Алеф - Борхес Хорхе Луїс

Під впливом цих висновків я спробував думати про якусь іншу монету, але не зміг. Пригадую також кілька експериментів з чилійськими монетами в п'ять та десять сентаво та з уругвайською монетою, що закінчилися повним провалом. Шістнадцятого липня я придбав англійський фунт стерлінгів; удень я на нього не дивився, але того ж таки вечора та ще кілька вечорів я довго роздивлявся його крізь лупу під світлом потужної електричної лампочки. Потім перемалював його олівцем на папір. Та ні його блиск, ні дракон, ні святий Георгій нічим мені не допомогли; я не зміг позбутися своєї невідчепної думки.

У серпні я вирішив проконсультуватися з психіатром. Я не став йому розповідати всю свою безглузду історію; сказав тільки, що мене мучить безсоння й переслідує видіння одного предмета; чи то монети, чи то жетона… А невдовзі мені пощастило відкопати в книгарні на вулиці Сарм'єнто примірник "Urkunden zur Geschichte der Zahirsage"[253] (Breslau, 1899) Юліуса Барлаха.

У тій книжці описувалася моя хвороба. В передмові говорилося, що автор поставив собі за мету "зібрати в одному томі зручного формату ін-октаво всі документальні свідчення, які мають стосунок до забобонів, пов'язаних із Загіром, включаючи чотири документи з архіву Габіхта{460} й оригінальний рукопис повідомлення Філіппа Медоуза Тейлора{461}". Віра в Загір ісламського походження і датується, як здається, вісімнадцятим сторіччям. (Бардах відкидає твердження, які Цотенберґ приписує Абульфіді{462}.) "Загір" арабською мовою означає "помітний", "видимий"; у такому своєму значенні він є одним з дев'яноста дев'яти імен Бога; простолюд у мусульманських землях так називає "створіння або речі, які мають жахливу властивість не забуватися й чий образ може довести людину до божевілля". Перше незаперечне свідчення належить персові Лутф Алі Азурові. У своїй ретельно опрацьованій енциклопедії, яка називається "Храм Вогню", цей поліграф і дервіш розповідає про те, що в одній зі шкіл Шираза{463} була мідна астролябія, "виготовлена в такий спосіб, що той, хто подивиться на неї один раз, уже не зможе думати ні про що інше, й тому цар звелів, щоб її кинули в найглибшу морську глибінь, для того щоб люди не забували про всесвіт". Набагато детальнішим є повідомлення Медоуза Тейлора, який служив Нізамові Хайдарабадському й написав знаменитий роман "Confessions of а Thug"[254]. Десь у 1832 році Тейлор почув у передмістях Бхуджа незвичний вираз "Він дивився на Тигра" ("Verily he has looked on the Tiger") для позначення божевілля або святості людини. Йому пояснили, що йдеться про Тигра чарівного, який є погибеллю для всіх, хто його побачить, хай навіть здалеку, бо всі, хто на нього подивиться, потім думатимуть про нього до кінця своїх днів. Тейлорові сказали, що один із цих нещасливців утік у Місор, де намалював в одному з палаців тигра. Через кілька років Тейлор відвідав в'язниці цієї держави; в тюрмі Нітура правитель показав йому камеру, де на підлозі, на стінах і на склепінні стелі один мусульманський факір намалював (досить грубими кольорами, які час, перш ніж стерти, зробив витонченішими) щось на зразок нескінченного тигра. Цей тигр складався з багатьох тигрів, чиї тіла примхливо перепліталися; його перетинали тигри, він був посмугований тиграми, на ньому були також зображені моря, Гімалаї та війська, що теж здавалися іншими тиграми. Цей маляр помер багато років тому в цій же таки камері; він походив із Сінду{464}, а може, з Гуджарату, і його первісним наміром було намалювати карту світу. Сліди від цього наміру залишилися в страхітливому зображенні. Тейлор розповів про все це Мухаммадові Аль-Йємені з Форт-Вільяма. Той чоловік сказав йому, що немає у світі такої істоти, яка не піддалася б магічному впливу Zaheer[255], але що Всемилосердний не дозволяє, аби Загіром були водночас дві речі, бо тільки одна може цілком підкорити собі людський натовп. А ще він сказав, що Загір є завжди й що в часи Невігластва ним був ідол на ім'я Яук, а потім один пророк із Хорасану, який носив покривало, розшите камінцями, або золоту маску[256]. А ще він сказав, що шляхи Аллаха недовідомі.

Я читав і перечитував трактат Барлаха. Мені зараз важко збагнути, якими були тоді мої почуття; пригадую тільки, який мене опанував розпач, коли я зрозумів, що немає мені порятунку, пригадую і дивне відчуття полегкості на думку, що не я винен у своєму нещасті, і заздрість до тих людей, чий Загір був не монетою, а мармуровою прожилкою або тигром. Як то легко не думати про тигра, міркував я. Пам'ятаю також незбагненну тривогу, з якою я прочитав ці рядки: "Один із коментаторів книжки "Ґулшан і Раз" стверджує, що той, хто бачив Загір, скоро побачить і Троянду, й наводить як доказ вірш із "Асрар Нама" ("Книги про речі незнані") Аттара: "Загір – це тінь від Троянди й розрив Покривала".

Тієї ночі, коли тіло Теоделіни лежало в труні, мене здивувала відсутність серед присутніх сеньйори Абаскаль, її меншої сестри. У жовтні одна з її подруг сказала мені:

– Сердешна Хуліта, вона стала поводитися так дивно, що її поклали в лікарню Босха. Мабуть, санітарки мають з нею чимало мороки, адже доводиться годувати її з ложечки. Кажуть, вона не розлучається з якоюсь монетою, достоту як і шофер Морени Сакман.

