Копійчаний роман - Брехт Бертольт

А як чудово було б, якби оці сучі діти хоч трохи зважали на почуття людини в найпрекрасніший день Ц життя. Я найлагідніша людина в світі, та коли зараз Еде Хапун потягне жінку Чарлі в сусідню кімнату, я можу сказитися. Бо я такого в своєму домі не попущу. А Джен-ні могла б і взагалі не приходити, їй тут нема чого робити. Не можу ж я садовити отаких-о поруч своєї дружини; це було б занадто. А Поллі подобається всім. Напевне, кожен залюбки переспав би з нею. Хай би хто насмів думати інакше, я б йому показав!.. Свинота! Нехай удоволь-няються своїми власними задрипанками! Тобто моя не задрипанка, я не маю права так говорити про неї, це підлість, я не маю права навіть вимовити її ім'я разом з іншими! їм до неї далеко, як від землі до неба, та й мені теж. Я, на жаль, не можу назвати себе порядною людиною, справжнім джентльменом. Але я свого допну. Якщо впораю оцю справу з банком, я нарешті стану порядною людиною. Адже так приємно бути порядним, та й матеріально воно нітрохи не вадить. А якщо й вадить, то зовсім мало. Або ще й користь дає. А зараз я мушу встати. Найпрекрасніші години отруює всякий клопіт. Як прикро, ох, як прикро..."
Макхіт утугав — піти викликати карету. Вийшовши в сусідню кімнату взяти свій саквояж, він застукав там Буллі, або ж Довгопалого Джекоба, з дружиною Роберта Пилки. Довелось нагримати на них, сказати, що такого свинства в своєму домі він не попустить. Не до смаку йому було й те, що Персик весь час танцювала з вітрогоном ОТарою.
І він досить різко припинив танці. Але загалом Мак не мав підстав нарікати на весільний бенкет. Коли молодята від'їздили у весільну подорож, гості, як і годиться, стояли на ганку й махали руками. Але тільки Мак бачив, що частина їх потім ще вшанувала Фанні як другу молоду; великий знавець людських душ, він виглядав у заднє ві-кс лце карети.
Вони якраз устигли на ліверпульський поїзд.
Для Макхіта ця весільна подорож була трохи невчасна. Тижнів зо два тому десь у провінції пограбували дра м ігазини залізних виробів. І ось у тижневику "Дзеркало" (який називався так через те, що редакція його підносила споїм ближнім до носа дзеркало й тримала його доти, поки вони не виймуть гаманці) кілька днів тому з'явився натяк, ніби хтось із працівників редакції бачив у одній Д крамниці леза з тих магазинів. ОТара зразу розпочав переговори з редакцією, але Макхітові якраз були дуже не до речі зайві видатки, й він спустив зі сходів редактора, що хотів піднести йому дзеркало. Тоді "Дзеркало" почало вимагати від Д-крамниць пред'явлення товарних документів на леза. Дістати ті документи, ясна річ, було неважко, але так само ясно було, що на цьому діло не скінчиться.
Коли добували столове срібло для весільного столу, теж не обійшлося без прикрощів: за великим поспіхом не пощастило уникнути людських жертв. Цей інцидент хотіли приховати від шефа, щоб не псувати йому святкового настрою, але Макхіт усе-таки пронюхав про нього. Причиною такої нечистої роботи була знову ж порожнеча в касі фірми.
Коли Макхіт дізнався про те вбивство, він хотів був зовсім відмовитись від весільної подорожі, однак це теж не годилось. І він вирішив принаймні владнати під час подорожі деякі справи, а тому вибрав Ліверцуль.
У купе вагона Персик здавалась просто чарівною. ОТара був танцюрист неабиякий, і, йдучи попід крислатими темними каштанами від ґанку до карети, Поллі виразно відчувала, що це справді найпрекрасніший день у її житті. Ще ніколи вона не бувала в центрі уваги такого численного товариства. Вона була щаслива. Мак потай від сусідів у купе потискав їй гарячу руку.
Приїхавши до Ліверпуля, вони найняли невеличкий номер у готелі. Перше ніж лягти в ліжко, вони розпили внизу в залі пляшку бургундського. Але це бул& ііомиЛКа.
Піднімаючись сходами, Мак відчув, що добре-таки обважнів. І тому він уже не зміг належно оцінити новеньку комбінацію, а лілові корсети, видно, взагалі не були для нього дивиною. Та винна тут була тільки його втома.
Обов скоро заснули, але серед ночі раптом задеренчав будильник, якого завбачливо наставив Мак, і молодята пережили ще одну приємну годину. Поллі вчинила чоловікові справжній допит, і він покаявся в кількох романах (про Фанні він не сказав нічого, та й про Дженні далеко не все). А Персик призналась, що один раз дозволила себе поцілувати Смайлзові,— правда, призналася тільки після довгого опору, так що це признання стало кульмінацією всього дня й наріжним каменем довголітньої любові Мак-хіта до дружини. Поллі теж була щаслива й зразу ж пробачила чоловікові його минуле професіонального грабіжника — він розповів їй про це у залі, за пляшкою бургундського, і навіть дав до половини витягти стилет із товстої палиці. Вона простила йому навіть його романи і — що було набагато важче — деякі трошки неприємні звички, як наприклад чухати груди під сорочкою. І з цього вона зрозуміла, що справді кохає чоловіка.
Містер Джонатан Пічем, який дістав повноваження від баронета, букмекера, домовласника, текстильника й ресторатора, зустрівся з Коксом на пероні.
За всю дорогу до Саутгемптона вони не сказали один до одного й десяти слів. Кокс, начепивши на тонкий ніс пенсне, читав "Тайме", а Пічем тихо сидів у кутку, згорнувши руки на животі.
