Історія вічності - Борхес Хорхе Луїс

Він не пропускає жодного слова, зокрема й тих, які позначають – тисячу разів – перехід від однієї ночі до наступної. Він зовсім не зважає на місцевий колорит або відмовляється від нього, й редактори поставили перед ним вимогу, щоб він зберігав назву "Аллах" і не замінював її словом Бог. Як і Бертон та Джон Пейн, він перекладає арабські вірші віршами європейськими. Він простосердо зазначає, що, якби після ритуального попередження "Такий-то промовив такі-то вірші" був поданий абзац німецької прози, його читачі були б невдоволені й спантеличені. Для правильного зрозуміння тексту він доповнює його необхідними примітками; по двадцять на кожен том, усі дуже лаконічні. Його текст завжди прозорий, легкий для читання, нічим не ускладнений. Він зумів зберегти (так нам кажуть) дихання первісного арабського тексту. Якщо Британська енциклопедія не помиляється, то його переклад найкращий з усіх тих, які ми маємо. Я чув, ніби всі арабісти погоджуються з цією думкою; і то байдуже, якщо з цим не погоджується якийсь звичайнісінький літератор – та ще й ні з чим не прикметної Республіки Аргентина.

Ось мої аргументи: переклади Бертона й Мардрюса і навіть переклад Ґаллана стали можливими лише в рамках великої літературної традиції. Хоч би якими були їхні вади та переваги, ці характерні твори передбачають багату попередню літературну практику. У якийсь невідомий спосіб майже невичерпний англійський досвід виявив себе в перекладі Бертона – тут і груба непристойність Джона Донна, і грандіозний словник Шекспіра та Сиріла Тернера{212}, і любов до архаїзмів Свінберна, і страхітлива ерудиція авторів сімнадцятого сторіччя, їхня енергія й ухильність, любов до бур і до магії. На веселих сторінках Мардрюса сусідять і Саламбо, і Лафонтен{213}, і "Вербовий манекен"{214}, і руський балет. Що ж до Літмана, неспроможного, як і Вашингтон, брехати, то в нього ми не знайдемо нічого, крім німецької любові до порядку. А це так мало, так нікчемно мало. Зустріч "Ночей" із Німеччиною мала породити щось більше.

Як на терені філософії, так і в романах, Німеччина володіє фантастичною літературою, а точніше буде сказати, вона володіє лише фантастичною літературою. Є такі чудеса в "Ночах", які мені хотілося б побачити переосмисленими на німецький кшталт. Формулюючи це бажання, я маю на увазі чудеса, які вигадані авторами цього збірника, – всемогутніх рабів лампи або персня, царицю Лаб, яка перетворює мусульман на птахів, мідного човняра, який зберігає у своїх грудях талісмани та магічні заклинання, – а також чудеса загальнішого характеру, які створені колективною свідомістю народу, необхідністю заповнити тисячу та один розділ великої книги. Вичерпавши можливості магії, переписувачі мусили звертатися до історичних або благочестивих подій, включення яких до тексту мало підтвердити правдоподібність усього іншого. В одному й тому самому томі співіснують рубін, який злітає на небо, і перший опис Суматри, розповідь про двір Аббасидів і срібні ангели, які годуються милосердям Господнім. Така суміш підсилює поетичність тексту, те саме скажу і про деякі повторення. Хіба не дивовижно, що в ніч 602-гу цар Шахріяр чує з уст цариці її власну історію? Наслідуючи загальну структуру, казка нерідко включає в себе інші казки не меншого обсягу: сцени, що відбуваються на сцені, як у трагедії Шекспіра "Гамлет", перехід із реальності у сновидіння. Про це чудово оповідає палкий рядок із Теннісонового вірша:

Laborious orient ivory, sphere in sphere[114].

Аби ще більше здивувати читача, ці нові голови Гідри можуть бути наповнені конкретнішим змістом, аніж тіло: Шахріяр, казковий цар "островів Китаю та Індостану", одержує в дар нові землі від Таріка ібн Зеяда{215}, правителя Танжера{216} та переможця в битві під Ґвадалетою… Вітальні змішуються з дзеркалами, маска опиняється під обличчям, і вже ніхто не може зрозуміти, де справжня людина, а де створені її уявою ідоли. Але все це не має значення: цей безлад уявляється простим і прийнятним, як ті сцени, що їх ми бачимо уві сні.

Симетрію, контрасти, відхилення – сліпий випадок усе це перемішав. Чого тільки не вигадав би чоловік, який-небудь Кафка{217}, організуючи та акцентуючи ці ігри, переробляючи їх згідно з химерами німецького розуму, згідно з Unheimlichkeif[115] Німеччини!

Адроґе, 1935 р.

Ще два есеї

Наближення до Альмотасима

Філіпп Ґедалья{218} пише, що роман "Наближення до Альмотасима", написаний адвокатом Міром Багадуром Алі з Бомбея, – це "досить-таки недоладне сполучення (a rather uncomfortable combinatiori) ісламських алегоричних поем, які насамперед цікаві для своїх перекладачів, але іноді перестають цікавити навіть їх, і детективних романів, що ставлять на меті неодмінно перевершити Джона Г. Вотсона{219} й пом'якшують жах людського існування в найбездоганніших пансіонах Брайтона". Ще раніше пан Сесіл Робертс{220} розкритикував книжку Багадура за "неймовірне подвійне наслідування – Вілкі Колінза{221} та видатного перського поета з дванадцятого сторіччя, Фаридаддіна Аттара{222}"; це спокійне зауваження Ґедалья повторює без подиву, але з холеричним запалом. По суті, думки обох письменників збігаються. Обидва вказують на детективну структуру роману та його містичний undercurrent[116]. Така гібридна побудова може наштовхнути нас на думку про якусь схожість із Честертоном; нижче ми покажемо, що такої схожості нема.

