Алеф - Борхес Хорхе Луїс

А це однаково, що сказати: не існує суперечки більш-менш абстрактного характеру, яка не була б частиною загальної полеміки між Аристотелем і Платоном; у різні епохи й на різних широтах змінюються імена, діалекти, обличчя, але не змінюються вічні антагоністи. Так само й історія народів позначена таємною безперервністю. Коли Арміній{432} громив у болоті легіони Вара{433}, він не знав про те, що закладає підвалини Германської імперії; Лютер{434}, перекладаючи Біблію, навіть не здогадувався про те, що виковує народ, який знищить Біблію назавжди; Крістоф цур Лінде, вбитий московитською кулею 1758 року, в якомусь розумінні, готував перемоги 1914 року; Гітлер був переконаний, що воює за інтереси однієї країни, але він воював за щастя всіх народів, навіть тих, які винищував і які ненавидів. І не так важливо, що він про це не знав; про це знали його кров, його воля. Світ помирав од хвороби юдаїзму та від того різновиду цієї пошесті, якою є віра в Ісуса, – ми ж навчили його насильства та віри в силу меча. Цей же таки меч нас тепер убиває, і ми схожі на того чарівника, який створив лабіринт і який прирік себе блукати в ньому до кінця своїх днів, або на царя Давида, який засуджує на смерть чужинця, а потім чує одкровення: "Ти будеш цим чоловіком". Багато чого треба зруйнувати для того, щоб побудувати новий порядок; тепер ми знаємо, що й наша Німеччина приречена бути зруйнованою разом з усім. Ми принесли на олтар пожертви дещо більше, аніж наше життя, ми принесли туди свою улюблену батьківщину. Нехай інші проклинають і плачуть; а я радію з того, що наш дар буде абсолютним і досконалим.

Тепер у світ приходить доба, яка не знає пощади. Ми її викували, ми й стали її першою жертвою. І яку має вагу те, що Англія буде молотом, а ми – ковадлом? Головне, що відтепер у світі пануватиме насильство, а не раболіпне християнське смирення. Якщо перемога, безкарність і щастя не на боці Німеччини, нехай вони дістануться іншим країнам. Головне, аби існував рай, нехай навіть нам приготоване пекло.

Я дивлюся на себе в дзеркало, аби зрозуміти, хто я є, аби уявити собі, як я поведуся через кілька годин, коли постану перед лицем смерті. Можливо, моя плоть і затремтить від жаху, а я – ні.

Пошуки Аверроеса

S'imaginant que la tragédie n'est autre chose que l'art de louer…

Emest Renan. "Averroes", 48 (1861) [251]

Абуль ґвалід Мухаммад ібн Ахмед ібн Мухаммад ібн Рушд{435} (минуло ціле століття, поки це довге ім'я дійшло до Аверроеса через Бенраїста та Авенриза, а також через Абен-Расада та Філіуса Росадіса) писав одинадцятий розділ свого твору "Тагафут-уль-Тагафут" ("Руйнація руйнації"), у якому стверджував, усупереч думці перського аскета Ґазалі, автора "Тагафут-уль-Фаласіфа" ("Спростування філософів"), що божество знає лише загальні закони всесвіту, ті, які мають стосунок до видів, а не до індивідів. Він писав з неквапною впевненістю, справа наліво; будуючи силогізми та споруджуючи довгі абзаци, він не переставав відчувати навколо себе втішну й прохолодну атмосферу благоденства, яка панувала в його затишному домі. Десь у самих надрах полудневої спеки ніжно туркотіли закохані голуби, з невидимого звідси патіо долинав плюскіт водограю, й Аверроес, чиї предки походили з арабських пустель, усім своїм тілом відчував живодайну присутність води. Нижче були сади, зрошувані городи; ще нижче – невтомний Гвадалквівір, а далі – улюблене місто Кордова, таке саме світле, як і Багдад або Каїр, і чимось подібне до складного й витонченого інструмента, а навкруг (це Аверроес теж відчував) лежала, простягаючись до обрію, земля Іспанії, на якій є не так багато речей, але кожна з них розташувалася там міцно й навіки.

Перо ковзало по аркушу, аргументи зчеплювались один з одним, аргументи незаперечні, але одна легка турбота трохи затьмарювала блаженний стан Аверроеса. Її причиною була не "Тагафут", праця досить випадкова, а одна проблема філологічного характеру, пов'язана з монументальним творінням, яке мало виправдати земне буття Аверроеса, коментарем до Аристотеля. Цей грек, джерело всієї філософії, був посланий людям, щоб навчити їх усього, що можна знати; витлумачити його книжки, як улеми тлумачать Коран, було заповітною метою Аверроеса. Історія мало знає таких високих і патетичних поривів душі, як це прагнення арабського лікаря присвятити себе думкам людини, від якої його відокремлювали чотирнадцять століть; до суто внутрішніх труднощів слід додати те, що Аверроес, не знаючи ані сирійської, ані грецької мови, працював з перекладом перекладу. Напередодні два слова з неясним значенням зупинили його працю на самому початку "Поетики"{436}. Цими словами були "трагедія" і "комедія". Він уже зустрічався з ними кілька років тому в третій книзі "Риторики"; ніхто в світі ісламу не мав ніякого уявлення про те, що можуть ці слова означати. І марно гортав Аверроес сторінки трактатів Александра Афродисійського{437}, марно порівнював версії несторіанина Хунайна ібн Ісхака{438} та Абу Башар Мати. Ці два таємничі слова були рясно розкидані по всьому тексту "Поетики" – знехтувати їх було неможливо.

Аверроес відклав перо. Він сказав собі (без особливої віри), що часто те, чого ми шукаємо, поруч лежить, сховав рукопис "Тагафута" й підійшов до полиці, де вишикувалися, переписані перськими каліграфістами, численні томи "Могкама" сліпого Абенсіди. Смішно було навіть думати, що він уже не зазирав у ці томи, але його звабила ледача втіха ще раз погортати ці сторінки. Від цієї вченої розваги його відірвали звуки якоїсь пісеньки. Він подивився крізь заґратований балкон; унизу, у вузькому незамощеному дворику, гралися троє напівголих хлопчаків. Один з них стояв на плечах іншого й вочевидь наслідував муедзина; міцно заплющивши очі, він протяжно виспівував: "Немає Бога, крім Аллаха". Той, хто тримав його на плечах, нерухомо завмерши, правив за мінарет; третій хлоп'як колінкував у пилюці – він зображував вірних, які прийшли на молитву. Гра тривала недовго; усі-бо хотіли бути муедзином і ніхто – мінаретом або вірними. Аверроес слухав, як вони сперечаються між собою, розмовляючи на "грубому" діалекті, тобто первісною іспанською мовою мусульманського простолюду півострова. Він відкрив "Кітаб уль айн"[252] Халіля{439} й з гордістю подумав, що в усій Кордові (а може, й у всьому Аль-Андалусі{440}) немає іншого примірника цього досконалого твору, який емір Якуб Аль-Мансур подарував йому в Танжері. Назва цього порту нагадала Аверроесові, що мандрівник Абулькасим Аль-Ашарі, який повернувся з Марокко, вечерятиме з ним сьогодні в домі Фараджа, знавця Корану. Абулькасим хвалився, що побував у королівствах імперії Сін (Китаю); його недоброзичливці, за тією дивною логікою, яку породжує ненависть, присягалися, що він ніколи не ступив на землю Китаю, і водночас звинувачували його в тому, що у храмах тієї країни він хулив Аллаха. Ця вечірка, безперечно, триватиме не менш як кілька годин, й Аверроес поквапився знову сісти за "Тагафут". Він працював до сутінків.

У домі Фараджа спочатку розмовляли про незрівнянні чесноти правителя, потім – про чесноти його брата; а коли товариство вийшло в сад, заговорили про троянди. Абулькасим, навіть не поглянувши на них, став запевняти, що немає троянд, кращих за ті, які прикрашають сади Андалусії. Фарадж не піддався на ці лестощі й зауважив, що вчений Ібн Кутайба{441} описує чудовий різновид вічнорозквітлої троянди, яка росте в садах Індостану й ясно-червоні пелюстки якої утворюють літери, що проголошують: "Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад пророк Його". Він додав, що Абулькасим, безперечно, бачив ці троянди. Абулькасим подивився на нього з тривогою. Якщо він відповість "так", то всі слушно вважатимуть його найнахабнішим і найбезсоромнішим брехуном; а якщо скаже "ні" – звинуватять у безбожництві. Він вирішив ухилитися від прямої відповіді й промурмотів, що Аллах володіє ключами від усіх таємниць і що немає в світі нічого ані зеленого, ані зів'ялого, що не було б записано в Його Книзі. Ці слова належать до однієї з перших сур Корану – їх зустріли шанобливим шепотінням. Гордий цією діалектичною перемогою, Абулькасим додав, що Аллах досконалий у всіх своїх творіннях і незбагненний. Тоді Аверроес зауважив, ніби вгадавши майбутні аргументи Г'юма, чия поява у світі тоді ще була в стадії вельми проблематичної ймовірності.

– Мені легше припустити, що помилився вчений Ібн Кутайба або переписувачі, аніж визнати, що земля народжує троянди, позначені символом віри.

– Істинно так. Це слова мудрі й правдиві, – сказав Абулькасим.

– Один мандрівник, – нагадав поет Абдальмалик, – розповідає про дерево, плоди якого – зелені птахи. Мені легше повірити йому, аніж у те, що існують троянди з літерами.

– Колір птахів, – сказав Аверроес, – либонь, полегшує чудо. Крім того, плоди й птахи належать до світу природи, а письмо – це мистецтво. Відстань від листя до птахів коротша, аніж від троянд до літер.

Хтось із гостей обурено заперечив, не погодившись із думкою, що письмо – це мистецтво, позаяк оригінал Корану – Матері Книг – передує Творінню й зберігається на Небі. Інший нагадав про Джахіза з Басри, який сказав, що Коран – це субстанція, яка може набувати форму людини й форму тварини, і це уявлення, як здається, узгоджується з думкою тих, хто вважає, що Коран має два обличчя. Фарадж заходився викладати ортодоксальну доктрину – і говорив довго. Коран, сказав він, – це один з атрибутів Аллаха, як і Його милосердя; він записується як книжка, декламується язиком, запам'ятовується в серці, й хоч його мова, знаки та письмо є творінням людей, але Коран неповторний і вічний. Аверроес, який тлумачив "Республіку"{442}, міг би сказати, що Матір Книг можна уподібнити до однієї з платонічних ідей, але вчасно помітив, що теологія – це тема, недоступна розумінню Абулькасима.

Інші, які теж це помітили, стали наполягати, щоб мандрівник розповів про якусь дивовижу. Тоді, як і тепер, світ був жорстокий; мандрувати ним могли люди відважні, але могли й негідники, що не зупинялися ні перед чим. Пам'ять Абулькасима була ніби дзеркалом його сором'язливості. Крім того, його просили розповісти про дивовижу, а дивовижа – щось таке, чого не передаси іншим: місяць Бенгалії не схожий на місяць Ємену, хоч їх можна описати тими самими словами.