Копійчаний роман - Брехт Бертольт

Прощаючись, Смайлз дав на здогад, що вважає свій обов'язок виконаним.
Поллі було відоме друге прізвище Беккета — Макхіт, знал$ вона й про його Д-крамниці. Він сам розповів їй усе. Оскільки він торгував також і деревом, то мав право, коли захоче, називати себе лісоторговцем.
За ці дні Поллі кілька разів зустрічалася з ним і одного разу, випробовуючи його, розповіла про свою розмову з маклером Коксом. Вона не сказала, що була в нього вдома, не згадала й про батьків лист, але призналася, що Кокс обіцяв показати їй якісь цікаві фотографії. Вона додала, що скоро зробить візит Коксові, бо його сестра, здається, дуже симпатична жінка.
Містер Беккет слухав її з похмурою міною. Здавалося, він вирішує щось дуже важливе.
Надвечір Поллі пішла слідом за матір'ю в невеличкий підвальчик, де на дощаних полицях лежали яблука. Вона знала, що місіс Пічем не любить, коли за нею туди ходять. Однак Поллі покладала певні надії на розмову з матір'ю саме там і ні в якому іншому місці.
Коли вона відчинила двері, мати злякано завмерла між полицями з чаркою віскі в руці. Пляшка стояла на столі. Місіс Пічем завдавало великої прикрості те, що через якусь там чарчину-другу віскі чоловік змушує її поставати перед дочкою в такому негідному вигляді. їй було вже сорок шість років, і таке обмеження волі ображало її. {
Але Поллі найрадніше зверталась до матері саме тоді, коли та почувала себе винною, бо за інших обставин місіс Пічем могла бути дуже вредна.
Поллі сказала їй, що хоче вийти заміж за містера Беккета.
— Та його й звуть зовсім не Беккетом,— сердито відповіла мати.
— Так, його прізвище Макхіт. Тобто... мабуть, його прізвище Макхіт,— спокійно погодилась Поллі.
— А як же батько? Що скаже він про такого чоловіка, який зветься, може, так, а може, й не так? — спитала місіс Пічем, зі стуком поставивши чарку на найближчу полицю.— Хіба на таку людину можна покластися? Я теж маю очі й бачу, як ви танцюєте, коли він думає, що я не дивлюсь. Він гадає, що я від чотирьох-п'яти склянок тієї бурди в "Каракатиці" вже чманію. Чоловік, що має солідне підприємство, ніколи не буде так обіймати за стан молоду дівчину, І ти мені очей не замилюй. Люба моя Поллі, адже ти не з якихось розумних міркувань обрала собі такого чоловіка, тут річ у чомусь зовсім іншому, я про це краще й не згадуватиму. Він тобі закрутив голову, ось що.
— Так, він мені подобається.
— От-от-от, я ж те й кажу! — переможно вигукнула місіс Пічем.— У тебе вже розум не на місці. Ти втелющилася в нього й не тямиш уже, скільки буде двічі по два,
Поллі розсердилась.
—— Не балакай так багато,-— з гідністю відказала вона.— Скажи татові, і нехай він з ним поговорить.
Тоді повернулась і пішла до себе в кімнату.
Місіс Пічем тяжко зітхнула й жадібно вихилила дарку. Ввечері вона все розповіла чоловікові. Вона добре знала свою Поллі.
Якраз того дня Пічемові довелось пережити жахливу сутичку з Коксом. Зібравши компаньйонів у окремому кабінеті однієї винарні, маклер напрямки зажадав купівлі нових суден. На Товариство експлуатації старих суден ця вимога впала, мов удар грому. Істмен, який, треба сказати, останні дні про дещо здогадувався, тепер просто зіщулився на своєму стільці. Але букмекер схопився з місця, заревів, як бугай, а потім" залився сльозами й знов упав на стілець.
Ніщо не допомогло. За словами Кокса, парламентська комісія вже розпочала перевірку контракту. І Пічемові, який мав у Товаристві два паї, доручили в суботу поїхати з Коксом до Саутгемптона, щоб там розпочати перетвори про купівлю добрих кораблів.
І все-таки урядову комісію повели в доки для офіційної передачі старих суДен. їх треба було здати хоча б для того, щоб н$ збуджувати бодай найменшої підозри. Підмінити кораблі іншими можна буде й згодом. Ремонту ще не закінчили, і робота під керівництвом ТЕТС провадилась далі. Комісія складалась лише з двох урядовців у цивільному, які похапцем виконали необхідні формальності, стоячи па причалі. Все скінчилося за якихось п'ятнадцять хвилин: було холодно, вітряно, йшов дощ.
Коли місіс Пічем увечері, вже в ліжку, назвала прізвище Макхіта у зв'язку з їхньою дочкою, Пічем скипів гнівом:
— З ким, з ким ви познайомились? — ревнув він.-— Із цим Д-крамничним аферистом? І що це взагалі означає "познайомились"? Де це ви шалаєтесь, що з вами знайомляться сторонні чоловіки? Це ж відомий на все Сіті шахрай! Отак ти наглядаєш за дочкою! Я працюю задля неї день і ніч, а ти зводиш її з відомими на ціле місто розпусниками, що товчуться по приймальнях банків, видурюючи кредити для підтримки —своїх дурисвітських крам-' ниць! І що це взагалі робиться з твоєю дочкою! Доведеться мені самому взятись за неї! І Коксові такі бісики пускала в батька-матері перед очима, що... І від кого в неї оця хтивість?
— Тільки не від тебе,— сухо відказала місіс Пічем, натягуючи на себе ковдру.