Editio princeps[117] "Наближення до Альмотасима" побачило світ у Бомбеї наприкінці 1932 року. Папір у книжці був майже газетний; реклама на обкладинці повідомляла покупця, що йдеться про перший детективний роман, написаний автором, який народився в Бомбеї. За кілька місяців публіка проковтнула чотири передруки по тисячі примірників кожен. "Бомбей квортерлі рев'ю", "Бомбей Газет", "Калькутта рев'ю", "Хіндустан рев'ю" (в Алагабаді) і "Калькутта Інґлішмен" не скупилися на дифірамби. Тоді Багадур опублікував ілюстроване видання, яке назвав "The Conversation with the Man Called Al-Mu'tasim"[118] і до якого він додав витончений підзаголовок: "A game with shifting mirrors" (Гра з дзеркалами, що переміщуються). Це те саме видання, яке було відтворене в Лондоні Віктором Ґолланчем із передмовою Дороті Л. Саєрс, але, мабуть, із жалості до читача, без ілюстрацій. Це видання зараз лежить переді мною; мені не пощастило роздобути перше, яке має бути набагато кращим, так мені здається. У цьому мене переконує додаток, в якому говориться про фундаментальну відмінність між первісною версією книжки видання 1932 року і виданням 1934-го. Але перш ніж розглянути цю відмінність – і обговорити її, – мені видається доцільним бодай коротко розповісти про основні сюжетні лінії твору.

Протагоніст – видимий, але його ім'я жодного разу не згадується, – студент права в Бомбеї. Він по-блюзнірському відійшов від ісламу – релігії своїх батьків, – проте наприкінці десятої ночі місяця мухаррам опиняється в самій гущі масової бійки між мусульманами та індусами. Гуркочуть барабани, лунають прокляття, великі паперові балдахіни мусульманської процесії сунуть, пробиваючи собі дорогу серед ворожого натовпу. З плаского даху летить цеглина, кинута якимсь індусом, хтось комусь протикає кинджалом живіт; хтось (індус? мусульманин?) падає, і його затоптують. Три тисячі людей б'ються між собою: палиця проти револьвера, брудна лайка проти прокльонів, Бог Невидимий проти цілого пантеону богів. Студент-вільнодумець, приголомшений цим видовищем, також кидається в бійку. Неозброєний, він голими руками вбиває якогось індуса (чи йому тільки здалося, що він його вбив). Та нарешті з'являється напівсонна кінна поліція і з гучними криками починає шмагати всіх без розбору. Студент утікає, мало не затоптаний копитами коней. Добігши до далеких міських околиць, перетинає дві залізничні колії (чи двічі одну й ту саму). Перелазить через мур і опиняється в якомусь занедбаному саду з круглою баштою у глибині. Зграя собак із шерстю місячного кольору (a lean and evil mob of mooncoloured hounds) вибігає з чорних трояндових кущів. Зацькований студент шукає порятунку в башті. Він збігає нагору залізними сходами (кількох приступок бракує) і на пласкому даху з чорним отвором колодязя в центрі натрапляє на виснаженого чоловіка, який мочиться, присівши навпочіпки, у світлі місяця. Цей чоловік признається студентові, що його професія – красти золоті зуби в загорнутих у білий саван мерців, яких перси, що сповідують релігію зороастризму, залишають у башті. Він розповідає йому й іншу бридоту й зокрема згадує про те, що вже чотирнадцять ночей, як він не очищався гноєм буйвола. З очевидною злістю говорить про якихось конокрадів із Гуджарата{223}, що "пожирають собак і ящірок, одне слово, такі самі мерзотники, як і ми з тобою". Світає, у повітрі низько літають жирні стерв'ятники. Змучений студент провалюється в сон; коли він прокидається, сонце вже стоїть високо, і він бачить, що злодій зник. Зникли також кілька сигарет і срібних рупій. Згадавши про те, що йому довелося пережити минулої ночі, студент вирішує покинути місто й загубитись у просторах Індії. Він думає про те, що виявився спроможним убити ідоловірця, а проте не може з певністю сказати, що мусульманин ближчий до істини, аніж ідоловірець. Йому знов і знов зринає в пам'яті назва Гуджарат, а також ім'я однієї "малка-сансі" (жінки, що належить до касти злодіїв) із Паланпура, про яку грабіжник трупів говорив з особливою ненавистю і для якої він не шкодував прокльонів. Студент приходить до слушного висновку, що ненависть такого завершеного мерзотника дорівнює похвалі. І він вирішує – без особливої надії – розшукати її. Помолившись, студент неквапно і впевнено вирушає в далеку дорогу. Так закінчується другий розділ роману.

Годі переказати всі перипетії інших дев'ятнадцятьох розділів. Там з'являється запаморочливо велика кількість dramatis personae[119] – не кажучи вже про життєві пригоди самого героя, які, здається, вичерпують усі можливі порухи людського духу (від підлоти до математичних медитацій), та про мандри, які охоплюють чи не всю широку географію Індустану. Історія, що розпочалася в Бомбеї, далі розгортається на низинах Паланпура, на один вечір і одну ніч затримується біля кам'яної брами Біканера{224}, розповідає про смерть сліпого астролога в одній із клоак Бенареса, герой роману стає учасником змови в лабіринтах палацу в Катманду, молиться й віддається розпусті в чумному смороді Калькутти, в Мачуа-Базарі, спостерігає, як народжується над морем день, із контори в Мадрасі, як ховається сонце за морським обрієм – з балкона у штаті Траванкор, вагається і вбиває в Індапурі та замикає орбіту кілометрів і років у тому ж таки Бомбеї, за кілька кроків од саду, в якому живуть собаки з шерстю місячного кольору.