Піонери - Купер Джеймс Фенімор

Старий Шкіряна Панчоха дав йому притулок, а що звички мисливця не дуже відрізнялися від індіанських, то й дружба їхня нікого не дивувала. Жили вони в одній хатині, їли одну й ту саму їжу, і заняття в них було одне.

Ми вже згадували, що при хрещенні старому вождеві дали ім'я Джон, але, розмовляючи з Натті мовою делаварів, він називав себе Чингачгук, що в перекладі означає "Великий Змій". Ім'я це він заслужив ще в юності своїми військовими подвигами й доблестю, одначе, коли зморшки вкрили його чоло й він лишився єдиним і останнім представником свого роду, нечисленні делавари, які ще жили на берегах своєї ріки, дали йому сумне ім'я — Могіканин. Може, воно викликало в душі цього жителя лісів гірку згадку про його загибле плем'я, бо сам він називав себе так дуже рідко, тільки в особливо урочистих випадках; але поселенці називали його Джоном Могіканином, або просто — індіанець Джон.

Поживши довго серед білих, могіканин прийняв деякі їхні звичаї, проте здебільшого тримався своїх давніх звичок. Як і в усіх його одноплеменців, що тривалий час перебували під впливом білих, у нього з'явились нові потреби, і вбрання його було чимось середнім між одягом індіанським і європейським. Він був без шапки, байдуже про міцний мороз; чорне волосся, довге й жорстке, спадало йому на високе чоло і навіть на щоки, ніби приховуючи скорботу шляхетної душі, що оплакувала колишню славу. Ніздрі його прямого римського носа і на сімдесятім році життя роздувались і тріпотіли, як в юності; рот був широкий, але губи — виразні, міцно стулені. Коли він їх розтуляв, видно було міцні, рівні, білі зуби. Підборіддя було повне, але вперед не видавалося, а вилиці сильно розвинені — особливість, притаманна всій червоношкірій расі. Очі він мав невеликі, та коли, ставши на порозі, вій обвів поглядом залу, в них спалахнуло чорне полум'я.

Побачивши, що люди, які обступили юнака, дивляться на нього, могіканин скинув з плечей ковдру, приперезану поясом із березової кори, так що вона прикрила гамаші з невиробленої оленячої шкіри. Він повільно перейшов велику залу, і глядачі мимоволі замилувались величною грацією його ходи. Плечі й груди індіанця були оголені, й серед численних бойових рубців висіла срібна медаль із зображенням Вашінгтона, яку він завжди носив на шиї. Руки були прямі й гарні, але не такі м'язисті, як у людей, що звикли до тяжкої праці. Медаль була його єдиною прикрасою, хоч великі дірки в мочках, що звисали майже на два дюйми, свідчили про те, що колись він залюбки чепурився. В руці він тримав маленький кошик із білих ясеневих прутин, химерно розмальований чорною і червоною фарбами.

Коли цей син лісів наблизився до товариства, всі розступились, щоб індіанець міг підійти до того, задля кого він сюди з'явився. Проте він не заговорив, а стояв мовчки, втупивши палючі очі в плече юнака, а тоді пильно позирнув на суддю, який, здивований незвичною поведінкою завжди спокійного й врівноваженого індіанця, простяг йому руку, мовивши:

— Ласкаво просимо, Джоне! Цей юнак, здається, дуже високої думки про твоє мистецтво, і він бажає, щоб рану його лікував ти, а не доктор Тодд.

Нарешті могіканин заговорив, і то досить доброю англійською мовою. Голос у нього був низький і гортанний.

— Діти Міквона не люблять вигляду крові, і все ж Молодого Орла вразила рука, яка не повинна чинити зло!

— Могіканине! Старий Джоне! — вигукнув суддя. — Невже ти думаєш, що я можу з доброї волі пролити людську кров? Сором, сором тобі, старий Джоне! Ти ж християнин, і не повинен давати волю таким думкам!

— Злий дух часом гніздиться в найдобріших серцях, — відказав індіанець. — Але мій брат каже правду — його рука нікого не позбавила життя. Навіть тоді, коли діти Великого англійського батька забарвили води кров'ю його народу.

— Звичайно, Джоне, — серйозно мовив містер Грант, — ти пам'ятаєш заповідь нашого спасителя — "не суди, і тебе не осудять". З якої б то причини мав суддя Темпл ранити цього юнака, якого він не знає і який не може йому заподіяти шкоди ані принести користі?

Джон поштиво вислухав священика, а тоді простяг руку й урочисто мовив:

— Він не винний. Мій брат не хотів цього зробити!

Мармедюк потис простягнену йому руку з усмішкою, яка свідчила, що він не має серця на індіанця, хоч його й прикро вразила така підозра. Весь цей час юнак із цікавістю поглядав то на суддю, то на свого червоношкірого друга.

Примирившись отак із суддею, індіанець негайно взявся до справи, заради якої прийшов сюди. Доктор Тодд нітрохи не був ображений цим зазіханням на його права. Навпаки, він поступився місцем новому лікареві з виглядом людини, яка може вдовольнити примху хворого, оскільки найважливішу частину операції зроблено, а решта під силу й дитині. Саме це він і сказав пошепки до Лекуа:

— На щастя, я встиг видалити кулю, поки ще не прийшов цей індіанець, а тепер рану може перев'язати будь-яка баба. Цей молодик, я чув, живе в хатині Натті Бампо й Джона, а на примхи хворого треба зважати, — у певних межах, ясна річ, у певних межах.

— Certainement[27], — відказав француз. — Ви є дуже добрий хірург, містере Тодд. Звичайно, будь-яка стара леді може закінчити те, що ви так майстерно почали.

Річард, який в глибині душі дуже шанував знання могіканина, надто його вміння лікувати рани, і тепер захотів урвати собі трохи чужої слави. Він підійшов до індіанця і сказав:

— Вітаю, вітаю, Могіканине! Вітаю, друзяко! Дуже радий, що ти прийшов, — хай учений лікар, як-от доктор Тодд, ріже тіло, а тубілець хай заліковує рани. Пам'ятаєш, Джоне, ми з тобою вправили мізинець Натті Бампо, який він зламав, упавши зі скелі, коли намагався дістати куріпку? Я й досі не певен, хто з нас убив її: він вистрелив перший, і куріпка впала, але піднялася знову, і я натис на курок. Звичайно, я мав на неї право, але Натті сказав, що я не міг її вбити, бо дірка була завелика для шроту, а він стріляв кулею! Але ж моя рушниця не розкидає, і коли я стріляв по мішені, шріт пробивав дірку, наче куля. Може, допомогти тобі, Джоне? Ти ж знаєш, я знаюся на таких речах…

Могіканин терпляче вислухав цю промову, і коли Річард закінчив, подав йому кошик із ліками, жестом пояснивши, що той може потримати його. Джонс був цілком задоволений таким дорученням, і згодом, розповідаючи про цю подію, він любив говорити, що "ми з Тоддом вирізали кулю, а з індіанцем Джоном перев'язали рану".

Від індіанця пораненому довелося витерпіти куди менше, ніж від доктора Тодда, — власне кажучи, терпіти йому зовсім не довелося. Могіканин притрусив рану потовченою корою, змоченою соком якоїсь рослини, а тоді перев'язав.

Зцілителі в лісових індіанців були двох видів. Одні цілком покладалися на надприродні сили, які нібито їм допомагали, і поважано цих лікарів значно більше, ніж вони того заслуговували; інші ж справді дуже Добре вміли лікувати звичайні людські хвороби, зокрема, як висловився Натті, "зналися на синцях і ранах".

