Піонери - Купер Джеймс Фенімор

Та коли можна було зрозуміти неуважність судді, який під впливом радісної метушні забув на час про рану незнайомця, то зовсім незрозумілою була байдужість юнака до самого себе. Увійшовши до помешкання, він неуважливо скинув шапку. Як може змінитися вигляд людини лише від того, що вона скине грубу лисячу шапку! Голова и чоло молодика мали благородні обриси, а волосся було чорне й лискуче, як і кучері Елізабет. Вираз обличчя й манера триматися свідчили про те, що, незважаючи на своє просте, навіть простацьке вбрання, він не тільки знав ту пишноту, що в нових поселеннях вважалася чимось надзвичайним, але й почував до неї певну зневагу. Рука, в якій він тримав шапку, ледь спиралася на невеличке, інкрустоване слоновою кісткою фортепіано Елізабет, і в цьому жесті не було ні простакуватої незграбності, ні настирливої безцеремонності. Вказівний палець злегенька торкався клавіші, як чогось знайомого. Другою, піднятою рукою, молодий мисливець судорожно стискав цівку рушниці. Ця мимовільна поза була, очевидно, викликана почуттям значно сильнішим, ніж звичайне здивування. Зовнішність і скромний одяг юнака різко виділяли його з-поміж усіх цих людей, що метушилися по залі, клопочучись біля прибульців. Елізабет вражено приглядалася до незнайомця, а той окидав залу повільним поглядом і дедалі сильніше супив брови. Обличчя його то набувало гнівного виразу, то затьмарювалося якоюсь незбагненною печаллю. Раптом він зігнув підняту руку й схилив на неї голову, сховавши від погляду Елізабет свої такі промовисті риси.

— Любий тату, — мовила вона, — ми зовсім забули про не знайомого джентльмена. — (Елізабет почувала, що не може назвати його інакше). — Ми ж привезли його сюди, щоб надати йому допомогу, всіляко подбати про нього.

Всі присутні разом подивилися туди, куди були спрямовані очі дівчини, а юнак гордовито підвів голову й відповів:

— Пусте, рана моя дріб'язкова, та й, коли не помиляюсь, суддя Темпл послав по лікаря відразу ж, як ми приїхали.

— Авжеж, — мовив Мармедюк, — я не забув, юначе, ані чому ти сюди прибув, ані що я тобі винен.

— Еге! — єхидно вигукнув Річард. — Ти, мабуть, винен цьому хлопцеві за оленя, братику Дюк! Ах, Мармедюку, Мармедюку! Добру байку ти вигадав про те, як убив оленя! Ось, юначе, два долари за дичину, а лікареві хай заплатить суддя Темпл. Я ж з тебе за свої послуги не візьму нічого, хоч ти, будь певен, одразу ж відчуєш себе краще. Ну-ну, Дюку, не хнюпся, — хай ти схибив, стріляючи в оленя, зате примудрився вцілити в цього бідолаху, та ще й крізь сосну! Ти таки переплюнув мене — ніколи в житті нічого схожого зі мною не траплялося!

— Будемо сподіватися, що й не трапиться, — відказав суддя. — Не дай бог тобі пережити те, що довелося пережити мені. Але веселіше, мій юний друже, рана, певно, не дуже небезпечна, якщо ти можеш вільно рухати рукою.

— Не погіршуй справи, Дюку, прикидаючись, ніби щось тямиш у хірургії, — урвав його мову Джонс, зневажливо махнувши рукою. — Цю науку можна вивчити лише на практиці. Ти ж знаєш, що мій дід був лікарем, а в твоїх жилах немає й краплі крові медиків. Такі речі передаються у спадок із роду в рід. Всі мої родичі по батьковій лінії мали нахил до медицини. Мій дядько, що загинув у битві біля Брендівайна, вмер легкою смертю, бо знав, як природним чином спустити дух. Мало хто вміє дихати відповідно до законів природи.

— Не сумніваюсь, Діку, — відказав суддя, помітивши веселу посмішку, що, ніби проти його волі, осяяла обличчя незнайомця, — що твої родичі добре зналися на тому, як допомогти пацієнтові спустити дух.

Річард незворушно вислухав це зауваження й, засунувши руки в кишені, від чого фалди фрака випнулися вперед, засвистів якусь мелодію. Проте незабаром бажання дати Мармедюкові одкоша взяло гору над філософським ставленням до життя, й він вигукнув:

— Можете сміятись, якщо хочете, судде Темпл, із спадкових талантів, але це факт, відомий будь-кому у ваших володіннях. Та ось і цей юнак, який не бачив у своєму житті нічого, крім хіба ведмедів, оленів та байбаків, — і той знає, що чесноти успадковуються. Хіба не так, друже?

— Але вади, сподіваюсь, не успадковуються, — сухо відповів незнайомець, переводячи погляд з батька на дочку.

— Сквайр правду каже, судде, — зауважив Бенджамін, киваючи на Річарда з виглядом, що свідчив про цілковите взаєморозуміння між ними. — Там, на старій батьківщині, дотик короля[23] зцілює від золотухи, а її не може вилікувати жоден лікар у флоті, ані навіть сам адмірал. Вилікувати цю хворобу може тільки король або ж повішеник. Авжеж, сквайр правду каже, бо коли це не так, то як пояснити, що сьомий син у родині, хай він хоч піде на корабель простим матросом, завжди стає лікарем. От, приміром, коли ми наздогнали тих жабоїдів, якими командував де Грасс[24], у нас, бачте, був один лікар…

— Гаразд, Бенджаміне, — урвала його базікання Елізабет, переводячи очі з мисливця на Лекуа, який дуже чемно дослухався до слів кожного з присутніх, — ви якось при нагоді розповісте мені про це, а також і про інші ваші пригоди, а зараз треба приготувати кімнату, де можна було б оглянути руку цього джентльмена.

