Алеф - Борхес Хорхе Луїс
Анвін погодився піти з ним. Їхні обережні кроки відлунювали на кам'яній підлозі; коридор розділився на два інші, вужчі. Здавалося, будинок хоче їх задушити, дах нависав дуже низько. Їм довелося йти один за одним, у непроглядній пітьмі. Анвін ішов попереду, його рука, чіпляючись за нерівності та виступи, ковзала по невидимій стіні. Отак повільно посуваючись у темряві вперед, Анвін почув із уст свого друга історію смерті Абенхакана.
– Чи не найдавніший мій спогад, – почав розповідати Данрейвен, – це Абенхакан ель Богарі в порту Пентріта. Його супроводжували чорний чоловік і лев; звичайно ж, то був перший негр і перший лев, яких побачили мої очі, якщо не брати до уваги гравюр зі Святого Письма. Я був тоді малим хлопцем, проте хижий звір кольору сонця та чоловік кольору ночі не так мене вразили, як Абенхакан. Він здався мені дуже високим; це був чоловік із оливковою шкірою, з чорними, примруженими очима, з нахабним носом, товстими губами, з пофарбованою шафраном бородою, могутніми грудьми, впевненою і нечутною ходою. Вдома я сказав: "До нас приплив на кораблі цар". Згодом, коли вже почали працювати мулярі, я розширив цей титул і став називати його царем Вавилонським.
Звістка про те, що чужоземець збирається оселитись у Пентріті, була сприйнята прихильно; але розміри та форма його будинку викликали подив і мало не скандал. Здавалося незбагненним, що дім може мати лише одну кімнату й безліч коридорів. "Такі будинки бувають у маврів, але не в християн", – казали люди. Наш пастор, містер Олбі, людина дивовижної начитаності, десь розкопав історію царя, покараного Богом за те, що спорудив лабіринт, і розповів її з кафедри. У понеділок Бенхакан навідав пастора у нього вдома; про обставини тієї короткої зустрічі тоді ніхто нічого не знав, але жодна наступна проповідь не торкалася людської гордині, й мавр зміг найняти мулярів. Через кілька років, коли Абенхакан загинув, Олбі повідомив представників влади про зміст тієї розмови.
Абенхакан, не сідаючи, сказав йому приблизно такі слова: "Ніхто не може осуджувати мене за те, що я роблю. Гріхи, скоєні мною, такі тяжкі, що, нехай би я навіть сотні років повторював Найсвятіше Ім'я Бога, я не зміг би спокутувати бодай один із них. Гріхи, скоєні мною, такі тяжкі, що, нехай би навіть я зараз убив когось своїми руками, це не зробило б тяжчими ті муки, які готує для мене Найвище Правосуддя. Моє ім'я відоме повсюди: я Абенхакан ель Богарі, і я незламною рукою владарював над племенами пустелі. Протягом багатьох років я безсоромно їх грабував, за допомогою свого брата в перших Саїда, але Бог почув, як вони стогнуть, і дозволив їм повстати. Моїх людей було повбивано, а я зумів утекти зі скарбом, нагромадженим за роки мого царювання. Саїд привів мене до гробниці святого, що була біля підніжжя кам'яної гори. Я наказав своєму рабові, щоб він стежив за ликом пустелі, а ми з Саїдом поснули, геть виснажені. Тієї ночі мені наснилося, що мене обплутав клубок змій. Я прокинувся, охоплений моторошним жахом. Світало. Поруч мене спав Саїд. Доторк павутини до моєї шкіри став причиною мого жаского сну. Мені стало прикро, що Саїд, який був боягузом, спить так спокійно. Я подумав, що скарб не безкінечний, і він може зажадати свою частку. В мене за поясом був кинджал зі срібним руків'ям; я оголив його й угородив Саїдові в горло. В агонії він пробелькотів кілька слів, яких я не зміг розчути. Я подивився на нього; він був мертвий, але, боячись, щоб він не підвівся, я звелів рабові, щоб він розбив йому каменем голову. Після цього ми довго блукали під спекотним небом пустелі й нарешті побачили на обрії море. Його води борознили великі кораблі. Я подумав, що мрець не зможе перетнути водний простір, і вирішив шукати собі притулку в далеких краях. Першої ж ночі, після того як ми вийшли в море, мені наснилося, що я вбиваю Саїда. Все повторилось, але тепер я зміг розчути його слова. Він сказав: "Як оце тепер ти вбиваєш мене, я вб'ю тебе, хоч би де ти був". Я заприсягся не дати йому здійснити свою погрозу й вирішив заховатися в самому центрі лабіринту, щоб привид там заблукав".
По цих словах Абенхакан пішов. Олбі спершу був подумав, що мавр з'їхав з глузду і що абсурдний лабіринт був символом і явним свідченням його божевілля. Потім він подумав, що такий висновок збігається з химерною конструкцією будівлі та з екстравагантною розповіддю, проте суперечить тому враженню сильної і впевненої в собі людини, яке залишав Абенхакан. Можливо, такі історії є звичайними в єгипетських пісках, можливо, такі дивовижі (як і дракони Плінія) пов'язані не так з індивідуальними особливостями тієї чи тієї окремо взятої людини, як із загальними характеристиками культури… В Лондоні Олбі переглянув давні номери "Таймса" й переконався в істинності розповіді про повстання та про наступне повалення з трону Богарі, що втік зі своїм візирем, який мав славу боягуза.
Як тільки мулярі завершили роботу, Абенхакан оселився в центрі свого лабіринту. В селищі більше його не бачили. Іноді Олбі зі страхом думав, що Саїд уже дістався до нього і знищив його. Ночами вітер доносив до нас рики лева, й вівці в оборах тиснулись одна до одної, тремтячи від предковічного страху.
У маленькій гавані кидали якір кораблі, які йшли зі східних портів у Кардифф або Брістоль. Раб спускався від лабіринту, який був тоді не рожевим, а яскраво-червоним, перемовлявся африканською говіркою з матросами і, здавалося, шукав серед тих людей привид візира. Ходили чутки, що ці судна перевозять контрабанду, і якщо вони могли вантажити на борт спиртні напої та слонову кістку, то чом би їм не перевозити й тіні померлих?
Через три роки після побудови лабіринту стала на якір біля підніжжя пагорбів "Троянда Шарона". Я не був серед тих, хто бачив цей вітрильник, і, можливо, його образ навіяли мені забуті літографії морських битв біля Абукіра{472} або Трафальґара{473}, але я уявляю його собі як одне з тих досконало збудованих суден, які здаються справою рук не так корабела, як столяра, і навіть не так столяра, як столяра-червонодеревця. Він був (якщо не в реальності, то в моїй уяві) блискучий, темний, мовчазний і швидкохідний, а його команда складалася з арабів і малайців.
Корабель кинув якір удосвіта одного із днів жовтня. А коли почало смеркатись, Абенхакан прибіг у дім Олбі. Він був схвильований та нажаханий і ледве спромігся пробелькотіти, що Саїд уже проник до лабіринту і що раб і лев загинули. Він усерйоз запитав, чи влада зможе захистити його. Та не встиг Олбі щось відповісти, як він пішов, наче гнаний тим самим жахом, який привів його в цей дім, – пішов удруге й востаннє. Олбі, залишившись сам-один у своїй бібліотеці, вражено подумав, що цей наполоханий чоловік залізною рукою правив у Судані відважними й войовничими племенами й добре знає, що таке битва і як треба вбивати. Наступного дня він побачив, що вітрильник уже відплив – курсом на Суакін у Червоному морі, як з'ясувалося згодом. Він подумав, що його обов'язок – переконатися в смерті раба, й пішов до лабіринту. Схвильована розповідь Богарі видалася йому фантастичною, але за одним із поворотів коридора він натрапив на лева, і лев був мертвий, а за іншим – на раба, також мертвого, а в центральній кімнаті знайшов і самого Абенхакана ель Богарі з розбитою головою. Біля його ніг лежала скринька, інкрустована перламутром; хтось зламав замок і не залишив у ній жодної монети.
Заключні фрази, прикрашені риторичними паузами, явно претендували на красномовність. Анвін здогадався, що Данрейвен виголошував їх багато разів з однаковим пафосом і так само не досягав жаданого успіху. Він запитав, удаючи зацікавленість:
– А як загинули лев і раб?
Не міняючи тону, Данрейвен відповів з похмурою втіхою:
– У них також були розбиті голови.
До шарудіння кроків додався шурхіт дощу. Анвін подумав про те, що їм доведеться заночувати в лабіринті, в його центральній кімнаті, де відбулася головна подія з розповіді Данрейвена, і що в спогадах ця велика незручність сприйматиметься як пригода. Він мовчав. Данрейвен не зміг утриматися й запитав тоном людини, яка вимагає сплатити борг:
– Хіба можна якось пояснити цю історію?
Анвін відповів йому, ніби міркуючи вголос:
– Я не знаю, чи можна її пояснити, чи ні. Але знаю, що це брехня.
Данрейвен вилаявсь і послався на старшого сина пастора (Олбі теж, здається, вже помер) та на всіх жителів Пентріта. Анвін, не менш здивований, ніж Данрейвен, попросив вибачення. Час у темряві тягся дуже повільно; двоє приятелів почали вже боятися, що заблукали, і були дуже стомлені, коли слабке світло, що пробилося згори, дозволило їм побачити перші приступки вузеньких сходів. Вони піднялися ними й опинилися в занедбаній і зруйнованій круглій кімнаті. Дві речі збереглися тут, які могли свідчити про страх злощасного царя: вузьке вікно, з якого видно було рівнину й море, та ляда під вигином сходів, що відкривалася в підземелля. Кімната хоч і була простора, але мала в собі щось від тюремної камери.
Не так через дощ, як для того, аби потім було що згадати та розповісти, двоє друзів перебули ніч у лабіринті. Математик спав спокійно; але поет ніяк не міг заснути, переслідуваний рядками, які йому самому здавалися примітивними:
Faceless the sultry and overpowering lion,
Faceless the stricken slave, faceless the king[257].
Анвін спочатку був переконаний, що історія смерті Абенхакана ель Богарі не зацікавила його, але прокинувся з відчуттям, що розгадав її таємницю. Весь той день він був небалакучий і замкнутий, прикладаючи подію до події, а днів через три чи чотири домовився зустрітися з Данрейвеном в одній з лондонських пивниць і сказав йому приблизно такі слова:
– У Корнволлі я сказав, що історія, яку я почув од тебе, – брехлива. Події справді були або могли бути такими, але розказані так, як ти їх розказав, ставали очевидною брехнею. Я почну з брехні найбільшої – брехні про неймовірний лабіринт. Якщо людина чогось боїться, вона не ховається в лабіринті. І не споруджує собі лабіринт на найвищому пагорбі узбережжя, червоний лабіринт, який можна бачити далеко з моря. Немає потреби споруджувати лабіринт, адже всесвіт – це найзаплутаніший лабіринт з усіх можливих.
