💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Зарубіжна література » Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет

Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет

Читаємо онлайн Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет

Перед закінченням учбового року я послав замовлення, і за кілька днів розсильний приставив велосипед з Теркенбері

Я твердо вирішив навчитися їздити самотужки, адже хлопці в школі казали, що опановували це мистецтво за якихось півгодини. Після неодноразових спроб я нарешті прийшов до висновку, що я — абсолютний нездара (зараз я схильний вважати, що тоді трохи перебільшував). Навіть пожертвувавши власного гідністю і дозволивши садівникові підтримувати мене, протягом першого ранку я так і не навчився самостійно сідати на машину. Однак наступного дня, вважаючи алею в саду священика надто покрученою і тому малопридатною для успішної їзди, я повів велосипед на дорогу, яка, на мій погляд, була абсолютно рівна, пряма й майже безлюдна — там ніхто не побачить, як я клеїтиму дурня. Кілька разів я намагався сісти, але щоразу падав. Я обідрав собі голінки об педалі, спітнів і стомився. Після години марних спроб, я почав схилятися до думки, що бог настроєний проти того, щоб навчити мене їздити на велосипеді (мене лякали саркастичні зауваження дядька, божого представника у Блекстейблі), але я був сповнений рішучості будь-що домогтися свого. Тут я раптом побачив двох велосипедистів, які їхали по моїй безлюдній дорозі. Я негайно відвів свою машину вбік до огорожі і сів на перелаз, байдуже дивлячись на море, з таким виглядом, ніби щойно катався, а зараз відпочиваю, заглиблений у споглядання величного океану. Я мрійливо дивився в далечінь, але краєм ока стежив за ними і бачив, що це чоловік і жінка. Коли вони проїздили повз мене, велосипед жінки крутнувся, вона наштовхнулась на мене і полетіла додолу.

— Ой, вибачте, — сказала вона. — Тільки-но я побачила вас, як відчула, що впаду.

За цих обставин неможливо було напускати на себе байдужий вигляд, і, зашарівшись, я відповів, що вона мене анітрохи не потурбувала.

Коли вона впала, чоловік миттю скочив зі свого велосипеда.

— Ти не забилася? — захвилювався він.

— Та ні.

І тоді я впізнав Едварда Дріффілда — письменника, якого бачив з куратом.

— Я ще тільки вчуся їздити, — сказала його супутниця, — і падаю кожного разу, коли побачу кого-небудь на дорозі.

— Ви племінник священика? — спитав Дріффілд. — Я бачив вас цими днями. Галловей сказав мені, хто ви. Це моя дружина.

Вона сердечно потиснула мою руку, посміхнувшись, при цьому губами и очима. В її посмішці було щось таке, що навіть тоді вельми приємно вразило мене. Я стояв збентежений — незнайомі люди викликали у мене і страшенну соромливість. Мабуть, через це я не міг запам'ятати жодної риси її обличчя і тільки помітив, що жінка була висока й білява. Очевидно, пізніше я пригадав, що на ній була широка спідниця із саржі, рожева блузка з накрохмаленим коміром і солом'яний капелюшок, котрий в ті дні називали, здається, матросиком; він сидів на самому вершечку великої копиці її золотавого волосся.

— Чудова це річ — їзда на велосипеді, правда? — спитала вона, дивлячись на мою прегарну новеньку машину, що стояла біля перелазу. — Мабуть, дуже приємно вміти добре їздити?

В її словах я відчув захоплення моєю вправністю.

— Все залежить від практики, — зауважив я.

— Це тільки мій третій урок.. Містер Дріффілд каже, що я роблю великі успіхи, але я така нездара, що просто ненавиджу себе. Ви довго вчилися їздити?

Зашарівшись по самі вуха, я ледь спромігся на ганебне визнання.

— Я ще не вмію їздити. Я тільки-но купив велосипед, і це моя перша спроба.

