Алеф - Борхес Хорхе Луїс
Для того, хто справді хоче сховатися, Лондон є набагато кращим лабіринтом, аніж горішня кімната, до якої ведуть усі коридори будинку. Твереза думка, яку я тобі оце виклав, навідала мене, коли ми слухали, як ляпотить дощ по даху лабіринту, й чекали сну; натхнений і підбадьорений нею, я вирішив забути твою нісенітницю й подумати про щось осмислене.
– Про теорію множин, наприклад, або про четвертий вимір, – зауважив Данрейвен.
– Ні, – серйозно заперечив Анвін. – Я тоді подумав про критський лабіринт. Про лабіринт, центром якого була людина з головою бика.
Данрейвен, який прочитав багато детективних романів, дотримувався думки, що розгадка таємниці – це завжди щось нижче за саму таємницю. Таємниця торкається надприродного й навіть божественного, а її розгадка – фокус. Він сказав, щоб відсунути неминуче:
– З головою бика Мінотавра зображують у скульптурі та на медалях. А Данте, наприклад, уявляв його з тілом бика й головою людини.
– Ця версія мені теж підходить, – сказав Анвін. – Головне – що страхітливість оселі має відповідати страхітливості її мешканця. Мінотавр виправдовує з лишком існування лабіринту. Але ніхто не скаже цього про погрозу, яку хтось одержує уві сні. Коли я згадав про Мінотавра (згадка фатальна в тому випадку, якщо ти потрапив у лабіринт), проблема в принципі знайшла своє розв'язання. Проте, признаюся тобі, я не відразу зрозумів, що цей стародавній образ був ключем до її розв'язання, отож треба було, щоб у твоїй розповіді з'явився точніший символ – павутина.
– Павутина? – перепитав спантеличений Данрейвен.
– Атож. Мене аж ніяк не здивувало, що павутина (а я маю на увазі павутину в її універсальній формі, а саме, павутину Платона) підказала вбивці (бо вбивця був), як скоїти свій злочин. Пригадай, що Богарі в гробниці побачив уві сні клубок змій, а прокинувшись, відкрив, що цей сон навіяла йому павутина. Повернімося до тієї ночі, в яку Абенхаканові приснився зміїний клубок. Цар, скинутий з престолу, його візир і раб утікають через пустелю зі скарбом. Вони знаходять собі тимчасовий притулок у гробниці. Засинає візир, про якого ми знаємо, що він боягуз, і не може заснути цар, про якого нам відомо, що він людина хоробра. Цар, аби не ділити скарб з візирем, убиває його ударом ножа; однієї з наступних ночей тінь убитого погрожує йому вві сні. Усе це видається малоймовірним. Я думаю, що події розвивалися зовсім інакше. Тієї ночі заснув цар, чоловік відважний, і не спав Саїд, який був боягузом. Заснути – означає розлучитися з реальним світом, а зважитися на таку розлуку не так просто для того, хто знає, що за ним женуться вороги з оголеними мечами. Жадібний Саїд схилився над своїм заснулим царем і, певно, хотів убити його (можливо, навіть заносив над ним кинджал), але не наважився. Він покликав раба, вони заховали частину скарбу в гробниці й утекли в Суакін та в Англію. І не для того, щоб заховатися від Богарі, а для того, щоб заманити його в цю пастку й убити, побудував візир на вершині пагорба червоний лабіринт, який було видно далеко з моря. Він знав, що кораблі донесуть до нубійських портів чутки про чоловіка з оливковою шкірою, раба та лева й що рано чи пізно Богарі прийде шукати його в цьому лабіринті. В кінці останнього коридора плутанки ходів на нього чекала підземна пастка. Богарі так глибоко зневажав Саїда, що не визнав за потрібне вдатися до найменших заходів остороги. Сподіваний день настав; Абенхакан висадився на англійській землі, увійшов до лабіринту, добувся його плутаними коридорами до самого центру й, можливо, вже ступив на перші сходини, коли візир убив його із засідки під сходами – не знаю, чи пострілом, чи якось інакше. Раб, певно, убив лева, а другий постріл – раба. Після цього Саїд розбив голови вбитих каменем. Він мусив зробити саме так. Один убитий з розкраяною головою порушив би проблему ідентифікації, але хижак, негр і цар утворювали певну фіксовану послідовність, знаючи два перші складники якої, було легко визначити останній. І не дивно, що він був опанований страхом, коли розмовляв з Олбі. Він щойно завершив свою жахливу справу й налаштувався втікати з Англії, щоб заволодіти скарбом.
Замислена чи недовірлива мовчанка запала після слів Анвіна. Данрейвен замовив другий кухоль пива, перш ніж висловити свою думку.
– Я ладен погодитися, – сказав він, – що мій Абенхакан був Саїдом. Такі метаморфози, – скажеш мені ти і матимеш рацію, – є класичними прийомами жанру, дотримання яких вимагає від нас читач. Проте я не схильний повірити в припущення, ніби частина скарбу залишилася в Судані. Згадай, що Саїд утікав і від царя, і від його ворогів; значно легше припустити, що він захопив із собою весь скарб, аніж, що він затримався, аби десь закопати його частину. Можливо, монети не знайшлися тому, що їх уже там не було; мулярі цілком могли вичерпати джерело, яке, на відміну від червоного золота Нібелунґів, не було невичерпним. Тоді виходить, що Абенхакан перетнув море, аби повернути собі скарб, який уже був розтрачений.
