Портрет митця замолоду - Джойс Джеймс

Поки він роздумував, все буденне, неістотне зникло. Не лишилось і сліду від конки, коней, візника і кондуктора: навіть він і вона стьмяніли. Вірш повідав лише про ніч, про легітний вітерець і цнотливий блиск місяця. Якийсь невиразний жаль крився в серцях героїв, поки вони стояли мовчки під безлистими деревами, а коли прийшла пора прощатись, поцілунок, од якого один насправді відмовивсь, злив уста обидвох. Він вивів унизу сторінки L.D.S., сховав зошит, пішов до мами в спальню і довго роздивлявся своє обличчя в дзеркалі на її туалетному столику.

Та настав кінець і цьому солодкому триванню неробства й волі. Одного вечора батько прийшов з цілою купою новин і за обідом говорив про них без угаву. Стівен чекав його, бо того дня на обід були баранячі зрази, і він знав, що батько дасть йому вимастити хлібом підливу. Але цього разу зрази йому не засмакували — згадка про Клонґовз виповнила рот піною несмаку.

— Я наскочив на нього на площі, на самому розі, — вже вчетверте повторив містер Дедалус.

— Можливо, він зуміє це залагодити, — сказала місіс Дедалус. — Маю на увазі Бельведер.

— Як не зуміти, — сказав містер Дедалус. — Кажу ж тобі, він тепер намісник ордену!

— Мені самій ніколи не подобалась думка віддати його до Християнських братів, — сказала місіс Дедалус.

— До біса Християнських братів, — сказав містер Дедалус, — з їхніми бруднулями смердючими! Ради Бога, хай уже краще тримається єзуїтів, раз уже почав від них. Вони стануть в пригоді і потім. З такими людьми можна вибитись у люди.

— Та й орден цей дуже багатий, — правда, Саймоне?

— Не бідний. Живеться їм добре, це точно. Ти ж бачила в Клонґовзі, який там стіл. Годують, як каплунів, їй-богу.

Містер Дедалус підсунув Стівенові свою тарілку і сказав доїдати.

— Що ж, Стівене, — мовив він, — треба запрягатися, старий. Уже набайдикувався.

— О, я певна, що він старатиметься, — сказала місіс Дедалус. — Особливо тепер, коли з ним буде Моріс.

— Святий Павле, я й забув про Моріса! — вигукнув містер Дедалус. — Гей, Морісе! Іди-но сюди, телепню! Ти знаєш, що ти в мене йдеш до коледжу? Там тебе навчать, як пишеться "кіт": к, і, т. А ще дістанеш у мене гарного носовичка, щоб під носом сухо було. Здорово, правда?

Моріс виставив зуби до батька, потім до брата. А містер Дедалус вставив в око скельце і пильно подивився на обох синів. Стівен жував хліб, уникаючи його погляду.

— До речі, — мовив нарешті містер Дедалус, — ректор, точніше намісник, розповів мені оту твою історію з отцем Доланом. Сказав, що ти — зухвалий лобур.

— Не може бути, Саймоне!

— Що ти! — сказав містер Дедалус. — Але розповів усе до подробиць. Ми просто собі балакали, слово по слові... Між іншим — хто, ти думаєш, посяде те місце в корпорації? Але про це потім. Отож, кажу, балакаємо собі по-приятельськи, а він і питає, чи наш друг Стівен усе ще носить окуляри, та й розповів мені ту історію.

— Він невдоволився, Саймоне?

— Невдоволився? Що ти! Мужній хлопчина! — ось як він сказав.

Містер Дедалус манірно заговорив у ніс, імітуючи намісника:

— Ми з отцем Доланом, — коли я всім за обідом розповів про це, — ми з отцем Доланом так насміялися! Я кажу йому: Ви, отче Долан, стережіться, а то малий Дедалус вам випише двічі по дев'ять. Ото вже насміялися! Ха-ха-ха!

Містер Дедалус повернувся до дружини й додав своїм голосом:

— Ось як вони хлопців виховують. О, єзуїти — нема дипломатів кращих!

Він знов перейшов на голос намісника:

— Я розповів про це за обідом, і ми з отцем Доланом, і всі, хто там був, від душі насміялися. Ха-ха-ха!

Настав вечір Трійці і святкової вистави. Стівен дивився з вікна їхньої акторської на невеличкий моріг, над яким простяглися гірлянди китайських ліхтариків. Він дивився, як гості виходять з будинку школи, спускаються східцями й заходять до театру. Гурти розпорядників у вечірньому вбранні — колишніх бельведерців, — то тут, то там підчікували гостей перед входом, щоб церемонно ввести їх досередини. У раптовім спалаху ліхтарика він впізнав одне усміхнене обличчя священика.

З дароносиці забрано святі дари, а передні лави відсунули так, щоб вивільнити вівтарний поміст і місце перед ним. Попід стінами лежать штанги і кеглі; всі гантелі поскладані в кут, а серед понакидуваних купами неохайних коричневих мішечків зі спортивним взуттям, светрами і майками стоїть тілистий, обтягнутий шкірою гімнастичний кінь і чекає, коли його винесуть на сцену. Прихилившись до вівтаря збоку, великий бронзовий щит зі срібними клепками теж чекає, коли прийде черга наприкінці гімнастичного номера виносити і його на сцену, щоб поставити в центрі перед командою-переможницею.

Хоч завдяки його літературній славі Стівена обрали секретарем гімнасію, він у першій частині програми участі не брав; зате в другій грав головну роль — пародію на вихователя. Доручили йому цю роль через його поставу й поважні манери, через те, що в Бельведері він уже другий рік і закінчує передостанній клас.

