Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет

І тієї ж миті поїзд рушив. Коли я розгорнув пакунок, то побачив дві півкрони, загорнуті в клаптик туалетного паперу. Я почервонів як рак. Звичайно, ніколи не завадять зайвих п'ять шилінгів, але думка про те, що Тед Дріффілд наважився сунути мені подачку, сповнила мене люттю і приниженням. Я не міг приймати від нього жодних подарунків! Справді, я їздив з ним на велосипеді і катався по морю, але він не сагіб (я підслухав це слово у майора Грінкорта), і ці п'ять шилінгів пекли мені долоню. Спочатку я вирішив повернути йому гроші без жодного слова і показати тим самим, як мене обурила така безтактність; потім склав у думках повний гідності лист, в якому дякував за щедрість, але водночас зауважував, що джентльмен ніколи не приймає грошей від чужої людини. Я думав над цим два чи три дні, і мені було дедалі важче розлучитися з двома півкронами. Я був певен, що Дріффілд зробив це від щирого серця, але просто був погано вихований і не розумів, що до чого; навряд чи я дошкулю йому, якщо поверну гроші. Врешті-решт я розтринькав їх. А свою поранену гордість заспокоїв тим, що не подякував йому за подарунок.

Коли ж настали різдвяні канікули і я знову приїхав до Блекстейбла, більш за всіх мені хотілося побачити саме Дріффілдів. У цьому забутому богом місці вони одні, здавалося, були зв'язані з зовнішнім світом, який своїми хвилюючими принадами вже починав пробуджувати мої мрії. Але я не міг подолати соромливості і піти до них; я сподівався, що зустріну їх ненароком у місті. Та погода стояла жахлива: шалений вітер проймав до кісток, і поодинокі жінки, які виходили в справах, проносилися по вулиці у своїх довгих спідницях, як рибальські судна під час шторму. Раз у раз періщив холодний дощ; небо, яке влітку так затишно вкривало приязну землю, зараз обернулося на величезну сіру завісу, що загрозливо нависла над землею. Майже не було надії зустріти Дріффілдів випадково; нарешті я наважився і після чаю вислизнув з дому. До самої станції на вулиці було темно, як у ямі; далі починалися вуличні ліхтарі: поодинокі й тьмяні, вони ледве давали змогу розгледіти тротуар. Дріффілди жили на бічній вулиці в маленькому двоповерховому будиночку; він був з брудно-жовтої цегли і виходив на вулицю виступом з великим закругленим угорі вікном. Я постукав, і покоївка майже зразу відчинила мені двері; я спитав, чи вдома місіс Дріффілд. Вона якось дивно на мене подивилася й, відповівши, що піде подивиться, залишила мене в коридорі. З сусідньої кімнати долинали голоси, але вони враз затихли, тільки-но покоївка відчинила двері і, ввійшовши, причинила їх за собою. Мене огорнула атмосфера таємничості; у друзів мого дядька, якщо навіть заради вас доводилося запалювати газ, все одно — запрошували до вітальні. Невдовзі двері відчинилися і вийшов Дріффілд. В коридорі було майже зовсім темно, і спочатку він не міг роздивитися, хто прийшов; та через якусь мить упізнав мене.

— О, це ви! А ми все думали; коли ж нарешті пощастить побачитись?! — сказав він і крикнув: — Розі, це юний Ешенден!

З кімнати донісся вигук, місіс Дріффілд за хвилину вибігла в коридор і почала трясти мої руки.

— Заходьте в кімнату, заходьте, будь ласка! Скидайте пальто. Жахлива погода, правда? Ви, мабуть, страшенно змерзли?