— Я сам подбаю про це, Елізабет, — бундючно мовив Річард. — Юнак не мусить страждати через упертість Мармедюка. Йди за мною, друже, я сам огляну твою рану.

— Краще зачекаємо лікаря, — холодно відказав мисливець. — Він, певно, не забариться.

Річард глянув на юнака, трохи здивований його вишуканою манерою висловлюватись, а ще більше вражений відмовою. Розцінивши слова незнайомця як вияв ворожості, він підійшов до містера Гранта впритул і мовив упівголоса:

— Запам'ятайте мої слова: всі поселенці казатимуть, що ми б скрутили собі в'язи, якби не цей хлопець, — так, ніби я не вмію правити кіньми! Та й ви самі б, сер, могли завернути коней — це ж легше легкого: потягнути сильніше ліву віжку й хльоснути правого переднього. Сподіваюсь, шановний добродію, що ви не забилися, коли цей хлопчак перевернув сани?

Відповісти містер Грант нічого не встиг, бо саме в цю мить до зали увійшов сільський лікар.

РОЗДІЛ VI

… А на полицях —

Убогий ряд пляшок порожніх,

Цвіле насіння, банки, пузирі

Та мотузки — усе старші непотріб,

Розкладений абияк, для годиться.

Шекспір, "Ромео і Джульєтта"

Доктор Елнатан Тодд — бо саме так величали лікаря — поміж поселенців мав славу людини незвичайних розумових здібностей, і чого-чого, а зросту він був таки справді незвичайного. Без чобіт його постать підносилась над землею на шість футів і чотири дюйми. Руки й ноги були цілком відповідні цій велетенській статурі, проте все інше, здавалося, було призначене для людини куди меншої. Плечі його були прямі — в тому розумінні, що сходилися біля шиї під прямим кутом, — але такі вузенькі, що довгі руки ніби росли із спини, а шия, що назагал відповідала зростові, увінчувалася малесенькою кулястою голівкою, яка ззаду була покрита рудим щетинистим волоссям, а спереду показувала світу коротке рухливе личко, що всупереч своїм природним даним уперто силкувалося мати розумний вигляд.

Елнатан був родом із західної частини Массачусетсу. Він був найменшим сином фермера, що, здобувши певний достаток, дав йому вигнатися на згадану височінь, бо не примушував його, як інших своїх синів, працювати в полі, рубати ліс і взагалі робити важку роботу. А втім, почасти Елнатан завдячував цей привілей саме тому, що так швидко ріс: через це він був блідий, кволий та оспалий, тож його ніжна матуся і заявила, ніби він "хворобливий хлопчик, не здатний до тяжкої праці, але він зароблятиме собі на хліб чимось іншим: стане адвокатом, священиком, лікарем або ще кимось таким". Проте спочатку не ясно було, яке з цих покликань найбільше промовляє до хлопця, отже він, не мавши чого робити, снував по обійстю, жував недостиглі яблука і полював на щавель. Одначе невдовзі те саме проникливе матусине око, що розгледіло в ньому приховані таланти, помітило, до чого він найбільше прихильний, і добачило в тому провідну його зорю. "Елнатан — вроджений лікар, — вирішила матуся, — бо знай длубається в землі, вишукує якісь трави і пробує на смак усе, що тільки тут росте. Адже ж іще змалку він любив усякі ліки: якось я приготувала чоловікові пілюлі від розлиття жовчі, помастила їх кленовим сиропом і залишила на столі, а Натан проковтнув ті пілюлі й не змигнув. А от Айчебод, мій чоловік, як ковтає їх, то так кривиться, аж страх бере".

Питання було вирішено. Коли Елнатану виповнилося п'ятнадцять років, його зловили, мов дике лоша, обстригли патлату чуприну, одягли його в новий костюм з домотканої тканини, пофарбованої настоєм горіхової кори, спорядили євангелієм та букварем Вебстера й послали до школи. А що хлопець був недурний і ще вдома навчився трохи читати, писати й рахувати, то в школі став першим учнем. Щаслива мати захоплено слухала похвали вчителя її синові — "він незвичайний хлопчик, на голову вищий за всіх однокласників". Учитель теж гадав, що хлопець має природний нахил до медицини, — йому самому "не раз доводилося чути, як Елнатан умовляє менших дітей не переїдати, а коли нерозумні малюки не прислухаються до його порад, він сам з'їдає їхні сніданки, щоб берегти їх від згубних наслідків переїдання".

Незабаром після того, як учитель так гарно відгукнувся про Елнатана, хлопця віддали в науку до сільського лікаря — чоловіка, що свою кар'єру починав десь так само. Там Елнатан то чистив коней, то змішував мікстури — сині, жовті й червоні, — то сидів під яблунею з "Латинською граматикою" Раддімена в руках і з "Акушерством" Денмана в кишені, — бо його наставник вважав, що спершу треба навчитись, як допомагати людям з'являтися на цей світ, і тільки потім — як за всіма правилами відправляти їх на той.

Так минув рік. Та ось одного разу він з'явився на богослужіння в довгополому сурдуті з чорної домотканої тканини й низеньких чобітках, пошитих, за браком сап'яну, з нефарбованої телячої шкіри. Потім якось бачили, що він голився тупою бритвою. А ще за три-чотири місяці можна було спостерігати, як кілька літніх жінок квапилися до будинку однієї вбогої жінки, а інші, чимось украй стурбовані, метушилися туди й сюди. Кілька хлопчаків скочили на незасідланих коней і помчали врізнобіч.