Тут я трохи покривив душею, але одразу помирився із своєю совістю, додавши:

— Окрім учорашньої спроби вдома в саду.

— Я дам вам урок, якщо не заперечуєте, — сказав добродушно Дріффілд. — Ходіть-но сюди.

— О, дякую, — сказав я, — Я навіть мріяти про це не і можу.

— Чому?— спитала його дружина, в її синіх очах і досі світилася посмішка. — Містеру Дріффілду це подобається, а я тим часом відпочину.

Містер Дріффілд узяв мій велосипед, і я, не маючи змоги опиратися його дружній настирливості, незграбно сів на машину. Я хитався з боку в бік, але він тримав мене твердою рукою.

— Швидше, — вигукнув Дріффілд.

Я натискав на педалі, а він біг поруч. Коли ж, попри всі його зусилля, я все-таки впав, ми обидва обливались потом. За таких обставин дуже важко було зберігати відстань, яка личила племіннику священика у відносинах з сином управителя міс Вулф. А коли ми спробували ще раз і я проїхав тридцять або сорок ярдів самостійно, і місіс Дріффілд, взявшись у боки, вибігла на середину дороги й вигукнула: "Пішов, пішов! Ставлю два проти одного!", я так сміявся, що зовсім забув про своє соціальне становище. З велосипеда я зійшов самостійно. На моєму обличчі сяяв щирий тріумф, і без будь-якого незадоволення я вислухав похвалу Дріффілда моїм здібностям.

— Ану подивимось, чи зможу я самостійно поїхати, — заявила місіс Дріффілд, а я знову виліз на перелаз і разом з чоловіком спостерігав її марні спроби.

Врешті, розчарована, стомлена, але весела, вона сіла поруч відпочити. Дріффілд запалив люльку, і ми завели розмову. Тоді я, звичайно, не розумів, але тепер добре пригадую, що в її манері поводитись була якась особлива щирість, обеззброююча невимушеність. Розмовляла вона з завзяттям, як дитина, що пускає бульки від надміру радощів життя, а її очі весь час світилися чарівною усмішкою, яка вже подобалась мені. Вона нагадувала усмішку пустотливої дитини, котра зробить щось, на її думку, смішне і чекає вашого осуду; дитина певна, що ви не дуже розсердитесь, і якщо ви не відразу помітите її витівки, то вона сама прийде і розповість про це. Але тоді я відчув тільки одне: її посмішка породжує приємне заспокоєння.

Аж ось, поглянувши на годинник, Дріффілд заявив, що їм пора вирушати назад, і запропонував поїхати разом. Якраз о цій порі мої тітка й дядько завжди поверталися додому після щоденної прогулянки по місту, і я не наважився навернутися їм на очі з людьми, проти знайомства з якими вони заперечували. Я попросив нових знайомих не чекати мене, бо вони, мовляв, їздять швидше, ніж я.

Місіс Дріффілд навіть слухати про це не хотіла, але Дріффілд поглянув на мене з такою веселою усмішкою, що я подумав: він бачить мене наскрізь, — і залився багряно-червоним рум'янцем. А він зауважив:

— Хай хлопець їде сам. Це йому піде на користь.

— Ну, що ж, нехай. Ви будете тут завтра? Ми теж приїдемо.

— Постараюся, — відповів я.

Вони поїхали, а через кілька хвилин рушив і я. Дуже задоволений собою, я проїхав усю дорогу до дядькового будинку, жодного разу не впавши. Пам'ятаю, я багато хвастався за обідом, але й словом не прохопився, що зустрів Дріффілдів.

Наступного дня приблизно об одинадцятій годині я вивів свій велосипед з каретного сарая. Хоч сарай і називався каретним, в ньому не було навіть двоколки для поні; садівник тримав там косарку для газонів і каток, а Мері-Енн ставила туди мішок з кормом для курчат.

Я підвів велосипед до огорожі і, з деякими труднощами сівши на нього, поїхав по Теркенбері-Роуд до старої застави, а потім повернув на Джой-Лейн.