Вона допомогла мені скинути пальто, розмотала кашне, вирвала з рук шапку і потягла в маленьку, захаращену меблями і жарко натоплену кімнату. В каміні вирувало полум'я; тут був газ, якого ми в дядьковому будинку не мали, і три горілки в круглих кулях матового скла випромінювали різке світло. Повітря було сіре від тютюнового диму. Засліплений яскравим світлом і приголомшений бурхливою зустріччю, я не розгледів одразу, хто були ті два чоловіки, які підвелися, коли я ввійшов. Потім я впізнав курата, містера Галловея, і лорда Джорджа Кемпа. Вигляд у курата був зніяковілий, коли він тиснув мені руку.

— Добрий вечір. Я щойно зайшов повернути деякі книги, які мені давав містер Дріффілд, і місіс Дріффілд люб'язно запросила мене випити чашку чаю.

Я скоріш відчув, ніж побачив, глузливий погляд, яким нагородив його Дріффілд. Він сказав, що не можна поклонятися одночасно і богу і мамоні — очевидно, навів цитату з біблії, але я не зрозумів її сенсу. Містер Галловей розсміявся.

— Не знаю, — промовив він. — Що ж тоді робити шинкарям і грішникам?

Репліка здалася мені виявом дуже поганого тону, але тут у розмову втрутився лорд Джордж. Він не виявив ніякого збентеження.

— Що, юначе, приїхали додому на канікули? А ви здорово виросли. Слово честі, справжній парубок!

Я холодно потис йому руку, вже шкодуючи, що прийшов.

— Дозвольте запропонувати вам чашку чудового міцного чаю, — сказала місіс Дріффілд.

— Я вже пив чай.

— Ну то випийте ще, — втрутився лорд Джордж, ніби він тут був господарем (це було дуже схоже на нього). — Такий дорослий хлопець, як ви, завжди може з'їсти зайвий кусень хліба з маслом та джемом, а місіс Дріффілд відріже вам шматок своїми милими рученьками.

Чайний сервіз і досі стояв на столі, за яким сиділо товариство. Принесли стілець, і місіс Дріффілд подала мені шматок пирога.

— Ми якраз умовляли Теда проспівати нам яку-не будь пісню, — сказав лорд Джордж.

— Заспівай, будь ласка, "Я люблю солдата", Теде, — попросила місіс Дріффілд. — Мені вона дуже подобається.

— Ні, заспівай "Спочатку ми ним драїли підлогу"!

— Якщо ви не заперечуєте, я проспіваю обидві, — погодився Дріффілд.

Він узяв банджо, яке лежало на піаніно, настроїв його і заспівав своїм сильним баритоном. Такі концерти для мене не були новиною. Коли в будинку священика або у майора чи лікаря влаштовувався званий чай, дехто з запрошених завжди приносив з собою який-небудь музичний інструмент. Вони лишали його в холі, ніби й не розраховуючи на те, що їх попросять зіграти або поспівати; але після чаю господиня звичайно питала, чи немає в кого музичного інструмента з собою. Вони соромливо признавалися, що є, і, коли це було у дядька, мене посилали по інструмент у передпокій. Інколи молода леді запевняла, що вона зовсім покинула грати і нічого з собою не принесла; тоді втручалася її мати і заявляла, що це вона принесла. Але співали вони тільки серйозні пісні, такі, як "На добраніч, кохана", "Я проспіваю тобі пісню про Аравію" або "Мого серця королева". Одного разу на щорічному концерті в залі муніципалітету Смітсон, торговець тканинами, проспівав жартівливу пісню. І хоч останні ряди залу йому гаряче аплодували, дворянство не підтримало Смітсона. А перед наступним концертом його попросили вибирати репертуар обережніше ("Не забувайте, що тут присутні дами, містере Смітсон"). Тоді він проспівав "Смерть Нельсона".

Друга пісенька була з приспівом, і курат з лордом самовіддано приєдналися до Дріффілда. Я чув її багато разів після того, однак запам'ятав тільки окремі рядки.

Коли вони скінчили співати, я, прибравши щонайбільш світського вигляду, звернувся до місіс Дріффілд:

— А ви не співаєте?