Один раз маклер підвів очі й. байдужим тоном сказав:
— Мафекінг тримається. Молодці хлопці!
Пічем промовчав.
"Кепські справи,— думав він у своєму кутку.— Вже англійці душать англійців. Не тільки оцей от, а й ті, в Ма-фекінзі, проти мене. Хай би вже вони здавалися! Тоді їм не потрібна була б підмога й ці наші судна, і контракт, через який мені доведеться начепити торби, скасували б. А так вони сидять у тій тропічній спеці й з дня на день ждуть кораблів, які я маю купити для них за свої гіркі мідяки. "Тримаймося! — щодня кажуть вони один одному.— Не втрачаймо надії, не відступаймо ні на крок, краще їжмо менше, стіймо твердо під градом куль, поки старий Джонатан Пічем за свої останні загорьовані угроші купить кораблі, що привезуть нам підмогу!" їм би хоті-
4 Б. Брехт
97
лося, щоб ті трикляті судна куплено якнайскоріше, мені ж потрібно, щоб купівля якомога відтяглася; виходить, що в нас зовсім протилежні інтереси, а тим часом ми навіть не знаємо одні одних".
У саутгемптонському готелі вони зразу розійшлися по своїх номерах, навіть не повечеряли разом. Але серед ночі в Коксовому номері, постінь із номером Пічема, зчинився страшний ґвалт.
Пічем натяг штани й побіг туди. Маклер лежав у ліжку, вкрившись до самого підборіддя, а посеред кімнати стояла якась іще досить молода жінка в самих тільки панчохах і на всю горлянку лаяла його. Із її слів можна було зрозуміти, що вона не згодна задовольняти якісь поставлені їй вимоги. Вона посилалась на свою довгорічну практику й багатющий досвід, підкреслювала, що вона зовсім не гидлива, наводячи як свідків багатьох докерів і навіть матросів, людей вельми бувалих і вибагливих. Але, заявила вона, навіть якийсь там суддя, вже немолодий чоловік і відомий на все місто паскудник, ні разу не насмів за десять шилінгів вимагати від неї такого.
Вона паплюжила Кокса неперевершено майстерно, без найменших зусиль знаходячи для нього епітети, що своєю поетичною силою забезпечили б цій книжці майже невмирущу славу, якби наважитись відтворити їх тут. Тільки-но Пічем зайшов до номера, як у двері постукали, і йому довелось відтісняти від дверей кількох переполошених коридорних. А потім він заходився пробуджувати меркантильні інтереси в жінці, яка, мальовниче накинувши на плечі плюшеву скатерку, вже взувала черевики. Йому нарешті пощастило зламати її впертий опір, і вона пішла, запхнувши за панчоху кілька кредиток, зі словами:
— Роздобудьте мерщій вашому приятелеві ще двох-трьох жінок, як хочете привести його до тями, щоб йому не довелося звідси рачки лізти.
Кули вона пішла, обом постояльцям довелося зразу збирати свої речі, бо адміністрація готелю вже анітрохи не була зацікавлена в їхній присутності. І вони перебралися до іншого.
Тим часом почало розвиднятись: була вже четверта година ранку. Тому вони не лягли спати, а попросили принести чайник і розмовляли за чашкою чаю.
У Кокса раптом з'явилась гостра потреба виговоритись.
Він не приховував від містера Пічема, що й у ньому ця
*
сцена збудила глибоку огиду. Щиро, відверто картав він власну слаботу — потяг до спілкування з такими покидьками суспільства.
•і— Ці люди,— схвильовано й сумно сказав він,— втрачають усяке самовладання, ледве-но виведеш їх із їхнього звичного середовища. Джентльменське поводження їх дратує. І їм за це навіть дорікати не можна, вони просто не вміють поводитись інакше. Вони завжди готові сипати найбруднішою лайкою. Оце постійне самоопоганення заради грошей убиває в них усі кращі поривання. Вони не хочуть працювати. Вони не хочуть навіть повною мірою компенсувати сплачені їм гроші. По суті, вони хочуть тільки одного — легкого життя. От саме це і навіює мені відразу до соціалістичних ідей. Цей плаский матеріалізм просто нестерпний. Найвище пфстя для таких натур — неробство. Всі оті благодійники Ілюдства, що хочуть його виправити, ніколи нічого не досягнуть. Вони не враховують того, що людська природа наскрізь зіпсута. Еге, якби-то люди були такі, як нам хочеться! З ними можна було б гори перевернути! А так усі зусилля пропадають марно, і кінець кінцем лишається тільки гірке по-" хмілля.
Пічем, за своєю звичкою, став біля вікна й дивився вниз? на майдан, що його поливав водою з шланга чоловік У синій куртці. Надворі вже добре розвидніло. По бруку торохтіли, їдучи з гавані, перші підводи з городиною. Коли Кокс докінчив свою промову, Пічем сухо сказав:
— Вам треба одружитись, Коксе.
Маклер ухопився за цю пораду, мов за соломинку.
— Може, й справді треба,— задумливо промовив він.— Мене могла б зцілити любов. А ви віддали б за мене свою дочку?
— Віддав би,— не обертаючись, відповів Пічем.
— Ви могли б довірити її мені?
— Атож.
Кокс важко задихав. Якби Пічем обернувся, він помітив би, що вигляд у маклера не дуже здоровий. Уся ця історія вплинула йому на нерви.
— Зятя ви мали б непоганого,— схвильовано сказав він,— я своє діло знаю. До того ж я людина з принципа* ми. Справді, давайте поговоримо на цю тему серйозно.