Зграйка молодших учнів у білих бриджах та майках збігла зі сцени і протупотіла через ризницю до каплиці. І в ризниці, і в каплиці було людно від збуджених учителів та учнів. Гладкий лисий старшина пробував ногою трамплін перед конем. Поруч з цікавістю приглядався до всього худий юнак у довгому пальті, що мав для показу спеціальний номер з жонглювання кеглями, — посріблені кеглі визирали з його глибоких кишень. Щоразу, коли чергова команда збиралася виходити на сцену, чулося лунке гупання дерев'яних гантелів; і ось уже розхвильований префект жене хлопців через ризницю, ніби стадо гусей, нервово махаючи крилами сутани, і покрикує на забарних, щоб рухалися швидше. В глибині каплиці невеликий гурт неаполітанських селян повторює свої па — хто зводить руки колом над головою, хто погойдує кошичками з паперовими фіалками, роблячи реверанс. У темному кутку каплиці, на євангельному боці вівтаря, серед пишних чорних спідниць уклякла стара тілиста дама. А коли вона підвелася, очам відкрилася вбрана в рожеве постать у кучерявій золотистій перуці й старосвітському солом'яному брилику, з чорними мальованими бровами, з підрум'яненими та підпудреними щоками. При появі цієї дівчачої постаті по каплиці пронісся цікавий шепіт. Один з префектів, всміхаючись і киваючи головою, зайшов у темний куток, вклонився тілистій дамі і люб'язно спитав:

— Хто це тут у вас, пані Таллон, — юна красуня чи лялька?

Тоді нахилився, зазираючи на усміхнене мальовидло під бриликом і вигукнув:

— Отакої! Та це ж малий Берті Таллон, слово честі!

Стівенові було чутно від вікна, як сміялися дама зі священиком, як захоплено перешіптувалися хлопці в нього за спиною, заглядаючи за малим Берті, що мав виступати у сольному танці з бриликом. З нього вирвався жест нетерпіння. Він відпустив край штори і, зіскочивши з лави, на якій стояв, пішов з каплиці.

Вийшов зі шкільного будинку і став під навісом, що тягнувся уздовж садової огорожі. З театру напроти долинав приглушений гамір публіки і раптові мідні сплески військового оркестру. Світло сіялося крізь скляний дах, і від цього театр був схожий на святковий ковчег на якорі між масивних будинків, пришвартований до причалу тендітними линвами ліхтариків. Раптом бічні його двері розчинилися, і смуга світла різонула по моріжках. Раптовий вихор музики — вступ до вальсу — вихопився з ковчегу: а коли двері знову зачинилися, чути було лиш приглушений ритм. Чар перших тактів, їхній розмірений, плавний рух збудили у нім те невимовне почуття, що цілий день його непокоїло, а мить тому вирвалось у жесті нетерпіння. Неспокій цей полився з нього звуковою хвилею, і по гребенях розколиханої музики рушив у плавання ковчег, тягнучи за собою линви ліхтариків. Та враз рух перервався: вдарила карликова артилерія. То плескали в долоні глядачі, вітаючи вихід команди з гантелями.

Під дальнім кінцем навісу, ближче до вулиці, блиснула в темряві рожева цятка світла, а на підході він вловив слабкий ароматний запах. У брамі курили двоє хлопців, і ще здалеку по голосі він впізнав Герона.

— Ось іде шляхетний Дедалус! — гукнув цей гучний гортанний голос. — Вітаємо, наш вірний друже!

Завершилось вітання невеселим смішком, коли Герон зігнувся в поклоні — "Салям!", по чім став вдаряти ціпком об землю.

— Ось він я, — відказав Стівен, спиняючись і позираючи то на Герона, то на його товариша.

Цього хлопця він не знав, але при світлі цигарки розгледів у темряві бліде жевжикувате обличчя, по якому неквапно блукала посмішка, довгу постать у пальті й цупкий капелюх. Герон не завдав собі клопоту познайомити їх, мовивши натомість:

— Я якраз розказую моєму другові Воллісу, як кайфово було б, якби ти в тій своїй ролі та зняв нашого ректора. То був би класний жарт.

Герон зробив убогу спробу продемонструвати для свого друга Волліса педантичний ректорів бас, посміявся з власної невдачі і попросив зробити це Стівена.

— Давай, Дедалусе, — наполягав він, — ти можеш його класно зняти! А той, хто не слууха цеуркви, хай буде для тебе погаунином і миутарем.

Його перервав неголосний вигук роздратування — цигарка забила Воллісові мундштук.

— А щоб тебе... чортів цибух, — лайнувся він, вийнявши з рота мундштук, посміхаючись і поблажливо суплячись на нього. — Завше отак забивається. Ти користуєшся мундштуком?

— Я не курю, — відповів Стівен.

— Аякже, — мовив Герон. — Дедалус — юнак взірцевий. Не курить, не ходить по базарах, не впадає за дівчатами, ніколи нічого не кляне, бо йому на все начхати.

Стівен похитав головою і всміхнувся прямо в рухливе, рум'яне, дзьобате, як у птаха, обличчя свого суперника. Його часто дивувало, що у Вінсента Герона не тільки пташине ім'я, а й пташине обличчя: копичка бляклого волосся нерівним гребенем спадає на лоб; лоб низький і кістлявий, а між близько поставлених витрішкуватих очей, світлих та безвиразних, стирчить тонкий гачкуватий ніс. Обидва суперники в школі дружили. Сиділи поруч за однією партою, поруч молилися в каплиці, а після вервичних молитов базікали за сніданком. А що в останньому класі — самі сірі посередності, то Стівен з Героном стали цього року правдивими вожаками школи. Саме вони удвох ходили до ректора випрошувати вільний день чи заступатися за когось із хлопців.

— О, до речі, — ні з того, ні з сього сказав Герон.