Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет

Мабуть, Дріффілд багато міркував про свої твори, але ніколи не згадував про них. Він часто давав курату щось із книжок. Взимку, під час різдвяних канікул, я пив нього майже щодня чай, і вони з куратом інколи заводили розмови про книги.

— Ви не пам'ятаєте, що саме він тоді говорив?

— Я запам'ятав тільки одне. Творів, про які він тоді говорив, я не читав, але після цього вирішив прочитати. Якось він зауважив, що Шекспір, після того, як назавжди оселився у Стратфорді-на-Евоні, якщо й думав про свої п'єси, то з найбільшим інтересом, мабуть, згадував дві з них: "Міра за міру" і "Троїл і Крессіда".

— Щось не дуже зрозуміло. А про когось сучаснішого, ніж Шекспір, він не згадував?

— Наскільки я пам'ятаю, тоді не згадував. А от коли я снідав з Дріффілдами кілька років тому, я чув, як він сказав, що Генрі Джеймс, пишучи про плітки на званих вечорах в англійських маєтках, прогавив одну з найважливіших історичних подій у світі — піднесення Сполучених Штатів. Дріффілд назвав це il granrifuitó . Мене здивувало і розсмішило, що старий вживає італійський вираз, бо здорова кремезна герцогиня була єдиною з присутніх, хто знав, про якого дідька він говорить. Він сказав ще: "Бідолаха Генрі! Він цілу вічність блукає навколо величного парку. Огорожа надто висока для нього, щоб зазирнути, а чай вони п'ють дуже далеко, щоб можна було почути, що каже графиня".

Рой уважно вислухав цей маленький анекдот. Потім замислено похитав головою.

— Я не певен, що можу використати це. Вся зграя прихильників Генрі Джеймса накинеться на мене, ніби тисяча чортів. Але що ви звичайно робили вечорами?

— Ну, ми грали в віст, а Дріффілд читав книги, які йому присилали на рецензію. І ще він співав.

— Цікаво, — вигукнув Рой, різко нахиляючись уперед, — Ви пам'ятаєте, які пісні він співав?

— Цілком точно. Найбільше Дріффілд любив "Будь-що волію я солдата" і "Ходім, де горілка дешевша"

— О!

На обличчі в Роя відбилось розчарування.

— А ви сподівалися, що він співатиме Шумана?— спитав я.

— А чому б і ні? Та, гадаю, було б природніше, якби він співав матроських або старих англійських народних пісень, що їх звичайно грають на ярмарках сліпі скрипалі і під мелодії яких сільські парубки танцюють з дівчатами на токах. Цей момент можна було б дуже вигідно подати, але я не можу собі уявити, як Едвард Дріффілд співав естрадні пісеньки. Адже, пишучи портрет людини, треба точно передати її риси; недоречні деталі тільки зіпсують загальне враження.

— Знаєте, невдовзі після цього він нишком утік з міста. І багатьох поставив у неприємне становище.

Протягом цілої хвилини Рой мовчки дивився на килим.

— Так, я знаю, що були якісь неприємності. Місіс Дріффілд згадувала про них. Але ж усім було заплачено ще до того, як він купив Ферн Корт і знову оселився в тій місцевості. Не думаю, щоб так уже важко було наголошувати на події, яка не має жодного значення для його, творчості. Врешті-решт, це сталося близько сорока років тому. Крім того, кожному відомо, що в старого були деякі дивацтва. Можна було б подумати, що після того маленького скандалу він, ставши відомою людиною, нізащо не схоче провести останні дні свого життя в Блекстейблі — в місті, де знають про його досить-таки низьке походження, але це його анітрохи не турбувало. Він жартома розповідав про цей випадок усім, хто приходив до нього снідати, і ставив Місіс Дріффілд у дуже незручне становище. Я хотів би, щоб ви ближче познайомилися з Емі. Вона надзвичайна жінка. Щоправда, всі свої великі твори старий написав ще до того, як зустрівся з нею. Але гадаю, ніхто не заперечуватиме, що саме вона створила з Дріффілда ту імпозантну і величну постать, яку світ бачив протягом останніх двадцяти п'яти років його життя. Вона відверто розповідала мені, як нелегко це їй далося. Старий Дріффілд мав дещо ексцентричний характер, і їй довелося докласти чимало зусиль, щоб навчити його пристойно поводитись. Часом він виявляв страшенну впертість, і жінку із слабкою волею це, мабуть, злякало б. Він, наприклад, мав звичку, з якою бідній Емі довелося наполегливо боротися: з'ївши м'ясо і овочі, він брав шматочок хліба, витирав ним тарілку, а потім з'їдав і його!

— А знаєте, що це означає? — спитав я. — Протягом багатьох років він так бідував, що не міг дозволити собі перевести навіть крихту їжі.

— Можливо. Але, погодьтеся, це не дуже приємна звичка для визначного письменника. І ще одне. Він, як ви знаєте, не був п'яниця, але дуже любив відвідувати "Ведмідь і ключ" у Блекстейблі і випивати там один-два кухлі пива. Звичайно, нічого жахливого в цьому немає, але це привертало до нього увагу, особливо влітку, коли в шинку бувало повно туристів. Дріффілд заходив у розмову з першим-ліпшим відвідувачем, здавалося, він зовсім не розуміє свого становища. А це ж незручно, якщо взяти до уваги, що у них дома снідало багато цікавих людей, таких, як Едмун Госсе , або лорд Керзон. Потім він ішов у шинок й розповідав міднику, будочнику і санітарному інспекторові, що він думає про своїх гостей. Звичайно, можна пояснити це тим, що він шукав місцеві характерні типи. Однак він мав звички, з якими було дуже важко миритися. Чи знаєте ви, з якими зусиллями Емі Дріффілд привчила його приймати ванну?