Небо було синє, повітря прозоре. Сонячні промені, здавалося, падали на дорогу з розгону і відскакували, як гумові м'ячі.

Я їздив туди й сюди, чекаючи Дріффілдів, і незабаром побачив їх. Я помахав їм рукою, повернув свій велосипед (для цього мені довелося злізти), і ми поїхали разом. Місіс Дріффілд і я похвалили одне одного за успіхи. Ми посувалися вперед, напружено тримаючись за рулі, але сповнені тріумфу, і Дріффілд зауважив, що тільки-но ми відчуємо себе впевненіше, можна буде робити далекі екскурсії.

— Я хочу зняти зліпки з кількох мідних дощок тут поблизу, — сказав він.

Я не розумів, що це означає, а він не пояснив.

— Почекайте, я вам покажу, як це робиться, — почав він. — Чи змогли б ви проїхати завтра чотирнадцять миль — сім туди й сім назад?

— Авжеж, — відповів я.

— Я принесу вам аркуш паперу й трохи воску, і ви зможете теж зробити зліпок. Але вам краще спитати дозволу в дядька.

— Це зовсім не обов'язково.

— Гадаю, все-таки краще спитати.

Місіс Дріффілд кинула на мене свій особливий погляд — пустотливий і водночас дружній, і я запалав всіма відтінками червоного кольору. Я знав: почни я тільки питати в дядька — і він не дозволить. Краще нічого йому не казати. В цей час повз нас проїхав лікар у своїй двоколці. Я втупився просто себе, плекаючи марну надію, що, коли не дивитимуся на нього, він не зверне на мене уваги. Я був сам не свій. Адже, коли лікар побачить мене, про це швидко дізнається дядько або тітка.

Я подумав, що безпечніше буде самому їм сказати. Коли ми прощалися біля воріт священицького будинку (цього разу я не зміг нічого вдіяти), Дріффілд сказав, що в разі, якщо я зможу взяти участь у завтрашній екскурсії, найкраще було б, якби я заїхав за ними якомога раніше.

— Сподіваюсь, ви знаєте, де ми живемо? Поруч із конгрегаційною церквою. Наша оселя зветься Лайм Коттедж.

За обідом я весь час шукав нагоди, щоб ніби між іншим розповісти, як випадково зустрівся з Дріффілдами; але новини ширилися в Блекстейблі блискавично.

— З ким це ти катався на велосипеді сьогодні вранці?— поцікавилася тітка. — Ми зустріли лікаря Енстея, і він сказав, що бачив тебе.

Дядько, похмуро дивлячись у тарілку, жував свій ростбіф.

— З Дріффілдами, — відповів я недбало. — Та ви їх знаєте, він письменник. Містер Галловей знайомий з ними.

— Це люди з дуже сумнівною репутацією, — зауважив дядько. — Я не хочу, щоб ти водився з ними.

— Чому? — спитав я.

— Не вважаю за потрібне пояснювати тобі причини. Досить того, що я не хочу цього.

— Як ти познайомився з ними?— розпитувала тітка.

— Я саме катався на велосипеді, і вони каталися теж, от вони й спитали, чи не хотів би я проїхатися з ними, — трохи видозмінивши правду, пояснив я.

— Яке нахабство, — зауважила тітка.

Я розсердився. І щоб виявити якось своє обурення, відмовився від десерту, хоч на десерт був мій улюблений малиновий пиріг. Тітка захвилювалась, чи не захворів я бува,

— Ні, — відповів я з найбільшою гідністю, на яку був здатний, — все гаразд.

— З'їж шматочок, — попросила тітка.

— Я не голодний.

— Заради мене.

— Він сам не знає, чого йому хочеться, — сказав дядько, і я кинув на нього сердитий погляд.

— Хіба що зовсім маленький, — погодився я.

Тітка дала мені кусень пирога.

Відгуки про книгу Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: