вони повелися не дуже гарно, — сказала тітка. — До того ж, виявляється, вони не заплатили й служниці, яка працювала в них цілих три місяці.

Я був приголомшений, і мене аж занудило.

— Гадаю, в майбутньому, — зауважив дядько, — ти будеш обачніше поводитись з людьми, проти яких застерігають тебе дядько й тітка.

— Дуже шкода торговців, яких вони ошукали, — мовила тітка.

— Так їм і треба, — сказав дядько. — Лише дурні можуть надавати кредит подібним суб'єктам! Здається, не важко було помітити, що вони звичайнісінькі авантюристи.

— Я ніяк не могла збагнути, чого вони взагалі сюди приїхали.

— Просто хотіли похизуватись. А оскільки, думали вони, в Блекстейблі їх усі знають, їм буде легше одержати кредит.

Таке пояснення здалося мені не зовсім логічним, але я був надто приголомшений, щоб заперечувати.

Коли трапилася нагода, я спитав Мері-Енн, що вона знає про це. На моє здивування, її оцінка розбіглася з оцінкою дядька й тітки.

— Дріффілди всіх пошили в дурні, — хихикнула Мері-Енн. — Вони так смітили грішми, що всі були певні — фунтів у них і кури не клюють. У м'ясника для них завжди був найкращий кусень ошийка, а коли треба було м'ясо для печені, їм завжди давали вирізку. Вони брали спаржу, виноград і ще багато чого. Усі крамниці продавали їм у кредит. Не розумію, як можуть люди бути такими дурнями.

Певна річ, вона мала на увазі торговців, а не Дріффілдів.

— Але як їм пощастило непомітно зникнути?— спитав я.

— Це всіх цікавить. Кажуть, їм допоміг лорд Джордж. Чи ж змогли б вони перевезти свої речі на станцію, скажіть на милість, якби він не взяв їх у свій візок?

— А що каже лорд Джордж?

— Він каже, що знає про все це не більше марсіанина. В місті зчинився несусвітній галас, коли стало відомо, що Дріффілди втекли і не заплатили за квартиру. Я так сміялася! Лорд Джордж каже, що не мав ніякого уявлення про їхні грошові труднощі, і вдає, ніби здивований, як і всі. Однак я не вірю жодному його слову. Ми всі знали про нього і про Розі ще до того, як вона вийшла заміж, і, між нами кажучи, я не певна, що після одруження у них все скінчилося. Кажуть, бачили, як вони разом прогулювалися у полі минулого літа, і він майже всі дні просиджував у них удома.

— А як дізналися про їхню втечу?

— У них була служниця, і вони відпустили її на ніч до матері, але попередили, щоб вона прийшла не пізніше восьмої години ранку. Але коли вона повернулася, то не змогла потрапити в дім. Вона стукала й дзвонила — відповіді ніякої. Тоді вона пішла до сусідів. Хазяйка порадила їй піти в поліцію. Разом з нею приходить сержант — стукає, дзвонить, але ніхто йому не відповідає. Потім він питає в дівчини, чи заплатили їй, а вона каже: "Ні, не заплатили за три місяці". Тоді він каже: "Вір моєму слову, вони просто-напросто втекли". А коли вони потрапили-таки в дім, то побачили, що Дріффілди забрали всі свої речі, всі книги — кажуть, Тед Дріффілд мав дуже багато книг.

— І відтоді нічого не чути про них?

— Нічого певного. Але через тиждень після їхнього зникнення дівчина одержала лист із Лондона, в якому нічого не було, крім поштового переказу, — рівно стільки, скільки їй належало! І я сказала б, що вони вчинили дуже порядно, виплативши бідолашній дівчині все до останнього пені.

Всі ці вчинки Дріффілдів вразили мене далеко більше, ніж Мері-Енн. Я був дуже порядний юнак. Безсумнівно, читач помітив, що я приймав звичаї свого класу так, ніби вони були законами Природи. Хоч великі борги героїв прочитаних книг і здавалися мені романтичними і я знав з літератури про кредиторів та лихварів, проте дотримувався погляду, що не платити дрібним торговцям підло. Я почував себе незручно, коли в моїй присутності заходила розмова про Дріффілдів, а коли згадували, що вони були моїми друзями, я відповідав: "Звідки ви взяли, я просто був з ними знайомий"; коли ж мене питали: "Це правда, що вони були страшенно вульгарні?", я відповідав: "Ну, знаєте, зрештою пробних не скажеш, що вони Вер де Вер" . Бідний містер Галловей ходив страшенно пригнічений.

— Звичайно, я не думав, що вони багаті, — казав він мені — але, здавалося, в них вистачає на життя. Будинок був добре вмебльований, і піаніно в них було нове. Мені ніколи не спадало на думку, що вони не заплатили за жодну річ. Вони ні в чому себе не обмежували. Але найбільше мене вразила їхня брехня. Я з ними часто зустрічався, і мені здавалося, що вони добре до мене ставляться. Вони завжди були такі гостинні. Ви не повірите, але коли ми прощалися востаннє, місіс Дріффілд запрошувала прийти наступного дня, а Дріффілд додав: "Завтра до чаю у нас гаряче печиво". І це в той час, коли все у них було спаковано нагорі, і вони того ж вечора останнім поїздом виїхали до Лондона!

— А що говорить про це лорд Джордж?

— Правду кажучи, мені не хотілось бачитися з ним після цього. Для мене це була добра наука. Є прислів'я про те, що буває, коли з кимось поведешся; і його, на мою думку, ніколи не слід забувати.

Я дотримувався тієї ж думки про лорда Джорджа і теж трохи нервував. Якщо він вирішив розповісти всім, що на різдво я майже щодня відвідував Дріффілдів, і якщо це дійде до дядька, неприємної розмови не минути. Дядько звинуватить мене в обмані, неправдивості, неслухняності, докорятиме тим, що я поводжуся не так, як годилося б джентльменові. Я добре знав його і тому не мав жодного сумніву, що він цього так не залишить і що мені потім довго нагадуватимуть про мою провину. Я був би радий не зустрічатися з лордом Джорджем. Та одного дня ми зіткнулися з ним носом до носа на Хай-стріт.

— Алло, юначе! — вигукнув він, звертаючись до мене з тією зверхністю, яка допікала мене до живого. — Знову на канікули, га?

— Ви вгадали, — відповів я з нищівним, як мені здалося, сарказмом. Та він тільки зареготав.

— Ви такий гострий, що зопалу можете порізатись об себе самого, — добродушно зауважив він. — Здається, не грати нам більше у віст. Оце вам приклад того, що буває, коли живеш невідповідно до своїх достатків. Я завжди кажу своїм хлопцям: якщо ви заробили фунт, а витратили дев'ятнадцять шилінгів і шість пенсів, — ви багата людина. Якщо ж ви витратили двадцять шилінгів і шість пенсів — ви жебрак. Ощадно витрачайте пенси, юначе, а фунти самі себе будуть заощаджувати!

— Кажуть, ви допомогли їм втекти? — зауважив я.

— Я?! — на його обличчі з'явився вираз надзвичайного здивування, але в очах заблищали лукаві іскорки. — Коли мені сказали, що Дріффілди втекли, ні з ким не розрахувавшись, я був такий приголомшений, що ледве встояв на ногах. Вони заборгували мені за вугілля чотири фунти сімнадцять шилінгів і шість пенсів. Нас усіх обвели навколо пальця, навіть бідолаху Галловея, який так і не діждався гарячої здоби до чаю!

Я ніколи не думав, що лорд Джордж такий брехун. На закінчення нашої розмови мені дуже хотілося кинути якесь нищівне зауваження. Але, нічого не придумавши, я просто сказав, що мені пора, і, сухо йому кивнувши, пішов геть.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Коли, чекаючи Олроя Кіра, я пригадав минуле, мені стало смішно: важко навіть уявити, як виглядав би цей ганебний інцидент часів молодого Едварда Дріффілда в світлі надзвичайної респектабельності останніх років його життя. Може, через те, що у дні мого дитинства він як письменник користувався дуже малою повагою в людей, серед яких я зростав, але я ніколи не міг знайти в нього тих гідних подиву заслуг, котрі критика зрештою приписала йому. Довгий час вважалося, що він пише дуже поганою англійською мовою. Його стиль являв собою невдале поєднання класичних і жаргонних елементів. А діалог? Просто не вірилося, що живі люди можуть так розмовляти. Наприкінці своєї письменницької кар'єри, коли Дріффілд почав диктувати свої книги, його стиль, набувши розмовної легкості, став плавним і прозорим.

Аналізуючи Дріффілдові романи зрілого періоду, критики визнали, що їхня мова позначена темпераментним народним колоритом і якнайкраще відповідає змістові. Розквіт його творчості припав на ті часи, коли модними стали описи природи. Через це його описи моря, весни в кентських лісах і заходу сонця у пониззі Темзи ввійшли до всіх антологій англійської прози. Хай покарає мене господь, але я ніколи не міг читати їх без відрази.

Хоча в мої юнацькі роки його книги користувалися невеликим попитом, а одна чи дві були навіть вилучені з бібліотек, — захоплюватись ними вважалося ознакою високої культурності,. Дріффілда вважали гостро реалістичним.