— Співаю, але так, що вуха в'януть. Тому Тед мене й не заохочує.

Дріффілд відклав своє банджо й запалив люльку.

— Ну, як пишеться книга, Теде? — спитав лорд Джордж.

— Нічого, добре. Працюю весь час.

— Бідолаха Тед зашився зі своїми книгами, — лорд Джордж засміявся. — Чому ти не покинеш ці дурниці і не займешся серйознішими справами? Я підшукав би тобі роботу в своїй конторі.

— О, я задоволений своїм життям.

— Не чіпайте його, Джордж, — сказала місіс Дріффілд. — Якщо йому це подобається, то хай собі пише.

— Я, звичайно, не можу сказати, що розуміюся на цьому, — почав Джордж Кемп.

— Тоді й не говоріть, — перебив його Дріффілд, посміхаючись.

— Нехай критики кажуть що завгодно, — сказав містер Галловей, — а на мою думку, така ваша книга, як "Форгейвн", зробила б честь будь-якому письменникові.

— Слухай-но, Теде, я знаю тебе з дитинства, але, попри всі свої зусилля, не міг примусити себе прочитати її до кінця, — сказав Джордж Кемп.

— Облишмо це, не треба заводити розмов про книги, — мовила місіс Дріффілд. — Заспівай нам ще, Теде.

— Мені час додому, — сказав курат і звернувся до мене: — Може, підемо разом? Ви не дасте мені чого-небудь почитати, Дріффілде?

Дріффілд показав на купу нових книг, що лежали на столі.

— Вибирайте самі.

— Ого, скільки книг! — вигукнув я, прикипівши до них очима.

— Все це мотлох. Мені присилають їх на рецензію.

— І що ви з ними робите?

— Відвожу в Теркенбері й продаю за першу-ліпшу ціну. Вони допомагають мені розраховуватись з м'ясником.

Коли ми з куратом поверталися додому, в нього під пахвою було три чи чотири книги. Дорогою він спитав мене:

— Ви сказали дядькові, що збираєтесь відвідати Дріффілдів?

— Ні. Я просто вийшов прогулятись, а потім мені спало на думку заглянути до них.

Це твердження, звичайно, було не дуже близьке до правди. Але я не мав наміру розповідати містерові Галловею, що, хоч, на мою думку, я вже був дорослий, мій дядько намагався перешкодити мені зустрічатися з людьми, до яких ставився з упередженням.

— На вашому місці я б нічого про це не казав без нагальної потреби. Дріффілди цілком порядні люди, але панотець чомусь не дуже їх полюблює.

— Я знаю, — відповів я.

— Звичайно, вони трохи простуваті, але пише він зовсім непогано. А коли пригадаєш, з яких верств він вийшов — лише дивуєшся, що він взагалі уміє писати.

Тепер я збагнув, нарешті, куди він гне. Містер Галловей не хотів, щоб мій дядько дізнався про його дружбу з Дріффілдами. Отже, я міг не хвилюватись — він мене не викаже.

Звичайно, та зверхня манера, з якою курат мого дядька висловлювався про того, кого зараз вважають одним з найбільших письменників пізньої вікторіанської доби, мимоволі викличе посмішку у читача. Але у Блекстейблі тоді всі говорили про нього так. Одного разу нас запросили на чай до місіс Грінкорт, у якої гостювала кузина, дружина викладача Оксфордського університету — надзвичайно культурна людина, як нам сказали. Звали її місіс Енком. Це була маленька жіночка з енергійним зморшкуватим лицем. Вона коротко підстригала своє сиве волосся і носила чорну шерстяну спідницю, яка ледве прикривала верх черевиків з квадратними носками. Вона була першим зразком Сучасної Жінки в нашому Блекстейблі. Ми були приголомшені і негайно зайняли оборонну позицію, бо вона мала надто інтелігентний вигляд.