— В ті роки, коли він народився, вважалося шкідливим часто купатись. Я навіть не певен, чи траплялося йому жити в будинку з ванною до того, як йому минуло п'ятдесят років.

— Він заявляв, що раніше ніколи не мився частіше, ніж раз на тиждень, і не розуміє, чому в його віці треба міняти цю звичку. Емі вимагала, щоб він міняв білизну кожного дня, але проти цього він також заперечував. Мовляв, він завжди носив білизну цілий тиждень, і якщо її часто прати — вона швидко порветься. Чого тільки не робила місіс Дріффілд, щоб примусити його приймати ванну кожного дня, підсипала пахучі есенції, але ніщо не могло його переконати і, дійшовши похилого віку, він не хотів митися навіть раз на тиждень. Місіс Дріффілд каже, що останні три роки свого життя він взагалі не мився! Звичайно, це між нами; я просто хочу вам показати, скільки такту мені доведеться виявити, описуючи його життя. Важко заперечувати, що він був дещо нерозбірливий у грошових справах, любив водити компанію з нижчими за себе, що не всі його звички були пристойні. Але, гадаю, ці риси були не найістотніші. Я не збираюся писати про нього неправди, але вважаю, що про деякі факти краще взагалі не згадувати.

— А чи не здається вам, що було б цікавіше, коли б ви показали його без прикрас?

— Ні, це неможливо. Емі Дріффілд ніколи б мені цього не подарувала. Адже вона попросила мене написати його біографію, тому що вірить у мою розсудливість. Я маю поводитись як джентльмен.

— Дуже нелегко бути водночас джентльменом і письменником.

— Не розумію вас. І крім того, ви ж знаєте, що таке критики. Якщо ви напишете правду, вас звинуватять у цинізмі. А письменникові не дуже приємно здобути репутацію циніка. Щоправда, якби я був абсолютно безпринципний, то міг би викликати сенсацію книгою про Дріффілда. Потішно було б показати людину з її пристрастю до прекрасного і безвідповідальним ставленням до власних обов'язків, з її чудовим стилем і особистою ненавистю до мила й води, її ідеалізмом і пристрастю до відвідування сумнівної репутації шинків; але, чесно кажучи, чи варто це робити? Люди вважатимуть, що я повторюю Літтона Стречі . Ні, краще нехай мій твір буде розумний, чарівний, до певної міри інтелектуально витончений — ви мене розумієте — і ніжний. Автор повинен бачити свою книгу, перш ніж розпочне її писати. Я бачу цю книгу схожою на портрети Ван-Дейка: багато повітря, поважність і аристократизм. Розумієте, що я маю на увазі? Близько вісімдесяти тисяч слів.

На якусь мить він заглибився в естетичне споглядання майбутнього твору. Внутрішнім зором він уже бачив свою книгу: великого формату, тонку і легку на вагу, надруковану з широкими полями на приємному на вигляд папері; думаю, він бачив також солідну чорну палітурку із золотим тисненням. Але, як і кожна людина, Олрой Кір не міг (я вже про це згадував) довго перебувати в полоні краси. Він щиро посміхнувся мені.

— Але як, біс його знає, обійти першу місіс Дріффілд?

— Скелет у буфеті , — пробурмотів я.

— Де вона тільки взялася на мою голову? Вона була дружиною Дріффілда багато років, і Емі Дріффілд має про неї певну думку. Я просто не знаю, що мені робити. Бачите, вона вважає, нібито Розі Дріффілд згубно впливала на чоловіка, нібито вона робила все можливе, щоб знищити його морально і фізично, підірвати його добробут; ця жінка стояла нижче від нього в усіх відношеннях — особливо ж інтелектуально і духовно — і тільки завдяки тому, що він був людина великої сили й життєздатності, йому вдалося вистояти. Це був дуже невдалий шлюб! Щоправда, вона давно померла, тож навряд чи варто роз'ятрювати старі рани і виносити сміття з хати; але факт лишається фактом: всі свої найкращі книги Дріффілд написав тоді, коли жив з нею. Хоч я й захоплююсь його пізнішими творами (ніхто більше за мене не переконаний в їхній красі) і хоч їм справді притаманні риси чарівної класичної стриманості, мушу визнати, що в них немає сили, запаху й кипіння життя, які відчувалися в його ранніх книгах. Мені здається, що не можна цілком ігнорувати впливу першої дружини на його творчість.

— І що ж ви збираєтесь робити? — спитав я.

— Доведеться, мабуть, викласти цей період його життя з якнайбільшою стриманістю і делікатністю — так, щоб не порушити пристойність і водночас, зробити це з мужньою відвертістю. Ви розумієте, що я маю на увазі?

— Мені здається, що це дуже важка справа.

— Наскільки я розумію, нема потреби ставити крапки над "і". Вся проблема в тому, щоб знайти вірний тон. Я б не сказав жодного зайвого слова, але виклав би все, що потрібно знати читачеві. Адже давно відомо, якою б непристойною не була тема, можна пом'якшити неприємне враження, трактуючи її з гідністю. Але я нічого не можу зробити, доки не знатиму всіх фактів.

— Певна річ, ви не можете тлумачити їх, поки їх у вас немає.

Рой висловлювався з легкістю, яка личила талановитому промовцю. Я б дуже хотів: а) вміти висловлюватись з такою переконливістю й блиском, ніколи не відчуваючи нестачі слів і виголошуючи речення без жодної затримки, і б) не бачити власної жалюгідності й нездатності уособити велику і поважну аудиторію, до якої інстинктивно звертався Рой.