Час, який приглушує спогади, думки про Загір, навпаки, розбуркує. Спочатку в мене перед очима маячив лише лицьовий бік монети, потім – зворотний; тепер я бачу водночас її обидві сторони. Причому це відбувається не так, ніби Загір прозорий, бо обидві картинки не накладаються одна на одну; це радше виглядає так, ніби зір у мене сферичний і Загір перебуває в самому центрі цієї сфери. Все, що не є Загіром, до мене доходить мовби просіяне крізь сито і здається дуже далеким: зневажливий вираз обличчя Теодоліни, фізичний біль. Теннісон сказав, що, якби ми могли зрозуміти бодай одну квітку, ми знали б, хто ми такі і яким є світ. Мабуть, він хотів цим сказати, що немає події, хоч би якою незначущою вона здавалась, яка не містила б у собі історію всього світу і її нескінченний ланцюг наслідків і причин. Мабуть, він хотів сказати, що видимий світ постає перед нами в кожному зі своїх виявів, так само як воля, згідно з думкою Шопенгауера, виражає себе повністю в кожному суб'єкті. Кабалісти вважали, що людина – це мікрокосм, символічне дзеркало всесвіту; а на думку Теннісона, геть усе є таким дзеркалом. Усе, навіть цей нестерпний Загір.

Десь до 1948 року доля Хулії, певно, спостигне й мене. Мене муситимуть годувати з ложечки й одягати, і я не знатиму, коли буде вечір, а коли ранок, не знатиму, хто такий Борхес і ким він був. Назвати таке майбутнє жахливим навряд чи можна, адже жодна з цих обставин мене вже не хвилюватиме. Зрештою, хіба болить тому чоловікові, якому під наркозом розколюють череп? На той час я вже не сприйматиму світу, я сприйматиму тільки Загір. Як нас навчає доктрина ідеалізму, "жити" й "марити" є точними синонімами; тобто я від тисячі видимостей перейду до одної; зі складного сну у сон дуже простий. Іншим примариться, що я збожеволів, а мені маритиметься один Загір. А коли всі люди на світі день і ніч думатимуть лише про Загір, то що буде сном, а що дійсністю – світ чи Загір?

У безлюдні години ночі я ще можу блукати вулицями. Світанок здебільшого застає мене на лавці на майдані Ґарай, де я думаю (прагну думати) про той фрагмент із "Асрар Нама", де говориться, що Загір – це тінь Троянди та розрив Покривала. Я пов'язую це твердження з таким повідомленням: "Щоб розчинитися в Богові, суффіти повторюють своє власне ім'я або дев'яносто дев'ять імен Бога доти, доки вони перестають щось означати для них", – і прагну піти цією ж таки стежкою. Може, я зрештою розтрачу Загір, так багато думаючи про нього, а може, за цією монетою і є Бог.

Письмена Бога

Присвячується Емі Ріссо Платеро

Моя кам'яна темниця глибока; її форма – майже досконала напівсфера, причому підлога – теж кам'яна – трохи менша за її найбільше коло, й тому напівкругла камера здається ще більш гнітючою і якоюсь ніби неозорою. Стіна ділить цю напівсферу на дві половини; вона хоч і висока, проте не торкається найвищої стелі склепіння. По один бік цієї внутрішньої стіни перебуваю я, Тсінакан{465}, маг піраміди Кахолома{466}, яку спалив Педро де Альварадо{467}; по другий бік – ягуар, який рівними й нечутними кроками міряє час і простір своєї кам'яної клітки. На рівні підлоги в центральній стіні пробите заґратоване вікно. В час без тіні (ополудні) вгорі відчиняється ляда, й тюремник через скрипучий залізний блок спускає нам на кінці мотузки глеки з водою та по шматку м'яса. Світло проникає в підземелля, й у ці хвилини я можу бачити ягуара.

Я вже втратив лік рокам, протягом яких я лежу в темряві; колись я був молодий і міг ходити по цій камері, а тепер тільки лежу в тій позі, в якій мене забере смерть, і жду кінця, який приготували для мене боги. Колись довгим крем'яним ножем я розтинав груди людям, що їх приносили в жертву, а тепер, без допомоги магічних заклять, не зміг би навіть зіп'ястися на ноги.

Напередодні спалення піраміди люди, які зійшли з високих коней, катували мене розжареним залізом, вимагаючи, щоб я показав їм місце, де сховано скарб. У мене на очах вони повалили ідола мого Бога, але Він мене не покинув і допоміг мені зберегти мовчанку під тортурами. Мене шмагали, ламали, калічили, а потім я отямився в цій темниці, звідки вже мені не вийти живим до кінця моїх днів.

Спонукуваний необхідністю щось робити, чимось заповнювати свій час, я почав пригадувати у своєму непроглядному мороці все, що знав. Я провів безліч ночей у спробах відновити в пам'яті розташування та кількість кам'яних змій або вигляд лікувального дерева. Так мені пощастило зупинити плин років, знову заволодіти тим, що мені належало. Однієї ночі я відчув, що наближаюся до дуже важливого спогаду; так мандрівник, іще не побачивши моря, вже відчуває шум його хвиль у себе в крові. Через кілька годин цей спогад став прояснюватися – це був один із переказів, пов'язаних з Богом. Передбачаючи, що в кінці часів настане велике лихоліття, він написав у перший день Творіння магічну формулу, призначену відвернути це лихоліття. Він написав її в такий спосіб, щоб вона змогла дійти до найдальших поколінь і щоб її не стерла ніяка випадковість.