Поки Джон і Річард перев'язували рану, Елнатан уважно вивчав вміст ясенового кошика, що його Джонс, пойнятий жагучим бажанням потримати кінець бинта, сунув у руки лікареві. Тодд знайшов там шматочки дерева й кори і спокійнісінько привласнив собі дещо з того. Очевидно, він не збирався нікому пояснювати свого вчинку, та коли побачив, що на нього уважно дивляться сині очі Мармедюка, прошепотів:

— Не можна заперечувати, судде, що дикуни трохи тямлять у медицині. Вони досить успішно лікують, приміром, сказ і рак, — це переходить у них із роду в рід. Я хочу взяти ці шматки кори на аналіз, — коли вони не згодяться для лікування ран, таких, як у цього юнака, то, можливо, виявляться добрими ліками від зубного болю, ревматизму чи ще чогось такого. Ніколи не слід пропускати нагоди навчитися корисного, хай і від індіанця.

Принципи доктора Тодда, на щастя, були позбавлені забобонів; завдяки цьому і великій практиці він набув знань, що допомогли йому згодом стати непоганим лікарем. Але аналізував він зразки, що поцупив з кошика індіанця, зовсім не за правилами хімії, — замість досліджувати їх складові частини, він склав їх докупи і таким чином дізнався, з якого дерева їх узято.

Через десять років, коли цивілізація з усіма її "тонкощами" проникла, чи, радше, ввірвалась у селища серед цих диких гір, Елнатана викликали до чоловіка, пораненого на дуелі, й він приклав тому до рани мазь, запах якої дуже нагаду вав запах того дерева, що з нього зробив свої ліки могіканин. А ще через десять років, коли спалахнула війна між Англією і Сполученими Штатами і тисячі добровольців із західної частини штату Нью-Йорк ішли воювати, Елнатан, що уславився цими двома операціями, вирушив з бригадою міліції як… хірург!

Приклавши до рани потовчену кору, могіканин охоче дозволив Річардові зшити пов'язку, адже індіанці користуватися голкою не вміли. З гідністю відступивши на крок, він чекав, поки Річард закінчить справу, яку він почав.

— Дайте мені ножиці! — гукнув Річард, зашивши бинт. — Дайте швидше ножиці! Треба відрізати нитку, бо вона може потрапити в рану й викликати зараження. Бачиш, Джоне, я переклав бинти корпією, якої сам наскуб. Кора, звісно, загоїть рану, але без корпії можна її застудити. Кращої корпії не буває, я сам її скуб і не відмовлюсь зробити це для будь-кого в нашій окрузі. Я таки знаюся на цьому — ще б пак, адже мій дід був лікарем, а батько мав природний нахил до медицини.

— Ось ножиці, — мовила Ремаркабль, подавши йому пару ножиць, дуже тупих на вигляд. — Слово честі, ви зшили ці клаптики не гірш за будь-яку жінку!

— "Не гірш за жінку"! — обурився Річард. — Та хіба жінки тямлять що-небудь у таких речах? Ну, от ти, наприклад. Хто орудує кравецькими ножицями біля рани? Докторе Тодд, дайте, будь ласка, ножички з вашої скриньки… Ну, хлопче, тепер усе гаразд. Картечина видалена майстерно, хоч мені, як учасникові операції, може, й не слід було б цього казати, і рану перев'язано чудово. Скоро ти одужаєш, якщо рана не запалиться через те, що ти шарпнув моїх коней. Ти, мабуть, дуже розгубився тоді, бо не знаєш, як поводитися з кіньми. Але я не ображаюсь, бо ти, звісно, мав добрі наміри. Так, тепер тобі нічого боятись.

— Тоді, панове, не буду зловживати вашою гостинністю, — мовив незнайомець, одягаючись. — Тепер нам залишається заладнати тільки одне питання, судде Темпл: кому з нас належить олень.

— Я визнаю: він твій, — сказав Мармедюк. — І я винен тобі не лише за дичину.