– Ні, не розтрачений, – заперечив Анвін. – А витрачений для того, щоб побудувати на землі невірних величезну округлу пастку з червоної цегли, призначену заманити царя в неї і вбити його. Саїд, якщо твоє припущення правильне, діяв, підбурюваний ненавистю й страхом, а не жадібністю. Він викрав скарб, але потім зрозумів, що не скарб був для нього головним. Головним для нього було згубити Абенхакана. Він прикидався Абенхаканом, убив Абенхакана й нарешті став Абенхаканом.
– Атож, – погодився Данрейвен. – Він став безпритульним волоцюгою, який, перш ніж смерть перетворить його на ніщо, можливо, колись пригадає, що він був царем або вдавав із себе царя.
Два царі й два лабіринти[258]
Люди, яким можна вірити, розповідають (але Аллах знає більше), що в давнину Вавилонською країною правив цар і що той цар якось скликав своїх будівничих та чаклунів і звелів їм спорудити такий плутаний і запаморочливий лабіринт, що найдосвідченіші мужі не наважувалися туди заходити, а котрі наважувалися – зникали в ньому навіки. Ця споруда була блюзнірською витівкою, тому що заплутувати і вражати годиться лиш Богові, а не людям. Через якийсь час до вавилонського двору прибув цар арабів, і цар Вавилонії, щоб посміятися з простодушності свого гостя, запросив його оглянути лабіринт, де той і блукав, принижений та розгублений, до самого вечора. Тоді він звернувся з молитвою до Бога, й Усевишній допоміг йому знайти вихід. Його уста не промовили жодного слова докору, але він сказав цареві Вавилонському, що має у себе в Аравії ще ліпший лабіринт і якщо Бог йому допоможе, він сподівається коли-небудь показати його своєму гостинному господареві. Після цього він повернувся до Аравії, скликав своїх полководців та воєначальників і з таким успіхом напав на вавилонську землю, що зруйнував її фортеці, перебив її воїнів і захопив у полон самого царя. Він звелів прив'язати його до швидконогого верблюда й повіз у пустелю. Вони скакали три дні, а тоді цар Аравії вигукнув: "О, володарю часу, доль і віків! У себе у Вавилонії ти хотів, щоб я заблукав у твоєму бронзовому лабіринті з його безліччю сходів, дверей та стін. А тепер Усемогутній хоче, щоб я показав тобі свій лабіринт, де немає потреби ані підійматися сходами, ані виламувати двері, ані блукати безконечними коридорами, ані натикатися на стіни".
Після цього він розв'язав полоненого й покинув його в пустелі, де той і помер від голоду й спраги. Хвала Тому, хто не знає смерті!
Чекання
Екіпаж привіз його до чотири тисячі четвертого номера на цій вулиці Північно-Східного кварталу. Не було ще й дев'ятої ранку. Він з приємністю дивився на плямисті платани, на квадратики землі біля підніжжя кожного, на акуратні будинки з балкончиками, на сусідню аптеку, на злинялі ромби вивісок крамниці залізних виробів та художньої крамниці. З протилежного боку вулиці тяглася довга й глуха стіна лікарні, трохи далі сонячні промені виблискували на склі оранжереї. Він подумав, що все це оточення, нині випадкове й нечітко оформлене, мов побачене уві сні, з плином часу стане для нього, якщо так захоче Бог, незмінним, необхідним і знайомим. На вітрині аптеки виднілися порцелянові літери: БРЕСЛАУЕР. Євреї замінили італійців, які перед тим витіснили звідси креолів. Либонь, так воно й ліпше; приїжджий не вельми прагнув водити знайомство з людьми своєї крові.
Візник допоміг йому зняти дорожню скриню; жінка з неуважним чи то стомленим виразом обличчя відчинила нарешті двері. Візник нахилився з передка, повертаючи йому одну з монет, уругвайську, яка завалялася в його кишені після тієї ночі, перебутої в готелі Мело. Приїжджий віддав йому сорок сентаво й при цьому подумав: "Я маю поводитися так, щоб усі забули про мене. А зараз я помилився двічі: розплатився чужоземною монетою і дав помітити, що для мене ця помилка має вагу".
Жінка рухалася попереду, вони пройшли через передню й перше патіо. Кімната, яку для нього приготували, на щастя, виходила в друге. Ліжко було із заліза, яке майстер вигадливо позагинав у вигляді гілля та виноградних лоз; тут-таки стояла висока шафа із соснового дерева, полірований стіл, етажерка з книжками до самої підлоги, два неоднакові стільці, умивальник з неодмінними тазом, глеком та мильницею і сулія з непрозорого скла. Стіни прикрашала карта провінції Буенос-Айрес та розп'яття, на червоних шпалерах повторювалося зображення павича з розпущеним хвостом. Єдині двері виходили в патіо. Приїжджому довелося переставити стільці, щоб звільнити місце для скрині. Все тут сподобалося новому пожильцю; коли жінка запитала, як його звуть, він назвався Вільярі, не з таємним викликом і не для того, щоб подолати приниження, якого не відчував, а тому, що це ім'я мов приклеїлося до нього, тому, що він був неспроможний вигадати якесь інше. Хоча, звичайно ж, тут не йшлося про поширену літературну помилку, коли уявляють, що взяти собі ім'я ворога – велика хитрість.
Спочатку сеньйор Вільярі не виходив із дому, а через кілька тижнів почав ненадовго виходити, після того як смеркне. Одного вечора він пішов у кінематограф, який був за три квартали. Він завжди сідав тільки в останньому ряду, завжди виходив незадовго до того, як закінчиться сеанс.