— Та вже ж, що не від мене,— люто огризнувся в темряві містер Пічем.— Я собі такого не можу дозволити. Мені треба розум при собі держати, щоб ці гієни мене не роздерли.— І урвар розмову, сказавши: — Нічого й слухати не хочу. Партію для Поллі я знайду сам.
Він уже вирішив доччину долю.
Вранці він у себе в конторі взяв Поллі в роботу. Нагримавши на дівчину, він випитав у неї все про її візит до містера Кокса. Поллі розревлася й призналась навіть про фотографії голих йГнок.
Після допиту Пічем сказав, що не вірить жодному її слову. Містер Кокс — вельми солідний комерсант, і нехай вона радіє, що він цікавиться нею й не знає нічого про її знайомства. Цим натяком Пічем і обмежився.
Зустрівшись потім із містером Макхітом, Поллі сказала йому, що батько ніколи в світі не віддасть її за нього і що містер Кокс запросив її на пікнік у цю неділю. Перші було правдою, друге брехнею.
Коли містер Макхіт дізнався від Поллі, що обранець її батьків — містер Кокс, йому стало ясно: проти цього Кокса треба вжити якихось заходів.
Трохи подумавши, він сів у омнібус і поїхав до однієї з тих невеличких, брудних газетних редакцій, де звичайно туляться в двох кімнатках не дуже чисто вмиті добродії з улесливими голосами, жадібні до сенсацій.
Там па його прохання знайшли кілька заяложених, потертих газетних підшивок і переглянули їх. Потім Макхіт іншим омнібусом поїхав на Нижній Блексмітський майдан, у глибині одного подвір'я зайшов до флігеля, знайшов там якогось підозрілого товстуна в жилетці і дав йому доручення.
Потім, хоч до вечора було ще далеко, він поїхав третім омнібусом додому.
Жив він на південній околиці Лондона в невеличкому одноквартирному будиночку, що стояв— у шерезі таких самісіньких будиночків з малесенькими садочками. Мак-хітовою власністю будинок став не дуже давно, він навіть не був ще як слід опоряджений. В одній з іще не обжитих кімнат стояв туалетний столик, шафа та новенький диван, на якому Макхіт спав, а на кухні — газова плита й великий холодильник. Будинок був, щоправда, не новий, Макхітові він дістався від одного збанкрутілого компаньйона.
Стоячи на невисокому мурованому ґанку, Макхіт видобув із кишені досить рясну в'язку ключів, перепробувавши кілька, знайшов потрібний, відімкнув двері й, посвистуючи, ввійшов до пустісінького передпокою, в якому не було навіть кілка, щоб повісити капелюха.
У своїй спальні на другому поверсі, де, треба сказати, панував зразковий порядок, він роззувся, ліг на диван і лежав, доки стемніло.
Близько десятої години вечора до нього хтось подзвонив. Він спустився й відчинив двері тому самому товстунові, але тут-таки, в передпокої, забрав у нього принесений пакунок і, не сказавши й слова, випхав його за двері. Товстун, щось буркнувши, пішов. Очевидно, він був тут своя людина.
Макхіт (а втім, у цьому будинку він жив під прізвищем Мілберн) розгорнув пакунок, виклав з нього на туалетний столик якісь документи й листи, засвітив гасову лампу й з півгодини вивчав ті папери. Потім дістав із шафи кілька укривал, постелився на дивані й ліг спати.
Вранці він поїхав до Скотленд-Ярду й зустрівся там з головним інспектором.
Схилившись над величезним письмовим столом, вони вдвох переглянули вміст пакунка, передусім шкільний зошит у лінійку, в червоній обкладинці — щоденник містера Кокса. Цей щоденник містив тільки відомості з особистого життя маклера. Інспектор погодився переглянути його лише після того, як містер Макхіт запевнив, що там нема жодних ділових записів. Інакше містер Браун не вважився б навіть зазирнути туди.
Зміст щоденника був переважно моралізаторського характеру. Чимало було там і згадок про певного роду побачення та інші факти, але головним чином текст складався з різних міркувань на моральні теми, досить відвертих признань, свідоцтв невпинної боротьби з власною надмірною хтивістю. Треба визнати, що ці міркування перевищували розумовий рівень обох читачів, для яких вони, щоправда, й не були призначені.
Траплялися там і імена. Вони були позначені тільки ініціалами.
Чи не в кожному другому-третьому записі (в щоденнику не було пропущено жодної дати, його вели з надзвичайною акуратністю, без жодного виправлення!) видніли якісь виведені червоним чорнилом, акуратно підкреслені під лінійку цифри — "2р.", "Зр.", "4р.". А втім, "4р." попадалось рідко, цифри ж, більшої за "5р.", не трапилось ні разу. Часом траплялось "1р."; воно не було підкреслене, тільки обведене кружечком.
Подибувались також два різні умовні значки, розшифровані на внутрішньому боці обкладинки. Один означав випорожнення, другий — прийняття проносного. Ці значки теж були мов намальовані. Містер Кокс мав хвацький, досить гарний почерк.
Крім щоденника, пакунок містив фотографії вельми сумнівного характеру. Ті фотографії були вже добре захапані пальцями.
Мовчки погортавши щоденник, Браун натис кнопку. Ввійшов секретар. Інспектор написав на папірці кілька слів і віддав йому. Секретар вийшов і невдовзі приніс іще один пакунок. У ньому були документи й виписки з архівів лондонської поліції.
Браун вибрав з-поміж них якийсь офіційний папір і звірив одне місце в ньому з одним записом у Коксовому щоденнику. Придавивши те місце товстим вказівним пальцем, він промовив, як звичайно, неквапливим, авторитетним тоном:
— Любий мій ОД ку, тут ми до цього типа ніяк не можемо присікатись.